Постанова

Іменем України

24 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 490/12384/16-ц

провадження № 61-37646св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - виконавчий комітет Миколаївської міської ради,

представники позивача: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

відповідачі: ОСОБА_7, ОСОБА_8, що діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_9,

третя особа - комунальне підприємство «Спеціалізоване комунальне підприємство «Гуртожиток»»,

третя особа - служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради,

представник третьої особи - ОСОБА_10,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом виконавчого комітету Миколаївської міської ради до ОСОБА_8, що діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_9, ОСОБА_7, треті особи: комунальне підприємство «Спеціалізоване комунальне підприємство «Гуртожиток», служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,за касаційною скаргою виконавчого комітету Миколаївської міської ради на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва у складі судді Гуденко О. А. від 20 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області у складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Ямкової О. О., Локтіонової О. В. від 25 квітня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2016 року виконавчий комітет Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8, що діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_9, ОСОБА_7, треті особи: комунальне підприємство «Спеціалізоване комунальне підприємство «Гуртожиток», служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування кімнатою АДРЕСА_1.

Позовна заява мотивована тим, що гуртожиток за указаною адресою перебуває на балансі комунального підприємства «Спеціалізоване комунальне підприємство «Гуртожиток»» (далі- КП «СКП «Гуртожиток»») та знаходиться у власності територіальної громади м. Миколаєва. У кімнаті № 456 гуртожитку зареєстровані ОСОБА_8, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7 Під час обстеження житлового фонду працівниками гуртожитку було виявлено, що відповідачі з 2015 року в кімнаті не проживають, світло у кімнаті відключено, особистих речей немає, кімната відкрита.

Ураховуючи викладене, а також те, що відповідачі без поважних причин понад шість місяців не проживають в кімнаті гуртожитку, наявність заборгованості по квартирній платі, яка станом на 24 жовтня 2016 року складає 4 872,83 грн, виконавчий комітет Миколаївської міської ради просив суд визнати ОСОБА_8, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7 такими, що втратили право користування кімнатою АДРЕСА_1

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 грудня 2017 року позов виконавчого комітету Миколаївської міської ради задоволено частково.

Визнано ОСОБА_8, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме кімнатою АДРЕСА_1.

У задоволенні позовних вимог до ОСОБА_7 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_8, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, втратили право користування житловим приміщенням, а саме кімнатою АДРЕСА_1, оскільки без поважних причин більше ніж шість місяців у спірному житловому приміщенні не проживають, ним не користуються і не беруть участі в його утриманні. У задоволенні позовних вимог до ОСОБА_7 відмовлено у зв'язку з тим, що факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСРстроки у жилому приміщенні без поважних причин доведено не було, іншого постійного житла в ОСОБА_7 немає, зв'язок з житлом він не втрачав, оскільки періодично з'являється до кімнати у гуртожитку, де знаходяться його речі, тобто користується житлом.

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2018 року апеляційну скаргу виконавчого комітету Миколаївської ради залишено без задоволення.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 грудня 2017 рокузалишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_7 у зв'язку з тим, що у відповідача іншого постійного житла не має, зв'язок з житлом він не втрачав, оскільки періодично з'являється до кімнати у гуртожитку, де знаходяться його речі, а факту відсутності ОСОБА_7 понад шість місяців у жилому приміщенні без поважних причин доведено не було. Сама по собі наявність заборгованості за житлово-комунальні послуги не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування кімнатою у гуртожитку.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог на підставі частини першої статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку не оскаржувалося й не переглядалося.

У касаційній скарзі виконавчий комітет Миколаївської міської ради просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у здоволенні позову до ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення про задовлення позову у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не прийнято до уваги, що актами, складеними працівниками КП «СКП «Гуртожиток», було встановлено, що ОСОБА_7 з 2015 року в кімнаті не проживає, особистих речей немає. ОСОБА_7 не надав заяву щодо підтвердження факту відсутності у житловому приміщенні понад шість місяців з поважних причин, що є його процесуальним обов'язком.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

Інші учасники справи судові рішення не оскаржили.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСРніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСРвстановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Верховний Суд виходить з того, що вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справита правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСРвизнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСРстроки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів.

Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Указане відповідає роз'ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Суди дійшли вірного висновку про те, що наявність заборгованості у відповідача за комунальні послуги, а також порушення порядку користування жилою площею (відсутність замка на вхідних дверях до вхідної кімнати, бруд) не є підставою згідно зі статями 71, 72 ЖК Української РСР для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, тому що не свідчать про втрату інтересу відповідача до спірного житла. Окрім того, ОСОБА_7 інтерес до кімнати не втрачав, у зв'язку із характером своєї роботи приїздить до кімнати періодично, там зберігаються його меблі, речі, а іншого житла він немає.

Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що належні та допустимі докази на підтвердження непроживання без поважних причин ОСОБА_7у кімнаті гуртожитку більше шести місяців, відсутні.

Окрім того, Верховний Суд бере до уваги, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Доводи касаційної скарги, що судами не враховано акти про відсутність відповідача за постійним місцем проживання висновків суду, з урахуванням зазначених вище фактичних обставин справи та норм права, не спростовують й не можуть бути підставою скасування законних судових рішень, спростовуються сукупністю досліджених при розгляді справи доказів, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди із висновком суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України).

Оскільки судами повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, ухвалено законні й обґрунтовані рішення, подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу виконавчого комітету Миколаївської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Ю. В. Черняк