Історія справи

Постанова КЦС ВП від 23.01.2023 року у справі №761/26774/20
Постанова КЦС ВП від 23.01.2023 року у справі №761/26774/20

Постанова

Іменем України

23 січня 2023 року

м. Київ

справа № 761/26774/20

провадження № 61-12342св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про відшкодування шкоди.

В обґрунтування позову вказав, що 04 червня 2014 року між ним та публічним акціонерним товариством «Старокиївський банк» (далі - ПАТ «Старокиївський банк») укладено договір банківського вкладу № 06/1019-2014 та зараховано на його депозитний рахунок 150 000 грн.

На підставі постанови Правління Національного банку України № 365 ПАТ «Старокиївський банк» віднесено до категорії неплатоспроможних. З 18 червня 2014 року у ПАТ «Старокиївський банк» введено тимчасову адміністрацію строком на 3 місяці до 18 вересня 2014 року включно.

Він звернувся до публічного акціонерного товариства «Банк Київська Русь», через який здійснювалася виплата коштів вкладникам за договорами, укладеними з ПАТ «Старокиївський банк», із заявою про виплату гарантованої суми відшкодування, проте отримав відмову у проведенні такої виплати з підстав невключення його до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, що унеможливило виплату гарантованого відшкодування у встановлений законом строк.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 травня 2016 року, що набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду Пантіної Л. О. щодо невключення його до повного переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами Фонду, та зобов`язано її надати до Фонду додаткову інформацію про нього як вкладника ПАТ «Старокиївський банк».

Посилався на те, що після прийняття вказаного судового рішення він усе одно не отримав належних йому коштів.

Вказав, що шкода, розмір якої визначено у розмірі невиплаченого гарантованого відшкодування, завдана встановленою у судовому порядку бездіяльністю Уповноваженої особи Фонду, якою з 2014 року не виконано зобов'язання по здійсненню виплати позивачу гарантованого відшкодування коштів, розміщених на його рахунках e банку. Відповідач, відмовивши у виплаті гарантованого відшкодування за договором банківського вкладу, спричинив моральну шкоду, яка полягає у душевних стражданнях, викликаних неможливістю протягом тривалого часу користуватися належними йому коштами, та, як наслідок, необхідністю докладати значних зусиль та часу на поновлення порушених прав у судових органах.

За таких обставин позивач просив суд стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на свою користь завдану майнову шкоду у розмірі 150 000 грн, завдану моральну шкоду у розмірі 8 000 грн та витрати на правову допомогу у сумі 7 000 грн.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року в складі судді Пономаренко Н. В. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 150 000,00 грн. У задоволенні решти позову відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Причиною неотримання позивачем передбаченого законом відшкодування було невключення його Уповноваженої особою Фонду у перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом у межах 200 000 грн за рахунок Фонду, у зв`язку з чим дійшов висновку про стягнення з Фонду на користь позивача шкоди у розмірі 150 000 грн.

Будь-яких доказів на підтвердження того, що внаслідок дій відповідача позивач поніс глибокі душевні страждання, що призвело до заподіяння йому моральної шкоди, позивач суду не надав, тобто не довів суду, яку саме моральну шкоду йому заподіяно діями відповідача.

Також місцевий суд встановив, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки предметом спору в цій справі є відшкодування шкоди у грошовій формі, яку позивач зазнав через протиправну бездіяльність відповідача, порушене право виникло з 19 вересня 2019 року - після припинення виплат Фондом через завершення процедури ліквідації банку.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року скасовано, провадження у цій справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000 грн, є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування, а тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Водночас суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 фактично просив стягнути з Фонду невиплачену йому гарантовану державою граничну суму відшкодування за вкладом, визначену ним як матеріальну шкоду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У грудні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, в якій просив її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки висновок суду про публічно-правовий характер спору є помилковим, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення про закриття провадження у справі. При цьому, зазначає щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, які зазначені в оскаржуваному судовому рішенні.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не оскаржує будь-яких дій суб'єкта владних повноважень, а просить відшкодувати саме шкоду в розмірі грошових коштів, які перебували на рахунках у ПАТ «Старокиївський Банк». У зв`язку з ліквідацією банку позивач втратив право вимоги гарантованої суми відшкодування за вкладом, внаслідок чого отримав право вимагати заподіяну невиконанням рішення суду матеріальну шкоду.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

04 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Старокиївський банк» укладено договір банківського вкладу № 06/1019-2014 та зараховано на його депозитний рахунок 150 000 грн.

На підставі постанови Правління Національного банку України № 365 ПАТ «Старокиївський банк» віднесено до категорії неплатоспроможних.

17 червня 2014 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 50, яким розпочато з 18 червня 2014 року процедуру виведення ПАТ «Старокиївський банк» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації; вирішено тимчасову адміністрацію запровадити строком на три місяці з 18 червня 2014 року до 18 вересня 2014 року включно; призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію.

Постановою Правління Національного Банку України від 11 вересня 2014 року № 563 прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» з 18 вересня 2014 року.

На виконання вказаної постанови Національного Банку України виконавчою дирекцією Фонду було прийнято рішення від 17 вересня 2014 року № 92 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Старокиївський банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку». Даним рішенням розпочато процедуру ліквідації зазначеного банку з 18 вересня 2014 року.

ОСОБА_1 звернувся до публічного акціонерного товариства «Банк Київська Русь», через який здійснювалася виплата коштів вкладникам за договорами, укладеними з ПАТ «Старокиївський банк», із заявою про виплату гарантованої суми відшкодування, проте отримав відмову у проведенні такої виплати з підстав невключення його до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 травня 2016 року в справі № 826/2150/16, що набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду Пантіної Л. О. щодо невключення позивача до повного переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами Фонду, та зобов`язано її надати до Фонду додаткову інформацію про позивача як вкладника ПАТ «Старокиївський банк».

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 цього Кодексу).

Таким чином, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Натомість, визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

За змістом статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.

На підставі частин першої та другої статті 6 цього Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.

Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000,00 грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.

У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Нормами статті 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному вебсайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті «Урядовий кур`єр» або «Голос України».

Відповідно до частини першої статті 28 цього Закону Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.

Згідно з положеннями частини першої статті 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими цим Законом.

Для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження щодо виведення з ринку неплатоспроможних банків.

Правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер. У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна).

А тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.

Отже, спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. Тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16 (провадження № 11-126апп18), від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16 (провадження № 11-409апп18), від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц (провадження № 14-180цс18), від 23 січня 2019 року у справі № 285/489/18-ц (провадження № 14-470цс18), від 10 квітня 2019 року справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19), від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 (провадження № 14-158цс20), а також у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 761/11256/17 (провадження № 61-31354сво18) та постанові Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 761/3986/20 (провадження № 61-10455св20).

Зазначена судова практика є усталеною і незмінною.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Звернувшись до суду із позовом у цій справі, ОСОБА_1 фактично просив стягнути з Фонду невиплачену йому гарантовану державою граничну суму відшкодування за вкладом, визначену ним як матеріальну шкоду, оскільки невиплата цієї гарантованої законом суми відшкодування вкладу відбулася внаслідок неправомірних дій (бездіяльності) Фонду щодо не включення його до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом за договором банківського вкладу, та несвоєчасного виконання судового рішення у справі № 826/2150/16.

З урахуванням наведених норм права, правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що спір виник щодо права ОСОБА_1 на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000 грн.

Такий спір пов`язаний із виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати, тому є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічного висновку у справі з подібними правовідносинами дійшов Верховний Суд у постанові від 08 вересня 2021 року в справі № 761/13041/20 (провадження № 61-2980св21).

У постанові від 15 січня 2020 року у справі № 334/452/18, провадження № 14-527цс19, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди є похідними від основних вимог та відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України підлягають розгляду адміністративним судом, оскільки заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Отже, позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди у цій справі випливають із спору щодо стягнення з Фонду невиплаченого гарантованого відшкодування, що підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, тому позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди також необхідно розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України встановлено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Установивши, що відносини між учасниками справи виникли щодо виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати суми гарантованого відшкодування та застосування відповідальності за несвоєчасне виконання такої виплати, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та відповідно до приписів статті 255 ЦПК України підставно закрив провадження у справі.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Колегія суддів вважає, що посилання ОСОБА_1 про необхідність відступу від висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах є безпідставними з огляду на таке.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені ОСОБА_1 аргументи, у розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему та така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Водночас Велика Палата Верховного Суду уже викладала у своїх постановах висновки щодо предметної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду повернула справу Касаційному цивільному суду у складі Верховного Суду з подібними фактичними обставинами та нормами правозастосування, оскільки питання юрисдикції такої категорії справ, у тому числі щодо банку, який припинено, вже неодноразово визначалася вказаним судом (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2021 року у справі № 761/3986/20, провадження № 14-123цс21).

Так, у вказаній справі заявник, обґрунтовуючи порушення судами правил предметної юрисдикції, посилалась на те, що вона звернулася до Фонду з позовом після ліквідації банку, коли повноваження Фонду як ліквідатора припинені, та просила стягнути не суму гарантованого відшкодування, а відшкодувати матеріальну шкоду у розмірі гарантованого відшкодування.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскарженого судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо клопотання про розгляд справи за участю сторін

Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за участю сторін слід відмовити.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара