Історія справи

Постанова КЦС ВП від 24.05.2023 року у справі №953/19143/19
Постанова КЦС ВП від 24.05.2023 року у справі №953/19143/19
Постанова КЦС ВП від 28.08.2024 року у справі №953/19143/19

Постанова

Іменем України

24 травня 2023 року

м. Київ

справа № 953/19143/19

провадження № 61-20732св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,

учасники справи:

за первісним позовом:

позивач - Акціонерне товариство «Кристалбанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідачі: Акціонерне товариство «Кристалбанк», ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Акціонерного товариства «Кристалбанк» на рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 січня 2021 року у складі судді Лях М. Ю. та постанову Харківського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Котелевець А. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року Акціонерне товариство «Кристалбанк» (далі - АТ «Кристалбанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позов мотивований тим, що 01 листопада 2007 року між ВАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» (ПАТ «ВіЕйБі Банк»), та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №696, за умовами якого позивачу надано кредит у розмірі 110 000,00 дол. США на споживчі потреби, зі сплатою процентів у розмірі 16% річних строком до 01 листопада 2017 року.

Для забезпечення основного зобов`язання між сторонами також 01 листопада 2007 року укладено Іпотечний договір, предметом іпотеки якого є трикімнатна комунальна квартира АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_2

04 липня 2019 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та АТ «Кристалбанк» укладено договір про відступлення прав вимоги № 24436, за яким АТ «Кристалбанк» набуло всіх прав кредитора, в тому числі за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року та Іпотечним договором від 01 листопада 2007 року.

Рішенням Київського районного суду міста Харкова 2011 року у справі

№ 2-405/11/09 позов ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року в розмірі 1 082 150,73 грн.

На час подання позову вказане рішення суду не виконане, а заборгованість за кредитним договором не погашена, у зв`язку з чим відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4. Вказаним рішенням суду з ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за кредитним договором в доларах США у гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного Банку України станом на 22 лютого 2010 року. Станом на 25 вересня 2019 року офіційний курс долара США до гривні становить 24,209491 грн за один долар США.

Таким чином, відповідно до рішення суду від 30 травня 2011 року, станом на 25 вересня 2019 року заборгованість ОСОБА_1 становить 3 133 346,43 грн, з яких: 2 441 042,98 грн - заборгованість за кредитом; 622 117,83 грн - заборгованість за відсотками; 6 610,50 грн - несплачена комісія за обслуговування кредиту; 63 575,12 грн - штраф за несвоєчасне повернення кредиту або сплату відсотків.

АТ «Кристалбанк» просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_2 , за іпотечним договором від 01 листопада 2007 року шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною не нижчою за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій з метою часткового погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року в розмірі 3 133 346,43 грн і складається із суми боргу за кредитом 100 830,00 дол. США та відсотками у розмірі 25 697,27 дол. США, всього 126 527,27 дол. США. Крім того, до загальної суми боргу нараховані несплачена комісія за обслуговування кредиту у розмірі 6 610,50 грн та штраф за несвоєчасне повернення кредиту або сплату відсотків у сумі 63 575,12 грн.

09 жовтня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним договору іпотеки.

Зустрічний позов мотивований тим, що з 1982 року по 2013 рік він з ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі. В 2006-2007 роках ОСОБА_1 придбала за договорами купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1 , яка є їх спільною сумісною власністю.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 березня 2013 року в порядку поділа майна подружжя, право власності на вказану квартиру визнано за ним.

У вересні 2019 року позивач отримав лист АТ «Кристалбанк» про те, що у 2007 році спірна квартира була передана його дружиною в іпотеку, у зв`язку з чим банк запропонував йому погасити заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором у розмірі 287 939,56 дол. США та 42 271,81 грн.

При укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» вимагалася нотаріальна засвідчена його згода як співвласника майна. Проте такої згоди він не надав, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи, що у ОСОБА_1 були відсутні повноваження на вчинення дій щодо передачі цього майна в іпотеку від імені позивача, тому іпотечний договір є недійсним.

ОСОБА_2 просив визнати недійсним іпотечний договір, укладений між ВАТ «ВіЕйБіБанк» та ОСОБА_1 , реєстровий № 420.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 27 травня 2020 року справу № 953/19143/19 за позовом АТ «Кристалбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки об`єднано в одне провадження зі справою № 953/19932/19 за позовом ОСОБА_2 до АТ «Кристалбанк», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору іпотеки та передано для розгляду судді Лях М. Ю. з єдиним унікальним номером справи №953/19143/19 (н/п 2/953/653/20).

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 січня 2021 року у задоволенні позовної заяви АТ «Кристалбанк» та позовної заяви ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що визначаючи розмір заборгованості ОСОБА_3 перед позивачем АТ «Кристалбанк» за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року позивач посилається на наявність заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 травня 2011 року у справі № 2-405/11/09, яке набрало законної сили та має преюдиціальне значення для вирішення цієї справи в частині визначення розміру заборгованості, в рахунок погашення якої необхідно звернути стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до зазначеного судового рішення позов ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь «ВіЕйБі Банк» суму заборгованості за кредитним договором №696 від 01 листопада 2007 року в розмірі 1 082 150,73 грн, тобто лише у національній валюті України - гривні, без вказівки на еквівалент іноземної валюти - долар США.

Тому суд вважає безпідставним та необґрунтованим здійснений розрахунок суми заборгованості позивачем з урахуванням зміни курсу валют після ухвалення судового рішення, яким вже вирішено питання про стягнення суми заборговані за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року. Фактичне невиконання заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 травня 2011 року у справі № 2-405/11/09 та зміна курсу валют в Україні за період часу з моменту ухвалення судового рішення та звернення АТ «Кристалбанк» до суду з позовною заявою не передбачає вказаного способу обчислення розрахунку заборгованості, у зв`язку з чим суд вважає наведений АТ «Кристалбанк» розрахунок заборгованості у розмірі 3 133 346,43 грн необґрунтованим.

Окрім цього, вирішуючи питання про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, власником якої є ОСОБА_2 , суд приходить до висновку, що відсутність в матеріалах цивільної справи належних письмових доказів в обґрунтування оціночної вартості зазначеного майна станом на час розгляду справи позбавляє суд процесуальної можливості розглянути заявлену позовну вимогу. Вказане обумовлене неможливістю з`ясувати вартісний показник предмету іпотеки, який має бути співмірним з розміром існуючої заборгованості, який визначений заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 30 травня 2011 року у справі № 2-405/11/09, через неможливість визначення дотримання балансу інтересів сторін, відповідності оціненої вартості предмету іпотеки, з урахуванням розміру існуючої заборгованості відповідача.

За вказаних обставин відсутні підстави для задоволення заявлених позовних вимог АТ «Кристалбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за необґрунтованістю та недоведеністю.

Квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_2 , який перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 з 20 лютого 1982 року, відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого повторно 07 вересня 2012 року Харківський районний суд Харківської області рішенням від 18 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна і встановлення права користування цим майном задоволено. Шлюб, зареєстрований 20 лютого 1982 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. При поділі майна, набутого в період шлюбу за спільні сімейні кошти, за ОСОБА_2 , крім іншого, визнано право власності на трикімнатна комунальна квартира АДРЕСА_1 .

Разом з цим, шлюб між ОСОБА_1 до ОСОБА_2 було розірвано рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24 липня 2005 року, на підставі якого ОСОБА_1 оформила розірвання шлюбу в органах РАЦС. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 23 липня 2010 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 зазначене рішення суду скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу закрито. Свідоцтво по розірвання шлюбу від 18 січня 2006 року та актовий запис № 26, видане відділом РАЦС у Київському РУЮ м.Харкова анульовано.

Під час укладення договору іпотеки 01 листопада 2007 року ОСОБА_1 подала відомості, що на момент придбання спірної квартири та укладення іпотечного договору вона не перебуває у зареєстрованому шлюбі або фактичних шлюбних відносинах, на підтвердження чого надала свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 , видане відділом РАЦС Київського районного управління юстиції міста Харкова 18 січня 2006 року (актовий запис № 26 від 18 січня 2006 року); заяву від 01 листопада 2007 року на ім`я приватного нотаріуса ХМНО Дахно О. А., заяву від 01 листопада 2007 року на ім`я директора Харківської філії ВАТ «ВіЕйБіБанк», копію свого паспорту серії НОМЕР_3 , з відміткою про розірвання шлюбу 18 січня 2006 року. Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 01 листопада 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не перебували у зареєстрованому шлюбі, банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також те, що ОСОБА_2 не надав ОСОБА_1 згоди на укладення цього договору. Той факт, що через п`ять років після ухвалення Київським районним судом м. Харкова рішення від 24 червня 2005 року ОСОБА_2 його оскаржив і апеляційне провадження закрито у зв`язку з відмовою ОСОБА_1 від позову про розірвання шлюбу, а рішення скасовано, не може бути підставою для визнання спірного договору іпотеки недійсним. За вказаних обставин відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до АТ «Кристалбанк», ОСОБА_1 , третя особа: ТОВ «Вердикт Фінанс» про визнання недійсним договору іпотеки за безпідставністю.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року апеляційну скаргу АТ «Кристалбанк» залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задоволено. Рішення Київського районного суду м.Харкова від 12 січня 2021 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ухвалено нове. Позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір укладений між ВАТ «ВіЕйБіБанк» та ОСОБА_1 посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дахно О. А. 01 листопада 2007 року за реєстровим № 420. Стягнуто з АТ «Кристалбанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання позовної заяви у сумі 768,40 грн та за подання апеляційної скарги 1 261,20 грн. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що статті 60 70 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц).

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 18 березня 2013 року у справі № 635/334/13 в порядку поділу майна подружжя право власності на квартиру перейшло до ОСОБА_2 . При цьому суд визнав, що квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року по справі № 372/504/17 дійшла правових висновків, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину. При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередніх висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі №6-533цс16. Тобто якщо майно, яке є спільною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України. Тому відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Оскільки договір іпотеки від 11 листопада 2007 року укладено між ПАТ «ВіЕйБіБанк» та ОСОБА_1 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2 , який є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оспорюваний договір відповідно до вимог статей 203 205 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним. Таким чином позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог АТ «Кристалбанк» є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги його не спростовують, та підстав для його скасування чи зміни не вбачається.

Аргументи учасників справи

17 грудня 2021 року АТ «Кристалбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило постанову апеляційного суду скасувати в повному обсязі та рішення суду першої інстанції в частині залишення позовних вимог АТ «Кристалбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки без задоволення. Ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог АТ «Кристалбанк». Стягнути з ОСОБА_2 на користь АТ «Кристалбанк» понесені судові витрати.

Касаційну скаргу мотивовано тим, суд апеляційної інстанції послався на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, відповідно якого досліджено застосування норм права у разі передання в іпотеку майна, що є спільною власністю без згоди інших співвласників (другого з подружжя). При цьому відповідно обставин, що розглядались в постанові від 21 листопада 2018 року, спірне майно було придбано під час зареєстрованого шлюбу та було передано в іпотеку вже після його розірвання без згоди другого з подружжя. Натомість в обставинах справи, що розглядається, нерухоме майно набувалося у власність та передавалось в іпотеку під час перебування іпотекодавця у розірваному шлюбі з ОСОБА_2 , а право власності на спірну нерухомість за ОСОБА_2 було встановлено тільки в 2013 році, тоді як договір іпотеки укладено 01 листопада 2007 року. Зазначена відмінність є суттєвою для вирішення справи та підтверджує неподібність наявних у спорі правовідносин правовідносинам у справі № 372/504/17, що свідчить про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права відповідно до цього спору.

Спірну квартиру ОСОБА_1 набула у власність перебуваючи у зареєстрованому розірваному шлюбі. На момент укладення між сторонами іпотечного договору право власності на іпотечне майно було зареєстровано за ОСОБА_1 ОСОБА_1 підтвердила, що не перебуває в зареєстрованому шлюбі та не перебуває у «фактично шлюбних» відносинах. Тобто, в момент укладення спірного договору іпотеки були наявні усі підстави для належного укладання договору, оскільки не існувало доказів/обставин, які б спростовували належне приватне право власності ОСОБА_1 на предмет іпотеки. Якщо факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, як і перебування осіб у зареєстрованому шлюбі, не був встановлений судом на момент укладення оспореного правочину, то немає підстав для застосування приписів про спільну сумісну власність подружжя. Зазначене також випливає з аналізу висновків викладених Верховним Судом України, у постановахвід 07 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11, від 07 вересня 2016 року у справі №6-727цс16. Окрім того, відповідно до ухвали Великої Палати Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 523/14489/15-ц, підставами винесення якої стала необхідність конкретизації висновку та меж застосування постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, також підтверджується можливість відступу від-такого висновку залежно від виключних обставин конкретної справи. 3а таких обставин у справі, що переглядається, наявні підстави відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верхового Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 та ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 .

Оскільки недійсність договору має існувати в момент його вчинення, то в даному випадку відсутні підстави для визнання спірного договору іпотеки недійсним. З огляду на вказані рішення суду про поділ спільного майна як спільно набутого під час шлюбу (2013 рік) та закриття провадження по справі про розірвання шлюбу за заявою ОСОБА_1 (2010 рік), не може мати зворотної дії в часі і зумовлювати, зокрема, недійсність правочину, як і не може впливати на інші юридичні факти, що настали до зазначених судових рішень.

ОСОБА_2 звернувся із позовом про визнання іпотечного договору з пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову, а суди не застосували висновки Верховного Суду щодо наслідків пропуску строку позовної давності, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, постанові від 09 вересня 2021 року у справі № 727/6248/18 тощо.

Як на докази наявності та розміру заборгованості за кредитним договором №696 від 01 листопада 2007 року Банк посилався, зокрема на обставини, встановлені у заочному рішенні від 30 травня 2011 року у справі № 2-405/11/09. Зазначене рішення набрало законної сили та не оскаржене сторонами. Обставини щодо розміру заборгованості, що встановлені в мотивувальній частині заочного рішення від 30 травня 2011 року щодо розміру заборгованості у валюті кредиту - дол. США, на що посилався Банк у позовній заяві, жодною із сторін не оспорювалось. Таким чином, заборгованість за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року у розмірі суми боргу за кредитом - 100 830,00 дол. США та відсоткам у розмірі 25 697,27 дол. США та по несплаченій комісії - 6 610,50 грн, штраф - 63 575,12 грн встановлена рішенням суду та не спростована жодним іншим доказом. Банк не змінював у позовних вимогах цього розміру суми боргу, проте здійснив перерахунок його за курсом НБУ у гривню, що склало 3 133 346,43 грн.

Суд першої інстанції безпідставно не врахував умови п. 2.3 та 3.3 іпотечного договору, що призвело до помилкового висновку про неможливість визначення дотримання балансу інтересів сторін, через відсутність доказів вартості предмета іпотеки. Відповідно до іпотечного договору загальна вартість предмета іпотеки складає 671 650,00 грн, а узгоджена сторонами оцінна вартість предмету іпотеки становить 671 650,00 грн. Зазначена вартість предмету іпотеки не оспорювалася сторонами, за час розгляду спору доказів на спростування такої вартості до суду не надавалось, тому вважати вартість квартири іншою у суду не має підстав.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі. У задоволенні клопотання АТ «Кристалбанк» про зупинення дії рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 січня 2021 року та постанови Харківського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року відмовлено.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15, у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі №522/25151/14, від 09 вересня 2021 року у справі № 727/6248/18, від 27 червня 2018 року у справі № 372/3785/15, у постановах Верховного Суду України від 07 листопада 2011 року у справі №6-44цс11, від 07 вересня 2016 року у справі №6-727цс16).

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2023 рокувідмовлено АТ «Кристалбанк» у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні; справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Судом встановлено, що 01 листопада 2007 року між ВАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВіЕйБі Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 696, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 110 000,00 дол. США (що складає еквівалент 555 500,00 грн за курсом НБУ на момент укладення договору) строком до 01 листопада 2017 року.

Для забезпечення кредитного договору між ВАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» та ОСОБА_1 01 листопада 2007 року було укладено Іпотечний договір, за яким ОСОБА_1 передала банку трикімнатну комунальну квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно п.2.2. Іпотечного договору, трикімнатна комунальна квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на праві приватної власності таким чином: 41/100 частина - на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 01 лютого 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О. М. за реєстровим номером 172; 59/100 частина - на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 28 вересня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Орловою О .М. за реєстровим номером 3272.

Відповідно до п. 2.3.3. Іпотечного договору, сторони узгодили вартість предмета іпотеки у розмірі 671 650,00 грн.

Відповідно до п. 2.7.1. Іпотечного договору, ОСОБА_1 (іпотекодавець) не має права без письмової згоди попередньої письмової згоди банку (іпотекодержателя), крім іншого, будь-яким чином відчужувати предмет іпотеки.

Згідно п. 4.1.5. Іпотечного договору Іпотекодержатель має право звернути стягнення предмет іпотеки у випадку, якщо при настанні строку (терміну) виконання зобов`язання (або тієї чи іншої його частини), воно не буде виконане.

Під час укладення вказаного договору іпотеки ОСОБА_1 подала заяву та відомості, що на момент придбання спірної квартири та на момент укладення іпотечного договору вона не перебуває у зареєстрованому шлюбі або фактичних шлюбних відносинах, на підтвердження чого надала свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 , видане відділом РАЦС Київського районного управління юстиції міста Харкова 18 січня 2006 року.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 30 травня 2011 року у справі № 2-405/11/09 позов ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ВіЕйБі Банк» суму заборгованості за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року в розмірі 1 082 150,73 грн.

Зазначеним рішенням встановлено, що заборгованість ОСОБА_3 за кредитним договором №696 від 01 листопада 2007 року становить 1 082 150,73 грн, яка складається з заборгованості за кредитом - 100 830,00 доларів США та заборгованості за відсотками - 25 697,27 доларів США, що разом складає 126 527,27 доларів США що станом на 22 лютого 2010 року за офіційним курсом НБУ (7,998 грн. за один долар США) становить 1 011 965,11 грн., крім того до загальної суми боргу нараховані несплачена сума комісії - 6 610,50 грн та штраф за несвоєчасне повернення кредиту або сплату відсотків - 63 572,12 грн).

На час розгляду справи, що переглядається, вказане рішення суду не виконане, заборгованість за кредитним договором не погашена, у зв`язку з чим 09 липня 2012 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4 щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №696 від 01 листопада 2007 року у розмірі 1 082 150,73 грн.

04 липня 2019 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та АТ «Кристалбанк» укладено Договір про відступлення прав вимоги № 24436, за яким АТ «Кристалбанк» набуло всіх прав кредитора по кредитних договорах, в тому числі за кредитним договором № 696 від 01 листопада 2007 року та іпотечним договором від 01 листопада 2007 року.

Квартира АДРЕСА_1 , на час розгляду справи, що переглядається, зареєстрована за ОСОБА_2 .

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24 липня 2005 року шлюб між ОСОБА_1 до ОСОБА_2 розірвано, на підставі якого видано свідоцтво про розірвання шлюбу.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 23 липня 2010 року, постановленої за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 , зазначене рішення суду скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу закрито. Свідоцтво по розірвання шлюбу від 18 січня 2006 року та актовий запис №26, видане відділом РАЦС у Київському РУЮ м. Харкова анульовано.Таке рішення ухвалене у зв`язку з відмовою ОСОБА_1 від позову про розірвання шлюбу.

Рішенням Харківський районний суд Харківської області від 18 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, та зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна та встановлення права користування цим майном задоволено. Шлюб, зареєстрований 20 лютого 1982 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. При поділі майна, набутого в період шлюбу за спільні сімейні кошти, за ОСОБА_2 , крім іншого, визнано право власності на трикімнатну комунальну квартиру АДРЕСА_1 . При цьому суд визнав, що квартира є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2

ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 з 20 лютого 1982 року відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого повторно 07 вересня 2012 року.

Позиція Верховного Суду

Щодо вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання недійсним договору іпотеки

За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (частина перша статті 21 СК України).

Відповідно до частини першої статті 114 СК України у разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Аналогічний висновок наведений у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 24 квітня 2020 року в справі № 522/25151/14-ц (провадження № 61-101св19), на яку є посилання в касаційній скарзі та зроблено висновок, що тлумачення статті 215 ЦК України свідчить, що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року в справі № 645/995/17 (провадження № 61-905св20), з посиланням на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), вказано, що:

«пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16.

Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається, суди встановили, що на момент укладення оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не перебували у зареєстрованому шлюбі, квартира, що є предметом іпотеки, набута ОСОБА_1 у власність після розірвання шлюбу.

Тому Банк покладався на відповідні обставини на момент укладення оспорюваного договору, не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Ураховуючи, що обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя суди у цій справі не встановили, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, у зв`язку з чим в цій частині постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі.

Щодо вимог за первісним позовом АТ «Кристалбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У частинах першій, четвертій статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частині другій статті 39 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позову у цій справі) встановлено, що у разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

У разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (частина перша та друга статті 23 Закону України «Про іпотеку»).

Рішенням Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку», та зазначено, що «іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов`язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов`язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов`язання. У разі порушення боржником свого зобов`язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов`язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов`язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки. […] Отже, положення частини першої статті 23 Закону № 898 не порушують розумного балансу між правами та інтересами іпотекодержателя (кредитора) і іпотекодавця (набувача іпотечного майна). До того ж факт обізнаності набувача іпотечного майна щодо перебування нерухомого майна в іпотеці не має істотного значення, адже відчуження предмета іпотеки іпотекодавцем за згодою або без згоди іпотекодержателя жодним чином не припиняє іпотеки. Водночас набувач іпотечного майна, до відома якого не доведено інформацію про те, що нерухоме майно є предметом іпотеки, володіє достатніми засобами юридичного захисту, передбаченими чинним законодавством України, у разі порушення його конституційного права власності, а також вимог закону при вчиненні правочину».

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15 (провадження

№ 14-11цс18), на яку є посилання в касаційній скарзі: «виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верхового Суду дійшла висновку про те, що у спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень».

Наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

відмовляючи у задоволенні первісного позову суд першої інстанції не врахував, що АТ «Кристалбанк» просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки з метою часткового погашення заборгованості ОСОБА_1 саме на підставі кредитного договору та у валюті відповідного зобов`язання; наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості не змінює змісту відповідного правовідношення, відповідне зобов`язання продовжує існувати;у разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення торгів ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається, а визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної під час проведення виконавчих дій, тому непроведення оцінки предмета іпотеки на момент звернення до суду та розгляду судом спору про звернення стягнення не є підставою для відмови у позові;

АТ «Кристалбанк» оскаржив рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог, яку мотивував, зокрема тим, що: заборгованість за кредитним договором та всі її складові з метою звернення стягнення на предмет іпотеки підтверджені заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 30 травня 2011 року у справі

№ 2-405/11/09; зазначене рішення суду про стягнення заборгованості не виконане, тому наявні підстави для звернення стягненняна предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором;

суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок в частині задоволення зустрічного позову про визнання договору іпотеки недійсним, тому рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог АТ «Кристалбанк» по суті не переглянув, розмір заборгованості за кредитним договором та її складові з метою звернення стягнення на предмет іпотеки станом на час вирішення цієї справи не перевірив та не встановив.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року в справі № 645/995/17 (провадження № 61-905св20), дають підстави для висновку, що постановаапеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постановуапеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову залишити в силі, а в частині відмови у задоволенні первісного позову справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 141 400 402 411 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Кристалбанк» задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року скасувати.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 січня 2021 року в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Кристалбанк», ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс», про визнання недійсним іпотечного договору залишити в силі.

Справу № 953/19143/19 в частині відмови у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Кристалбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Харківського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук