Постанова

Іменем України

21 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 522/97/20

провадження № 61-3074св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

секретар судового засідання - Романенко О. Ю.,

перекладач -Хитра Алла Ростиславівна,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представники позивача -ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

представник відповідача - ОСОБА_5,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради,

розглянув у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,

від 25 лютого 2021 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання незаконним утримування дитини на території України та повернення її за постійним місцем проживання.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 22 грудня 2012 року у м. Варшава, Республіка Польща, він уклав шлюб із ОСОБА_4

ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Варшава, Республіка Польща, у них народилась донька ОСОБА_5.

Довідкою про місце реєстрації від 02 вересня 2019 року підтверджується, що ОСОБА_5 з 02 листопада 2016 року була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1.

Позивач вказував, що 19 липня 2019 року ОСОБА_4 без його згоди на зміну місця проживання дитини виїхала з донькою з м. Варшава, Республіка Польща, до м.

Одеса, Україна, і перебуває там по цей час. Зворотні квитки були придбані на 28 серпня 2019 року, проте відповідачка повідомила позивача текстовим повідомленням, що не повернеться до м. Варшави та залишає їхню спільну дитину в Україні. 07 жовтня 2019 року він звернувся через Міністерство юстиції Республіки Польща до Міністерства юстиції України із заявою про повернення малолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, з України до Польщі. ОСОБА_1 зазначав, що відповідачка порушила його право на піклування згідно із законодавством тієї держави, в якій дитина проживала, оскільки він фактично здійснював піклування дитиною до її переміщення на територію України.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд: визнати незаконним утримування на території України його малолітньої доньки - ОСОБА_5, яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Варшава, Республіка Польща; зобов'язати ОСОБА_4 повернути неповнолітню доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, батькові ОСОБА_1 до місця його постійного проживання - квартири АДРЕСА_1; у разі відмови добровільно повернути малолітню дитину, зобов'язати ОСОБА_4 передати дитину батькові; допустити негайне виконання рішення суду в частині повернення неповнолітньої доньки батькові до місця її постійного мешкання або у разі добровільної відмови зобов'язати ОСОБА_4 передати дитину батькові.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеса, у складі судді

Свяченої Ю. Б., від 05 серпня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання незаконним утримування дитини на території України та повернення її за постійним місцем проживання - відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дитина вже прижилася в Україні, а тому її повернення до Республіки Польща поставить здоров'я дитини під загрозу, призведе до заподіяння психічно-емоційної шкоди, що створить для неї нетерпиму обстановку. Також районний суд зазначив, що примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини може призвести до негативних наслідків для дитини. Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що батько не приділяв належної батьківської опіки дитині під час спільного проживання сторін в Республіці Польща, в той же час у батька відсутні перешкоди для спілкування з дитиною на території України. Посилаючись на принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, суд першої інстанції вказав, що дитина не повинна розлучатись з матір'ю.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2020 року задоволено частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 серпня 2020 року скасовано.

Позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним утримування на території України неповнолітньої ОСОБА_5, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Варшава, Республіка Польща.

Зобов'язано ОСОБА_4 повернути неповнолітню доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця постійного проживання - квартира

АДРЕСА_1.

У разі відмови добровільно повернути дитину ОСОБА_5 зобов'язано ОСОБА_4 передати дитину батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини на територію Республіки Польща.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач довів, а відповідачка не спростувала, що він належним чином здійснював свої права піклування про дитину до моменту тимчасового переміщення та подальшого утримування дитини на території України матір'ю. Позивач погодився лише на тимчасовий візит відповідачки та дитини до України, після чого 28 серпня 2019 року вони мали повернутись до Польщі. Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач вчасно звернувся до компетентних органів Республіки Польща із заявою про повернення дитини, тому вважав висновки суду першої інстанції про те, що дитина не підлягає поверненню до Польщі у зв'язку із тим, що вона прижилась в новому середовищі, безпідставними. Також суд апеляційної інстанції виходив із того, що матеріали справи не містять належних та достовірних доказів на підтвердження того, що повернення дитини до Республіки Польща поставить під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нетерпиму обстановку. Суд вважав, що доводи відповідачки про неналежне здійснення батьком піклування є необґрунтованими.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 -

ОСОБА_5 просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду

від 25 лютого 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19), у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 11 грудня

2019 року у справі № 463/6859/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 201/17854/16-ц, від 05 серпня 2020 року у справі № 521/14556/16,

від 06 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц, від 13 січня 2021 року у справі № 335/5615/19, у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази

(пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору не врахував інтереси дитини та не дослідив обставин її проживання у Республіці Польща. Заявниця зазначає, що вимоги позивача про повернення дитини за місцем проживання батька не ґрунтуються на положеннях Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, оскільки відсутнє будь-яке рішення про визначення місця проживання дитини з батьком.

Вказує, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просив суд повернути дитину батькові за місцем його постійного проживання. На думку заявниці, суд першої інстанції правильно виходив із якнайкращих інтересів дитини та врахував, що позивач не приділяв належної батьківської опіки дитині під час спільного проживання у м. Варшаві. Представник

ОСОБА_4 - ОСОБА_5 наголошує на тому, що мати не створює батьку перешкод у спілкуванні з донькою. Вважає, що позивач надав мовчазну згоду на переміщення дитини до України, оскільки до часу звернення із заявою про повернення дитини позивач не заперечував проти її перебування на території України, неодноразово відвідував її. Особа, яка подала касаційну скаргу, стверджує, що дитина прижилась у новому середовищі, проживає разом з матір'ю, а також з бабою та дідом, має гарні відносини з дядьком, відвідує дитячий садок, має друзів.

У доповненні до касаційної скарги, які були подані до Верховного Суду в межах строку на касаційне оскарження, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки висновку психологічного експертного дослідження № 19-7377 від 25 травня 2020 року, ризикам, які пов'язані з поверненням дитини до Республіки Польща, не звернув увагу, що мати не зможе негайно здійснити супровід дитини.

Надаючи пояснення у судовому засідання під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, ОСОБА_4 зазначила, що в Україні донька проживає разом із нею, відвідує дитячий садочок, гурток танців, має друзів, польську мову не розуміє.

Вказувала, що під час проживання у Польщі позивач не піклувався про дитину, вчиняв неадекватні дії по відношенню до дитини та неї. Також стверджувала, що позивач відвідував дитину на території України, спілкується з нею за допомогою електронних засобів зв'язку, проте дівчинка його боїться. Відповідачка зазначила, що рішення про анулювання дозволу на постійне проживання в Польщі вона не отримувала, однак адвокат повідомила її, що цей дозвіл анулюється автоматично після розірвання шлюбу з громадянином Польщі.

Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 у судовому засіданні підтримала доводи, викладені у касаційній скарзі, зазначивши, що суд апеляційної інстанції не дослідив висновок психологічного експертного дослідження, не врахував інтереси дитини, а також можливе розлучення з матір'ю у випадку повернення дитини до Республіки Польща. Посилалась на те, що дитина прижилася на території України, а батько не позбавлений можливості приймати участь у вихованні доньки.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу представника

ОСОБА_4 - ОСОБА_5 без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Доводи касаційної скарги вважає безпідставними.

У письмових поясненнях на доповнення до касаційної скарги представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, зокрема, зазначає про те, що у ОСОБА_4 відсутні перешкоди для супроводження дитини до Республіки Польща та перебування з нею на території цієї держави, оскільки відповідачка не надала доказів на підтвердження анулювання дозволу на постійне перебування в Республіці Польща у зв'язку з розірванням шлюбу з позивачем. Також заявник посилається на

статтю 199 Закону про іноземців Республіки Польща від 12 грудня 2013 року, у відповідності до якої, якщо підставою надання іноземцеві дозволу на постійне перебування був факт одруження з громадянином Польщі, дозвіл може бути анульовано, якщо іноземець розлучився впродовж 2 років від дати, коли йому було видано дозвіл на постійне перебування.

У судовому засіданні під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, Войцєховскі Томаш пояснив, що відповідачка не надала доказів на підтвердження анулювання її дозволу на проживання на території Польщі. Вказав, що тривалий час вони разом із донькою проживали на території Республіки Польща, він не надав згоду на проживання дитини в України, своєчасно подавши заяву про повернення дочки до місця її постійного проживання. Повідомив суд, що з лютого 2021 року відповідачка не надає йому можливості бачитись та спілкуватись з дитиною. Під час спільного проживання у нього були нормальні відносини з дочкою, він працював, при цьому приділяв вихованню дитини достатній час. За їхнім спільним з відповідачкою рішенням дитина була зарахована до дитячого садка

у м. Варшаві з вересня 2019 року.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 під час розгляду справи у суді касаційної інстанції вказала, що позовні вимоги позивачем не змінювались, а суд апеляційної інстанції не виходив за межі позовних вимог. Зазначала, що після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції відповідачка не надає позивачу можливості спілкуватись з донькою. Вказувала, що переважну частину свого життя дитина прожила у Польщі, Україна відвідувала тимчасово. Повідомила суд, що під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій відповідачка не наполягала на оцінці висновку психологічного експертного дослідження, а також не зазначала про неможливість її повернення разом з дитиною до Республіки Польща.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у відкритому судовому засіданні з викликом учасників справи.

Ухвалами Верховного Суду від 15 квітня та від 16 квітня 2021 року вирішено питання щодо участі учасників справи в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 грудня 2012 року у м. Варшава, Республіка Польща, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був укладений шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Варшава, Республіка Польща, у сторін народилась донька ОСОБА_5.

Відповідно до копії паспорту ОСОБА_5 є громадянкою Республіки Польща.

Згідно довідки мера м. Варшави про місце реєстрації від 02 вересня

2019 року ОСОБА_5 з 02 листопада 2016 року зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1, ОСОБА_5 наданий номер Pesel НОМЕР_1.

З листопада 2016 року по червень 2019 року ОСОБА_5, яка проживала у квартирі

АДРЕСА_1, проходила щеплення і отримувала медичну допомогу у медичній установі м. Варшави.

У 2019 році ОСОБА_5 прийнята до дитячого садка № 122

у м. Варшава. Також приймала участь у майстер-класах для батьків з дітьми в рамках програми для родин "Заварка" у м. Варшаві.

19 липня 2019 року ОСОБА_4 та неповнолітня ОСОБА_5 за згодою батька ОСОБА_1 перетнули кордон Республіки Польща - Україна. Зворотні квитки до Польщі придбані на 28 серпня 2019 року.

28 серпня 2019 року неповнолітня ОСОБА_5 не повернулася до Республіки Польща за місцем її постійного проживання.

Під час розгляду справи ОСОБА_4 не заперечувала, що не бажає повертати дитину до держави її постійного місця проживання, визнавши, що має намір залишити дитину в Україні на постійне проживання.

07 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернувся через Міністерство юстиції Республіки Польща до Міністерства юстиції України про повернення дитини на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року.

Міністерством юстиції України проводились процедури, передбачені

пунктом 12 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952, спрямовані на отримання добровільної згоди відповідача щодо повернення дитини, під час яких отримані пояснення відповідачки, з яких слідує, що відповідачка не заперечувала проти мирного врегулювання питання.

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про визнання незаконним утримування дитини на території України та повернення її за місцем постійного проживання.

Згідно довідки посольства України в республіці Польща від 19 жовтня

2019 року № 6137/КВ/19-651/ Н ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрована громадянкою України.

З довідки ТОВ "Бона Віта-ДК" про склад сім'ї від 23 жовтня 2019 року ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає та зареєстрована разом з бабою, дідом і матір'ю у квартирі АДРЕСА_3. Заява про реєстрацію місця проживання дитини подана до департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради ОСОБА_4 03 вересня 2019 року.

Згідно довідки приватного дошкільного навчального закладу "Центр розвитку дитини "Острівець" ОСОБА_5 з 02 вересня 2019 року відвідує приватний заклад дошкільної освіти у м. Одесі.

ОСОБА_5 знаходиться на обліку в сімейного лікаря ТОВ "Дім медицини", що підтверджується декларацією № 0001-Н82Е-2600.

ОСОБА_1 з 01 вересня 2019 року працює у ТОВ Cyclad на підставі безстрокового трудового договору на посаді програміста PHP.

ОСОБА_4 працює у ТОВ "Автодок Юкрейн" на посаді оператора інформаційно-комунікаційних мереж з жовтня 2019 року.

З листопада 2019 року ОСОБА_1 надає фінансову допомогу доньці ОСОБА_5 шляхом переказів грошових коштів через банківську установу на ім'я ОСОБА_4.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 грудня 2019 року у справі № 522/13192/19, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року, шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 розірвано.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з пунктами 1,2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (Гаазька конвенція) набрала чинності для України 11 січня 2006 року. Конвенція захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.

Мета попередження та негайного повернення відповідає особливій концепції найкращих інтересів дитини.

Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом частини другої статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей права піклування, про які йдеться у пункті "а", можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт "а" частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.

У цій справі суди встановили, що ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Республіки Польщі та з народження постійно проживала з матір'ю й з батьком у квартирі АДРЕСА_1. Обидва з батьків здійснювали права піклування про дитину до її переміщення в Україну. Доводи про те, що батько неналежним чином здійснював піклування щодо ОСОБА_5, визнані судом апеляційної інстанції необґрунтованими.

Підстави для сумніву у вказаному висновку відсутні.

Зі змісту статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та положень Гаазької конвенції, виходячи з прямо закріплених в ній виключеннях до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що повернення дитини не може бути призначене автоматично або механічно.

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у питанні повернення дитини за постійним місцем проживання, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами: інтересами дитини, батьків та громадського порядку, беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу, і що цілі попередження та негайного повернення відповідають концепції найкращих інтересів дитини.

Частиною першою статті 12 Конвенції визначено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли

процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться

в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення

дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у

своєму новому середовищі (частина друга статті 12 Конвенції).

Стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв'язки; відбулась зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може

бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами

запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних

свобод (стаття 20 Гаазької конвенції).

Інтерес дитини в тому, щоб не бути вивезеною зі свого постійного місця проживання без достатніх гарантій стабільності в нових умовах, поступається перед основним інтересом будь-якої особи не бути підданій фізичній або психологічній загрозі або поміщеній в нетерпиму обстановку.

При цьому судові та адміністративні органи зобов'язані, серед іншого, невідкладно розглядати запити про повернення, в тому числі й апеляційні скарги.

Невідкладні процедури слід розглядати як процедури, які є одночасно і швидкими, і ефективними: швидкі рішення за Гаазькою конвенцією служать найкращим інтересам дітей.

Відповідно до положень частини 1 статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 -3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, належним чином оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, встановивши, що ОСОБА_5 з моменту народження і до її переміщення на територію України та незаконного утримання на території України постійно проживала у м. Варшава, Республіка Польща, обидва з батьків здійснювали ефективно право піклування про неї, а також те, що утримання дитини на території України, здійснене матір'ю без згоди батька, порушує право останнього на піклування про дитину, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та повернення дитини у супроводі матері до Республіки Польща.

При цьому суд апеляційної інстанції поклав в основу судового рішення оцінку найкращих інтересів дитини, яка з народження проживала й виховувалась на території Польської Республіки, приділив увагу інтересам батьків.

Відповідачкою не було доведено, що ОСОБА_1 фактично не здійснював піклування щодо малолітньої ОСОБА_5 під час її проживання в Республіці Польща. Ініційований батьком спір про повернення дитини та досліджені судами письмові докази свідчать про його прагнення до здійснення піклування і реалізації своїх батьківських прав відносно малолітньої дитини. Надані позивачем докази підтверджують те, що з моменту народження батько приймав участь у піклуванні про дитину, а також продовжував спілкуватись з донькою і після залишення ОСОБА_4 з донькою на території України, надавав матеріальну підтримку дитині.

Відповідачкою не доведено наявності обставин, які могли переконати суд у наявності підстав для відмови у поверненні дитини за постійним місцем проживання до Республіки Польща, зокрема не надано суду доказів на підтвердження того, що існує серйозний ризик того, що таке повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дівчинка потрапить у нестерпні умови.

ОСОБА_1 після того, як його донька 28 серпня 2019 року не повернулася до Республіки Польща за місцем її постійного проживання, 07 жовтня 2019 року звернувся до компетентних органів із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Позов у цій справі подано у грудні 2019 року.

Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання касаційної скарги на те, що неврахування судом апеляційної інстанції висновку експерта за результатами проведення психологічного експертного дослідження

від 25 травня 2020 року № 19-7377, складеного Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз, відповідно до якого зміна умов проживання, виховання та оточення малолітньої ОСОБА_5 у випадку передачі дитини від матері до її батька негативного вплине на її психологічний стан, призвело до неправильного вирішення спору, з огляду на наступне.

Статтею 19 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей передбачено, що ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

Задовольняючи позов про повернення дитини до місця її постійного місця проживання, суд апеляційної інстанції вирішив справу із урахуванням змісту статей 3,5,12,13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей та гарантій, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і не приймав рішення про розлучення матері з дитиною. Так само суд не вирішував питання про визначення місця проживання дитини з батьком. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_5 має бути повернута до Республіки Польща за місцем її постійного проживання тим з батьків, хто змінив її місце проживання без згоди іншого, тобто ОСОБА_4. Лише у випадку, якщо відповідачка не поверне добровільно дитину за місцем проживання, дитина підлягає передачі батькові для забезпечення її повернення на територію Республіки Польща.

Рішення про повернення дитини не позбавляє права особу, яка зобов'язується повернути дитину в державу її постійного місця проживання, звернутися до компетентного суду та отримати рішення по суті питання піклування про дитину.

Судовим рішенням про повернення ОСОБА_5 разом із матір'ю за конкретно визначеною адресою, за якою дитина проживала до її незаконного утримання в Україні, не визначено місця проживання дитини з одним із батьків (зокрема з батьком). Це питання підлягає окремому вирішенню за згодою батьків або компетентним органом.

Судом апеляційної інстанції враховано вищенаведені обставини, а також вік дитини, зростання з літа 2019 року дитини в Україні в оточенні матері, її батьків, дядька, наявність контактів дитини з батьком, відсутність перешкод для інтеграції дитини до середовища на території м. Варшави, Республіки Польща, а також відсутність неподоланних перешкод для матері при поверненні з дитиною для проживання на територію Республіки Польща.

Зокрема, відповідачка не надала доказів на підтвердження анулювання її дозволу на постійне проживання у Республіці Польща. Отже, відсутні підстави для висновку, що внаслідок виконання рішення суду про повернення дитини до Республіки Польща ОСОБА_5 буде розлучена зі своєю матір'ю, а отже і про те, що дитина потрапить у нестерпні умови.

Обставин, які б могли бути підставою для відмови у поверненні дитини до місця постійного проживання, апеляційним судом не встановлено.

Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених упостанові Великої Палати Верховного Суду

від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19), у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 463/6859/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 201/17854/16-ц, від 05 серпня

2020 року у справі № 521/14556/16, від 06 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц, від 13 січня 2021 року у справі № 335/5615/19, у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15, є необґрунтованими, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником постановах.

Колегія суддів вважає, що повернення малолітньої ОСОБА_5 до Республіки Польща здійснено з легітимною метою, передбаченою Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, таке повернення відповідає інтересам дитини, яка народилась в Республіці Польща та без згоди батька утримується матір'ю на території України. При цьому обом з батьків, враховуючи інтереси дитини та інтереси їх самих, доцільно здійснювати права піклування про дитину за погодженням між ними або у порядку, визначеному рішенням компетентного органу.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судом апеляційної інстанцій зроблена загалом належна правова оцінка доказів.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у частині зобов'язанняОСОБА_4 повернути малолітню доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1,до місця постійного проживання - квартира

АДРЕСА_1.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович