Постанова

Іменем України

23 березня 2020 року

м. Київ

справа № 195/553/18

провадження № 61-22584св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа за зустрічним позовом - приватний нотаріус Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Юрій Валентинович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 травня

2019 року у складі судді Кондус Л. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 20 вересня 2016 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики, посвідчений у нотаріальному порядку приватним нотаріусом Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнком Ю. В., зареєстрований в реєстрі за № 517.

Згідно даного Договору позивач надав у борг відповідачеві грошові кошти в сумі 320 000,00 грн строком до 20 вересня 2026 року.

Відповідно до пункту 2 Договору саме таку суму грошових коштів відповідач зобов`язується повернути позивачу до 20 вересня 2026 року в порядку та умовах передбачених Договором.

Відповідно до пункту 3 Договору відповідач зобов`язаний повернути позивачу позичену грошову суму раніше строку, зазначеного в пункті 2 Договору, на вимогу, яка повинна бути викладена письмово та пред`явлена позичальнику за 30 (тридцять) днів до виконання.

За сімейними обставинами у позивача виникла потреба в грошових коштах, тому згідно пункту 3 Договору, позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою повернути позичену грошову суму.

До теперішнього часу відповідач борг не повернула. На прохання позивача про добровільне повернення боргу відповідач не відповідає і не реагує. Гроші повернути відмовляється.

Відповідно до пункту 4 Договору, у разі несвоєчасного повернення суми позики стягується 10 % штрафу від суми позики, що становить 32 000,00 грн.

ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошовий борг в сумі 320 000,00 грн та штраф в сумі 32 000,00 грн за договором позики від 20 вересня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 517, а всього -

352 000,00 грн.

У серпні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Ю. В., про визнання договору позики недійсним.

Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що договір позики від 20 вересня 2016 року є недійсним, оскільки між сторонами фактично мало місце укладення договору купівлі-продажу земельних ділянок, які в подальшому на вимогу відповідача були оформлені шляхом укладення договорів міни на ім`я його дружини - ОСОБА_3 .

Грошові кошти в сумі 320 000,00 грн відповідач у позику у ОСОБА_1 не брала. ОСОБА_1 передав їй 136 000,00 грн після підписання нею документів, в тому числі довіреності на розпорядження належним їй на праві власності майном. З ОСОБА_1 та його дружиною ОСОБА_3 вона не мала стосунків, за яких їй просто так, без застави, без забезпечення іншими гарантіями чи майном, було б надано у позику кошти у значному розмірі, чужій незнайомій людині, та ще й без відсотків, і аж на 10 років. Про єдині, узгоджені дії ОСОБА_1 та його дружини ОСОБА_3 та їх обізнаність у певних обставинах та подіях свідчить видана ОСОБА_2 на їх ім`я одна довіреність від 20 вересня 2016 року, яку ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 перед тим, як передав їй 136 000,00 грн.

Про удаваність договору позики та на підтвердження вищевказаних обставин свідчать нумерація в реєстрі правочинів оспорюваного договору позики, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , реєстровий № 517 , бланк НВХ753591 , а довіреність, видана на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрована за № 518, бланк НВХ № 753592.

Між сторонами фактично було вчинено заборонений законом правочин купівлі-продажу земельних ділянок шляхом видачі довіреності на розпорядження майном та фактичної сплати відповідачем 136 000,00 грн за дві земельні ділянки, та в подальшому переоформлення цих земельних ділянок на ім`я дружини відповідача - ОСОБА_3 за договорами міни

від 08 лютого 2018 року.

ОСОБА_2 просила визнати недійсним договір позики від 20 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений у нотаріальному порядку приватним нотаріусом Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнком Ю. В., зареєстрований в реєстрі за № 517.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області

від 30 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошовий борг в сумі 320 000,00 грн та штраф в сумі 32 000,00 грн по Договору позики

від 20 вересня 2016 року зареєстрованого в реєстрі за № 517, а всього стягнуто - 352 000,00 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Ю. В., про визнання договору позики недійсним - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі

3 872,00 грн.

Арешт на будь-яке рухоме та нерухоме майно, що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 і знаходиться у неї або в інших осіб, та на розрахункові рахунки у банківських установах, що відкриті на ім`я

ОСОБА_2 в межах суми заявлених позовних вимог 352 000,00 грн, накладений ухвалою Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2018 року продовжено на дев`яносто днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з підстав їх обґрунтованості та доведеності, прийшовши до висновку, що між сторонами був укладений договір позики, який був посвідчений у нотаріальному порядку і що сума боргу відповідачем дотепер не повернута.

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з підстав їх необґрунтованості та недоведеності.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області

від 30 травня 2019 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

12 грудня 2019 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 травня

2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовити, а зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Ю. В., про визнання договору позики недійсним задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій наявні у справі докази на підтвердження позовних вимог ОСОБА_2 взагалі не досліджували. Судами не було взято до уваги численні письмові докази. Судами не було враховано обставини та події, які мали місце 20 вересня

2016 року, і що укладений 20 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір позики мав на меті інший правочин - договір купівлі-продажу земельних ділянок, який в інший спосіб ОСОБА_1 укласти не міг. Суди проігнорували ту обставини, що протягом певного періоду часу

ОСОБА_1 разом із своєю дружиною при наявності встановленого державою мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, шляхом укладення завуальованих угод, отримання довіреностей на розпорядження майном громадян, укладення договорів міни невідповідних за розмірами земельних ділянок, скуповували належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

Грошові кошти в сумі 320 000,00 грн заявниця у позику у ОСОБА_1 не брала. ОСОБА_1 передав їй 136 000,00 грн після підписання нею документів, в тому числі довіреності на розпорядження належним заявниці на праві власності майном. Між сторонами фактично мало місце укладення договору купівлі-продажу земельних ділянок, які в подальшому на вимогу відповідача були оформлені шляхом укладення договорів міни на ім?я його дружини - ОСОБА_3 . За таких обставин ОСОБА_1 ввів

ОСОБА_2 в оману стосовно обставин, яки мали істотне значення для укладення договору позики. ОСОБА_2 не бажала отримувати від ОСОБА_1 позику, вона (позика) їй не була потрібна, а ОСОБА_1 бажав купити належні їй земельні ділянки.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Томаківського районного суду Дніпропетровської області.

У лютому 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 травня

2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла

до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Короткий зміст фактичних обставин справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 20 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений та посвідчений в нотаріальному порядку договір позики, який зареєстровано в реєстрі за

№ 517.

Згідно даного Договору позивач надав у борг відповідачеві грошові кошти в сумі 320 000,00 грн строком до 20 вересня 2026 року.

Відповідно до пункту 2 Договору саме таку суму грошових коштів відповідач зобов`язується повернути позивачу до 20 вересня 2026 року в порядку та умовах передбачених Договором.

Відповідно до пункту 3 Договору відповідач зобов`язаний повернути позивачу позичену грошову суму раніше строку, зазначеного в пункті 2 Договору, на вимогу, яка повинна бути викладена письмово та пред`явлена позичальнику за 30 (тридцять) днів до виконання.

Відповідно до пункту 4 Договору, у разі несвоєчасного повернення суми позики стягується 10 % штрафу від суми позики, що становить 32 000,00 грн.

ОСОБА_1 було направлено ОСОБА_2 вимогу про повернення позики, яка було отримана останньою 05 березня 2018 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Щодо стягнення заборгованості за договором позики

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи

№ 464/3790/16-ц.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що ОСОБА_2 не виконала умов укладеного із

ОСОБА_1 договору позики у визначений сторонами у договорі строк, після направлення вимоги про повернення позики, кошти не повернула, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму боргу з урахуванням штрафу, обумовленого сторонами у договорі позики.

Щодо недійсності правочину

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження

№ 14-203цс19).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що: «статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо».

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі

№ 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі

№ 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що ОСОБА_2 не надано належних доказів на підтвердження факту укладення між сторонами договорів купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, будь-яких належних та допустимих доказів того, що нотаріально посвідчений договір позики був укладений ОСОБА_2 під впливом обману, а вище наведені доводи спростовуються встановленими судами обставинами про те, що нотаріусом було у повному обсязі роз`яснено сторонам при укладанні договору їхні права та обов`язки, про що свідчить, зокрема, підпис позивачки за зустрічним позовом. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.

Спірний договір позики був підписаний його сторонами, і на час його підписання ними було досягнуто згоди з усіх істотних його умов, на час укладання договору сторони володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення учасників договору було вільним та відповідало їхній внутрішній волі. Отримавши у ОСОБА_1 грошові кошти,

ОСОБА_2 погодилися з умовами даного договору.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області

від 30 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 12 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко