Постанова

Іменем України

23 травня 2018 року

м. Київ

справа № 216/5756/15-ц

провадження № 61-13753св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - комунальне підприємство теплових мереж «Криворіжтепломережа»,

відповідач - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року у складі судді Онопченка Ю. В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року у складі суддів: Митрофанової Л. В.,

Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року комунальне підприємство теплових мереж «Криворіжтепломережа» (далі - КПТМ «Криворіжтепломережа») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за послуги з теплопостачання.

Позовна заява мотивована тим, що КПТМ «Криворіжтепломережа» здійснює постачання теплової енергії для потреб опалення і гарячого водопостачання населенню, яке зобов'язане здійснювати оплату за отримання теплової енергії згідно з особовим розрахунком і встановленими тарифами. Позивачем щомісяця відповідачу за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до тарифів на теплову енергію постачається теплова енергія у вигляді централізованого опалення, однак відповідач всупереч вимогам статей 67, 68 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), статей 20, 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» не здійснює оплату за надані послуги. У зв'язку із цим за період з 01 лютого

2008 року до 01 листопада 2013 року утворилась заборгованість у розмірі

18 222,37 грн.

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня

2016 року, позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь КПТМ «Криворіжтепломережа» заборгованість за надані послуги з теплопостачання в розмірі 18 222,37 грн. Вирішено питання щодо судових витрат у справі.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за період з 01 лютого

2008 року до 01 листопада 2013 року за квартирою АДРЕСА_1 утворилася заборгованість за отриману теплову енергію у розмірі

18 222,37 грн. Ця заборгованість підлягає стягненню з ОСОБА_4, оскільки він зареєстрований в квартирі з 03 жовтня 1997 року.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, крім цього додав, що застосування строку позовної давності в даному випадку не може мати місце, оскільки позовна давність двічі переривалася шляхом звернення до суду з заявою про видачу судового наказу у 2010, 2013 роках. Також зазначив те, що відповідач не укладав з позивачем договір про отримання послуг з теплопостачання, але це не звільняє його від сплати заборгованості за надані послуги, оскільки він зареєстрований у квартирі та користується послугами.

Отже суди першої та апеляційної інстанцій при постановленні судових рішень виходили з того, що відповідач хоч і не є власником квартири, договір з позивачем не укладав, але він є зареєстрованим у ній, фактично користується наданими послугами і має сплатити позивачу заборгованість, що утворилась.

У касаційній скарзі, поданій 09 листопада 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись нанеправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, порушивши вимоги статті 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не застосували позовну давність та звернули стягнення на заборгованість за 6 років, замість 3 років. Також зазначив, що позивач звернувся до неналежного відповідача, оскільки договір з позивачем на отримання послуг з теплопостачання укладав не він, а власник квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_7 Судами не було встановлено, чи збігається місце його реєстрації з місцем фактичного проживання, оскільки відповідач неодноразово наголошував про те, що в квартирі АДРЕСА_1 він лише зареєстрований, а проживає в іншому місці.

20 березня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, подані представником КПТМ «Криворіжтепломережа» Кузьменко С. А., мотивовані тим, що власник квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1. У квартирі були зареєстровані лише ОСОБА_7 та

ОСОБА_4 Оскільки власниця квартири померла, то єдиним хто зареєстрований та проживає в цій квартирі, є відповідач. У зв'язку з викладеним просив залишити в силі ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

15 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Судом установлено, що КПТМ «Криворіжтепломережа» є постачальником теплової енергії та гарячого водопостачання в квартиру АДРЕСА_1.

З довідки, виданої економістом ОСОБА_9, вбачається, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_7, крім неї в квартирі з 03 жовтня 1997 року зареєстрований ОСОБА_4 (а. с. 4).

З листа Центрально-Міського районного у місті Кривому Розі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області вбачається, що

ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 45).

Відповідно до розрахунку заборгованості за послуги теплопостачання за період з 01 лютого 2008 року до 01 листопада 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 18 222,37 грн (а. с. 3).

20 травня 2010 року Центрально-Міським районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області за заявою КТПМ «Криворіжтепломережа» було видано судовий наказ про стягнення з відповідача заборгованості за послуги теплопостачання у розмірі 7 006,65 грн, який ухвалою цього ж суду від

07 грудня 2010 року був скасований.

21 лютого 2014 року Центрально-Міським районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області за заявою КТПМ «Криворіжтепломережа» було вдруге видано судовий наказ про стягнення з відповідача заборгованості за послуги теплопостачання у розмірі 18 222,37 грн, який ухвалою цього ж суду від 10 квітня 2015 року був скасований, через те, що між сторонами існують спірні правовідносини(а. с. 5).

У зв'язку з викладеними обставинами КТПМ «Криворіжтепломережа»

30 липня 2015 року звернулося до суду з позовними вимогами.

Законом України «Про житлово-комунальні послуги» визначено основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо);

4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Відповідно до частини 1 статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово- комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Пунктом першим частини 1 статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Статтею 19 Закону України «Про теплопостачання» встановлено обов'язок споживача оплатити надані послуги.

Наведеними положеннями законів передбачено, що споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними, а відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку, що, оскільки послуги з теплопостачання надавались, відповідач ними фактично користувався, то вони підлягають стягненню.

Доводи касаційної скарги відповідача стосовно того, що він не є власником квартири АДРЕСА_1 та договір з позивачем щодо надання послуг з теплопостачання не укладав, а тому й відповідати за даним позовом не має не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Зі змісту статей 64, 156 ЖК України вбачається, що члени сім'ї власника квартири та інші особи, які проживають в жилому приміщенні, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири (будинку) та зобов'язані брати участь у витратах по утриманню квартири (будинку) та прибудинкової території.

Відповідно до частини 2 статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю для настання відповідних правових наслідків.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

З матеріалів справи вбачається, що поведінка сторін свідчить про фактичне укладення ними договору про постачання теплової енергії для потреби опалення та гарячого водопостачання до квартири відповідача, оскільки послуги позивачем надаються, а відповідач ними користується та жодних претензій з цього питання до позивача не заявляв.

Доводи відповідача стосовно того, що він фактично не проживав у спірній квартирі у період з 01 лютого 2008 року до 01 листопада 2013 року та не користувався наданими послугами в цей період не підтверджено жодним належним та допустимим доказом.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України 2004 року).

Згідно з положеннями частини третьої статті 10 та частини першої статті

60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доводи ОСОБА_4 стосовного того, що в спірній квартирі він лише зареєстрований, а фактично проживає за іншою адресою не підтверджені належними доказами.

Посилання на витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 09 червня 2015 року вказує лише на те, що відповідач у червні 2015 року придбав у власність Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 (а. с. 57).

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди незаконно застосували переривання позовної давності спростовуються нормами законодавства чинними на той час.

Частиною другою статті 264 ЦК України 2004 року визначено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України 2004 року є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Ураховуючи те, що судовий захист права на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання КПТМ «Криворіжтепломережа» заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг строку позовної давності.

Оскільки позивач двічі звертався до суду з заявами про видачу судових наказів, у травні 2010 року та грудні 2013 року, строк позовної давності не пропущений.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом застосовано правильно.

Доводи касаційної скарги є безпідставними та висновків судів не спростовують, на законність рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Інших вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки судів першої та апеляційної інстанцій, впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга не містить.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, і це доведено матеріалами справи, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська С. П. Штелик