Історія справи

Постанова

Іменем України

23 травня 2023 року

м. Київ

справа № 185/539/20

провадження № 61-19131св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Кислим Андрієм Матвійовичем, на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року у складі судді Перекопського М. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.

Позов обґрунтований тим, що сторони перебували у шлюбі, який розірвано рішенням суду від 21 листопада 2019 року.

До укладення шлюбу з відповідачкою він придбав за власні кошти квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).

Після розірвання шлюбу він звернувся до ОСОБА_2 з проханням звільнити належну йому на праві власності квартиру, оскільки він планує зробити капітальний ремонт та проживати в ній зі своєю сім`єю.

Відповідачка відмовляється звільнити квартиру в добровільному порядку, тому він звернувся до суду з позовом.

Просив суд усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року, в позові відмовлено.

Суди виходили з того, що ОСОБА_2 набула право користування квартирою згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як колишній член сім`ї позивача.

Доказів наявності у відповідачки іншого житла сторонами суду не надано, водночас надано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якої за ОСОБА_2 не зареєстровано житла.

Позивач не надав суду належних та допустимих доказів систематичного руйнування чи псування житлового приміщення, або доказів того, що відповідачка використовує квартиру не за призначенням, систематично порушує правила співжиття чи робить неможливим для нього проживання у квартирі.

Визнання відповідачки такою, що втратила право користування житлом, буде мати наслідком виселення її з квартири, що покладе на неї надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки фактично вона стане безхатченком.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 через адвоката Кислого А. М. звернувся до Верховного Суду через «Електронний суд» із касаційною скаргою на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року, просив їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, провадження № 61-19252св19.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У серпні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 17 листопада 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Шлегою Г. І. та зареєстрованого в реєстрі № 8183, позивач є власником квартири (а. с. 13).

Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 червня 2006 року. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 листопада 2019 року у справі № 185/8438/19, провадження 2/185/4091/19, шлюб розірвано. Рішення набрало законної сили 21 грудня 2019 року (а. с. 16-17).

Відповідно до свідоцтва про народження від 11 грудня 2009 року, серія НОМЕР_1 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану по місту Павлограду Павлоградського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області, у шлюбі в сторін народилась дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 45).

Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання від 28 січня 2020 року № 92, ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі (а. с. 21).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Конституція України гарантує як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Житлового кодексу України (назва кодексу в редакції Закону від 21 квітня 2022 року № 2215-IX) (далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частини друга, четверта статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Суди встановили, що власником квартири є ОСОБА_1 .В обґрунтування своїх вимог він посилався на те, що як власник може вимагати виселення ОСОБА_2 , оскільки вона зареєстрована та проживає у належній позивачу квартирі, у якій він планує зробити капітальний ремонт, чим порушує його права.

Суди встановили, що відповідачка була членом сім`ї позивача, а тому набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як колишній член сім`ї позивача.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Верховний Суд у своїх рішеннях застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожній особі гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється не лише на власника квартири, але і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Ларкос проти Кіпру», заява № 29515/95).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Велика Палата Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 61-33530св18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, на яку посилається заявник як на підставу касаційного оскарження).

У своїх рішеннях ЄСПЛ вказує, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50, від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, пункти 40 - 41).

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Під час розгляду справи по суті необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом відповідачки на користування квартирою.

Оцінюючи пропорційність втручання у право ОСОБА_2 на житло та баланс між захистом права власності позивача та правом відповідачки на користування квартирою, суди виходили з того, що відповідачка не має іншого житла чи нерухомого майна на праві власності чи користування, квартира є її єдиним постійним місцем проживання з 2015 року, вона сплачує комунальні послуги (т. 1, а. с. 46 - 52), а її виселення покладе на неї надмірний тягар, позивач не надав належних і допустимих доказів про порушення його права як власника квартири щодо користування нею та не спростував право відповідачки на користування квартирою.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Верховний Суд зауважує, що лише факт розірвання шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_2 , тобто втрата сімейних зав`язків з особою, яка і надалі проживає у спірній квартирі, враховуючи, що у відповідачки немає іншого житла, не є істотною обставиною для її виселення.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не спростував право відповідачки на користування квартирою, а її виселення покладе на неї надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін.

Вирішуючи спір, та з`ясувавши обставини, суди попередніх інстанцій надали їм правову оцінку за допомогою «трискладового тесту» як юридичної конструкції, який є засобом перевірки необхідності втручання в права особи, та вирішили конфлікт між правами та інтересами власника житла та відповідачки, яка є колишнім членом сім`ї позивача, зареєстрована у квартирі, яка є її єдиним житлом,що не спростовано позивачем.

Водночас неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18).

Враховуючи зазначене вище, Верховний Суд дійшов висновку, що дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми права до спірних правовідносин і дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

У касаційній скарзі заявник посилається на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах, зазначених у доводах касаційної скарги, на підставі яких відкрито касаційне провадження.

Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17, переглядаючи справу по суті, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років, і позивачка з дитиною змушена проживати у батьків, оскільки крім спірного житлового будинку іншого житла не має, змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом з нею, та дійшла висновку про припинення права відповідача на користування спірним приміщенням.

Водночас правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду не суперечать висновкам, сформульованим судами у справі, яка переглядається.

Правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, провадження № 61-19252св19, сформульовані за інших фактичних обставин (відповідачки не є членами чи колишніми членами сім`ї позивача, не зареєстровані у спірному будинку, мають інше житло у власності), тому не є застосовними у справі, що переглядається.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Кислим Андрієм Матвійовичем, залишити без задоволення.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

О. В. Ступак

В. В. Яремко