Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.01.2019 року у справі №285/941/17

Постанова

Іменем України

15 липня 2020 року

м. Київ

справа № 285/941/17

провадження № 61-48502св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_6,

третя особа - Орган опіки і піклування Новоград-Волинської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, яка подана в її інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_6, на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 14 серпня 2018 року у складі судді Заполовської Т. Г. та постанову Житомирського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року у складі колегії суддів:

Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Орган опіки і піклування Новоград-Волинської міської ради, про позбавлення осіб права користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що вона є одноособовим власником житлового будинку АДРЕСА_1, право власності на який набула на підставі договору іпотеки від 22 листопада 2011 року, зареєстрованого в реєстрі за № 9503. У належному їй будинку проживають та зареєстровані відповідачі. На вказану адресу вона направляла відповідачам вимогу про виселення та зняття з реєстрації, проте, вимога виконана не була. Реєстрація в належному їй помешканні сторонніх осіб перешкоджає їй у користуванні власним майном та позбавляє можливості розпоряджатися ним, чим порушуються її права як власника.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд, на підставі статті 391 ЦК України: позбавити відповідачів права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 14 серпня 2018 року у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про зупинення провадження у справі до розгляду Новоград-Волинським міськрайонним судом цивільної справи № 285/2804/18 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_7 про скасування записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про перехід права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, відмовлено.

Відмовляючи ОСОБА_4 у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення справи № 285/2804/18, районний суд послався на розумність строків розгляду справи судом, оскільки справа перебувала в провадженні суду з 2017 року.

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 14 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Позбавлено ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов ОСОБА_1 є обґрунтованим, оскільки вона є законним власником житла, а відповідачі не виконують вимоги по виселенню та зняттю з реєстрації, чим порушують майнові права позивачки, встановлені положеннями статті 41 Конституції України, статей 321, 387 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_6, залишено без задоволення.

Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 14 серпня 2018 року залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що житловий будинок на АДРЕСА_1 вибув із власності ОСОБА_3 та перейшов у власність ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки від 22 листопада 2011 року, відтак, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, малолітні ОСОБА_5, ОСОБА_6, які є членами сім'ї колишнього власника, також втратили право користування житловим приміщенням.

З огляду на зазначене, відповідачі, залишившись проживати у належному ОСОБА_1 житлі, порушують її право власності, яке підлягає захисту в порядку статті 391 ЦК України.

Апеляційний суд зазначив, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що відмова в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі у зв'язку з пред'явленням чергового позову відповідачем ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_7 про скасування записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про перехід права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, не свідчить про безповоротну втрату для неї можливості захистити свої права, оскільки таке право передбачено главою 3 розділу V ЦПК України (перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами) за наявності підстав такого перегляду. При цьому під час розгляду справи суд надавав можливість сторонам захистити свої права у різний спосіб, двічі зупиняючи провадження по справі та відкладаючи розгляд з метою вирішення питання щодо укладення мирової угоди, у зв'язку із чим розгляд справи тривав близько 1,5 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що судом першої інстанції відмовлено у задоволенні її клопотання про зупинення провадження у справі з порушенням положень частини 6 статті 251 ЦПК України.

Зазначає, що спірною є позиція апеляційного суду щодо застосування положень статей 367, 368 ЦПК України, а саме, що зупинення провадження у справі до вирішення іншої справи можливе лише до закінчення розгляду цієї справи по суті, тобто до ухвалення судом першої інстанції рішення про вирішення спору.

Стверджує, що ОСОБА_1, набуваючи у позасудовий спосіб право власності на предмет іпотеки, повинна була передбачати можливість вчинення перешкод у користуванні цим майном.

Вважає, що суди попередніх інстанцій повинні були врахувати із застосуванням пункту 6 частини 1 статті 251 ЦПК України, що саме за результатами розгляду справи № 285/2804/18-ц будуть вирішені питання, що мають значення для вирішення цієї справи.

Відзив (заперечення) на касаційну скаргу учасники справи не подали.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У грудні 2018 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою судді Верховного Суду Погрібного С. О. від 28 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2020 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 листопада 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3,1965 р. н., укладено договір позики грошових коштів, згідно з умовами якого ОСОБА_1 позичила ОСОБА_3 1 650
000 грн строком до 01 листопада 2012 року (том 1, а. с. ).

На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики 22 листопада 2011 року ОСОБА_3,1965 р. н., передав належні йому на праві власності житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 в іпотеку ОСОБА_1, що підтверджується нотаріально посвідченим та зареєстрованим в реєстрі за № 9503 договором іпотеки (том 1, а. с. 139-140).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 18 лютого 2016 року ОСОБА_1 зареєструвала право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0531 га за тією ж адресою із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (том 1, а. с. 6-7,154-159).

Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1, про що свідчать дані картотеки відділу ведення реєстру територіальної громади Новоград-Волинської міської ради (том 1, а. с. 71-76).

14 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до них із вимогою до відповідачів про усунунення перешкод у користуванні майном, добровільне виселення із будинку та зняття з реєстрації місця проживання, а також забрати усі особисті речі (том1, а. с. 9,94-101).

Вказану вимогу відповідачі не виконали.

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 30 березня 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року у задоволенні позову у справі № 285/3663/16 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_3, ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки нікчемним та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину на предмет іпотеки відмовлено (том 1, а. с. 85-87).

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 17 березня 2017 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позову у справі № 285/1632/16 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_3, ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним відмовлено (том 1, а. с. 80).

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 03 березня 2018 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Державного реєстратора відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Житомирської міської ради Баренка Є. О. Житомирського МУЮ, Відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно Департаменту Реєстрації Житомирської міської ради про визнання реєстраційних дій протиправними та скасування записів (щодо реєстрації права власності ОСОБА_1) відмовлено (том 1, а. с. 225-231).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Положенням частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей.

Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР.

Зокрема, частинами 1 , 2 статті 109 ЖК УРСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині 3 статті 109 ЖК УРСР.

Отже, частина 2 статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Установивши, що ОСОБА_1, як новий власник, яка набула права власності на спірний будинок в установленому законом порядку на підставі договору іпотеки від 22 листопада 2011 року, не може користуватися своєю власністю, оскільки відповідачі, які втратили право користування спірним майном у зв'язку зі зверненням стягнення на нього, відмовляються виселятися, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що порушене право позивача, як нового законного власника спірного житлового будинку, підлягає захисту в обраний нею спосіб, а саме -позбавленням відповідачів права користування належного їй на праві власності житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1, яке відповідачі займають без законних на те підстав. При цьому суди застосували до спірних правовідносин положення статей 321, 387 ЦК України.

Такі висновки судів попередніх інстанцій є неправильними, відтак, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі "Сколло проти Італії" ("Skollo v Italy") дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою "розумні підстави" (пункт 28 Рішення).

Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об'єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).

Відповідач ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, є іпотекодавцем за договором іпотеки від 22 листопада 2011 року, відповідно до якого було звернено стягнення на спірне майно в рахунок погашення боргу у розмірі 1 650 000 грн, та набув право власності на спірне нерухоме майно до укладення договору іпотеку, тобто придбав його не за кошти, отримані за договором позики від 22 листопада 2011 року, тому суди дійшли неправильного висновку про позбавленням відповідачів права користування спірним житловим будинком.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК УРСР.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України "Про іпотеку", є передбачуваними.

З огляду на зазначене, враховуючи набуття відповідачем права власності на предмет іпотеки до укладення договору позики та договору іпотеки від 22 листопада 2011 року та беручи до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19), підстав для задоволення позову немає.

Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій положень статті 251 ЦПК України під час відмови у задоволенні її клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду справи № 285/2804/18-ц колегія суддів відхиляє, оскільки судами належно обґрунтовано відмову у задоволенні клопотання. Крім того, відмова у зупиненні розгляду цієї справи не суперечить принципам ефективності та з розумної тривалості судового розгляду відповідає положенням цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки обставини справи судами попередніх інстанцій були встановлені в достатньому для ухвалення рішення у справі обсязі, немає необхідності для встановлення нових обставин, збирання нових або здійснення переоцінки доказів, проте судом першої інстанції було ухвалено рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, то колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.

Щодо судових витрат

Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_4 було сплачено 300 грн судового збору, що підтверджується наявною у матеріалах справи квитанцією № 9 від 27 жовтня 2018 року (том 2, а. с. 94), відтак, ці кошти підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4, оскільки колегія суддів задовольняє її касаційну скаргу.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 14 серпня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Орган опіки і піклування Новоград-Волинської міської ради, про позбавлення осіб права користування житловим приміщенням відмовити.

Стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 судові витрати за сплату судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 300 (триста) гривень 00 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю.

В. Черняк