Постанова

Іменем України

22 березня 2023 року

м. Київ

справа № 753/19588/19

провадження № 61-1158св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «БІ-Майно»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року у складі судді Колесника О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О., третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «БІ-Майно» (далі - ТОВ «БІ-Майно»), про витребування майна з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що 16 травня 2008 року між ним та Публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11346209000 (далі - Кредитний договір), за умовами якого він отримав кредит у розмірі 85 000 доларів США під 13 % річних з кінцевим терміном повернення до 16 травня 2029 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 16 травня 2008 року між ним та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № 85507, за яким він передав в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 . 12 грудня 2011 року ПАТ «УкрСиббанк» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») уклали договір факторингу та договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, за якими права вимоги за Кредитним та іпотечним договорами були передані ТОВ «Кей-Колект». В подальшому він дізнався, що 17 квітня 2015 року в позасудовому порядку державний реєстратор - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єгорова М. Є. без його згоди провела державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за іпотекодержателемі цього ж дня на підставі договору купівлі-продажу ТОВ «Кей-Колект» відчужило спірну квартиру на користь ТОВ «БІ-Майно». Вважаючи, що перехід права власності на належне йому іпотечне майно відбувся з порушенням вимог закону, він звернувся до суду з відповідними позовами. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року у справі № 753/23580/17 було визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової М. Є. від 17 квітня 2015 року, яким внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ТОВ «Кей-Колект». Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року у справі № 753/11096/15-ц було відмовлено в задоволенні його позову до ТОВ «БІ-Майно» про витребування майна, однак Київський апеляційний суд своєю постановою від 13 лютого 2019 року скасував рішення місцевого суду і ухвалив нове судове рішення, яким витребував від ТОВ «БІ-Майно» на його користь спірну квартиру. Разом з тим під час розгляду справи № 753/11096/15-ц йому стало відомо, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21 грудня 2018 року ТОВ «БІ-Майно» відчужило згадану квартиру ОСОБА_2 . Вважає, що за вищенаведених обставин спірна квартира вибула від нього як власника поза його волею. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на зазначене нерухоме майно.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року позов задоволено частково. Витребувано у ОСОБА_2 та повернуто у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О., ОСОБА_2 в рівних частках з кожного на користь ОСОБА_1 9 605 грн судового збору.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. На час придбання 21 грудня 2018 року ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 в суді тривав спір за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «БІ-Майно» про витребування майна з чужого незаконного володіння, про що названому товариству було достеменно відомо. Зазначене дає підстави для висновку, що ТОВ «БІ-Майно» здійснило відчуження спірної квартири з метою ускладнити позивачеві можливість захисту своїх прав як власника квартири, оскільки після вибуття цього нерухомого майна з власності продавця (ТОВ «БІ-Майно»), вищезгаданий позов втрачав сенс. Тому з метою ефективного захисту своїх прав ОСОБА_1 як власник житла вимушений був звернутися з позовом вже до нового володільця квартири - ОСОБА_2 . Враховуючи, що станом на грудень 2018 року право власності ТОВ «БІ-Майно» на спірну квартиру було скасоване на підставі рішення суду, ОСОБА_2 не може вважатися добросовісним набувачем цього житла, а тому наявні підстави для витребування від відповідача спірної квартири та повернення її у власність ОСОБА_1 . В задоволенні решти вимог необхідно відмовити.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Добросовісне придбання згідно зі статтею 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або в особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. При цьому власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. З матеріалів справи вбачається, що станом на дату укладення між ОСОБА_2 та ТОВ «БІ-Майно» договору купівлі-продажу спірної квартири назване товариство не могло вчиняти такий правочин, оскільки його право власності на квартиру вже було скасоване рішенням суду. Разом з тим за відсутності доказів обізнаності ОСОБА_2 щодо вказаних обставин, вона є добросовісним набувачем майна. Оскільки спірна квартира вибула з володіння позивача поза його волею, то відповідно до положень статті 388 ЦК України таке майно може бути витребуване і в добросовісного набувача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У січні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року № 925/1351/19 (провадження № НОМЕР_5), від 21 листопада 2018 року у справі № 201/9100/16-ц (провадження № НОМЕР_6) та в постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 522/21926/16-ц (провадження № НОМЕР_7), від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № НОМЕР_8). Станом на дату укладення між нею та ТОВ «БІ-Майно» договору купівлі-продажу спірної квартири (21 грудня 2018 року) існувало лише рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року у справі № 753/11096/15-ц, яким ОСОБА_1 було відмовлено в задоволенні позову до ТОВ «БІ-Майно» про витребування майна та визнання права власності на квартиру. При цьому у справі № 753/11096/15-ц судом не вживалися заходи забезпечення позову, зокрема не було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 чи обтяження, які перешкоджали б ТОВ «БІ-Майно» відчужити квартиру на її користь. За наведених обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що на дату укладення договору купівлі-продажу спірного майна ТОВ «БІ-Майно» як продавець не мало права на вчинення такого правочину. Однією з обов`язкових умов задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спору про витребування майна з чужого незаконного володіння наявності чи відсутності в діях власника волі на передачу майна іншій особі. Однак під час вирішення спору суди не врахували, що умовами договору іпотеки від 16 травня 2008 року № 85507 передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а тому є очевидним, що підписавши цей договір, ОСОБА_1 дав свою згоду на вибуття спірної квартири з його володіння у випадку неналежного виконання ним умов Кредитного договору. Та обставина, що при зверненні стягнення на предмет іпотеки ТОВ «Кей-Колект» не дотрималося всіх визначених законом вимог для набуття у власність іпотечного майна жодним чином не спростовує наявність у позивача волі на відчуження квартири на підставі договору іпотеки. Також суди не дали належної оцінки тій обставині, що вона є добросовісним набувачем майна, що має важливе значення як для застосування положень статей 387 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання в її право на майно як набувача. У зв`язку з ухваленням оскаржуваних судових рішень вона як добросовісний набувач втратила придбану на законних підставах квартиру і сама змушена шукати способи компенсації своїх втрат, що покладає на неї надмірний тягар.

У липні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бабенко С. С. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В. від 08 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Дарницького районного суду міста Києва та зупинено виконання рішення цього суду від 14 липня 2021 року до закінчення касаційного провадження.

09 серпня 2022 року справа № 753/19588/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В. від 03 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 05 жовтня 2022 року справу № 753/19588/19 визначено колегії суддів в кількості п`яти суддів: Ступак О. В. (головуючий), Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (головуючий), Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В. від 12 жовтня 2022 року провадження в цій справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 461/12525/15-ц (провадження № НОМЕР_13) за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Першої Львівської державної нотаріальної контори, треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Львівське комунальне підприємство «Центральне», про визнання спадщини відумерлою, визнання свідоцтва про право на спадщину і договору купівлі-продажу квартири недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію, витребування майна з чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 24 січня 2023 року у зв`язку з відрядженням судді Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 січня 2023 року матеріали справи № 753/19588/19 передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Фаловська І. М. (головуючий), Ігнатенко В. М., Карпенко С. О., Сердюк В. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року поновлено провадження в цій справі.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на нерухоме майно не оскаржуються, а тому в силу положень вищенаведеної частини першої 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають.

Судами встановлено, що 16 травня 2008 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит для придбання квартири в розмірі 85 000 доларів США під 13 % річних з кінцевим терміном повернення до 16 травня 2029 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 16 травня 2008 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № 85507, за яким позивач передав в іпотеку банку нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

12 грудня 2011 року ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» уклали договір факторингу та договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, за якими права вимоги за Кредитним та іпотечним договорами були передані ТОВ «Кей-Колект».

17 квітня 2015 року в позасудовому порядку державний реєстратор - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єгорова М. Є. провела державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за іпотекодержателем і цього ж дня на підставі договору купівлі-продажу ТОВ «Кей-Колект» відчужило спірну квартиру на користь ТОВ «БІ-Майно».

Вважаючи, що перехід права власності на спірну квартиру відбувся з порушенням вимог закону, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідними позовами.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року у справі № 753/23580/17, яке не оскаржувалося в апеляційному порядку та набрало законної сили, було визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової М. Є. від 17 квітня 2015 року, яким внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект».

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року у справі № 753/11096/15-ц було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «БІ-Майно» про витребування майна з чужого незаконного володіння, однак Київський апеляційний суд своєю постановою від 13 лютого 2019 року скасував рішення місцевого суду і ухвалив нове судове рішення, яким витребував уТОВ «БІ-Майно» на користь ОСОБА_1 спірну квартиру.

21 грудня 2018 року між ТОВ «БІ-Майно» та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 придбала у названого товариства двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 753/11096/15-ц касаційну скаргу ТОВ «Бі-Майно» задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року, якою було витребувано від ТОВ «БІ-Майно» на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , - скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За результатами нового апеляційного розгляду справи № 753/11096/15-ц Київський апеляційний суд своєю постановою від 25 вересня 2020 року залишив без змін рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статей 15 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник майна.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (див. постанову Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі провадження № НОМЕР_14).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № НОМЕР_1) наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

В постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № НОМЕР_2) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № НОМЕР_13), до розгляду якої було зупинено провадження в цій справі.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № НОМЕР_3) зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункт 148 постанови). Під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається (пункт 154 постанови). Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № НОМЕР_4, пункти 40-43)). Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства (пункти 183-188 постанови).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не може вважатися добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 , оскільки на час придбання нею цього житла в суді тривав спір між ОСОБА_1 та ТОВ «БІ-Майно» про витребування майна з чужого незаконного володіння і станом на грудень 2018 року право власності названого товариства на спірну квартиру було скасоване на підставі рішення суду.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції зазначив, що станом на дату укладення між ОСОБА_2 та ТОВ «БІ-Майно» договору купівлі-продажу спірної квартири, назване товариство не могло вчиняти такий правочин, так як його право власності на цю квартиру вже було скасоване рішенням суду. Разом з тим, оскільки спірна квартира вибула з володіння позивача поза його волею, то у відповідності до положень статті 388 ЦК України таке майно може бути витребуване у ОСОБА_2 як добросовісного набувача.

Верховний Суд вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про наявність підстав для витребування спірного майна у ОСОБА_2 , однак не може погодитися з наведеними судами мотивами для задоволення вказаної позовної вимоги, оскільки за встановленими у цій справі обставинами Київський апеляційний суд виніс постанову у справі № 753/11096/15-ц, якою витребував у ТОВ «БІ-Майно» на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 13 лютого 2019 року, тобто вже після укладення між ТОВ «БІ-Майно» та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу спірної квартири від 21 грудня 2018 року.

У справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тобто для такого витребування необхідно оспорити правочин, за яким спірне майно вперше вибуло від його власника, так як оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, в даному випадку кінцевою метою позову (повернути майно у своє володіння) та основним засобом захисту права власності є речово-правовий (віндикаційний позов), суть якого - витребування власником свого майна з чужого володіння, що може бути досягнуто виключно з обов`язковою наявністю такої передумови, як визнання судом недійсним правочину про відчуження раніше переданого попередньому набувачу (покупцю) цього ж майна.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 200/12998/18 (провадження № НОМЕР_12) зазначено, що Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII) право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене, предмет іпотеки, а саме нерухоме житлове майно, яке використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, не може бути примусово стягнуто на підставі положень Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання позичальником/майновим поручителем умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Такий правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № НОМЕР_15), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № НОМЕР_16). Отже, враховуючи те, що наданий позивачу Особа-1 кредит в іноземній валюті є споживчим, а спірна квартира використовувалася ним і членами його сім`ї як єдине житло, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що предмет іпотеки не міг бути примусово стягнутий іпотекодержателем на підставі дії Закон № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем у порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, з огляду на встановлені у справі обставини та вказані норми матеріального права, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп») не мало права на реєстрацію права власності на спірну квартиру без підтвердження того, що квартира не підпадає під дію мораторію. Вирішуючи позовну вимогу про витребування спірної квартири від відповідача Особа-2, суди попередніх інстанцій із застосування норм статей 387 388 ЦК України, правильно зазначили, що ЦК України передбачено віндикацію, як один із способів захисту порушених прав. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Судами встановлено, що Особа-2 є добросовісним набувачем спірної квартири, однак, всупереч дії мораторію відбувся фактичний перехід до іпотекодержателя (ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп») права власності на предмет іпотеки без згоди власників майна в порушення зазначених вище норм Закону № 1304-VII, що свідчить про те, що квартира вибула з власності позивачів не з їхньої волі, а тому суди попередніх інстанцій правильно вважали, що права позивачів підлягають захисту, шляхом витребування спірної квартири від Особа-2. Колегія суддів зазначає, що положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 127/15802/15-ц). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № НОМЕР_17), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про витребування майна з незаконного володіння останнього власника Особа-2, що призводить до ефективного захисту порушених прав позивача та практичній реалізації судового рішення. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Задоволення позову та витребування спірного майна у відповідача як добросовісного набувача на користь позивача не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідає справедливому балансу інтересів сторін та є пропорційним заходом захисту порушеного права позивача. Таким чином, вищенаведеним спростовуються аргументи касаційної скарги Особа-2 щодо того, що він є добросовісним набувачем, а тому квартира не може бути витребувана у нього. Крім того, колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції правильно вказував, що за змістом частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Тобто у разі витребування майна від добросовісного набувача його права та інтереси підлягають захисту у порядку, передбаченому частинами третьою-четвертою статті 390 ЦК України. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 липня 2019 року у справі № 61-38621св18. Крім того, Верховний Суд також відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги, що задоволення позову призвело до безоплатного позбавлення відповідача права власності, як добросовісного набувача, адже останній може захистити своє право на отримання сплачених ним за договором купівлі-продажу грошових коштів шляхом пред`явлення відповідного позову до продавця.

Предметом спору в цій справі є витребування майна, яке вперше вибуло з володіння ОСОБА_1 на підставі рішення приватного нотаріуса від 17 квітня 2015 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» як іпотекодержателем, і таке рішення було оскаржене позивачем в іншій справі (№ 753/23580/17).

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року у справі № 753/23580/17, яке не скасоване та набрало законної сили, було визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової М. Є. від 17 квітня 2015 року, яким внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», з огляду на те, що квартира, яка використовується ОСОБА_1 як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем як забезпечення виконання умов Кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

Отже, в ході судового розгляду справи № 753/23580/17 встановлено факт вибуття квартири АДРЕСА_1 з власності ОСОБА_1 поза його волею.

Оскільки ТОВ «Кей-Колект» не мало права продавати вищезгадану квартиру ТОВ «БІ-Майно», а останнє, у свою чергу, - відчужувати це майно на користь відповідача ОСОБА_2 , то суди попередніх інстанцій дійшли правильного по суті висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та витребування спірної квартири з незаконного володіння останнього власника ОСОБА_2 , однак помилилися щодо мотивів для задоволення такого позову.

З огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судами обставини не вбачається невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Задоволення позову та витребування у відповідача як добросовісного набувача спірної квартири, яка є єдиним житлом позивача, не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідає справедливому балансу інтересів сторін.

Доводи касаційної скарги про те, що задоволення позову призвело до безоплатного позбавлення права власності відповідача як добросовісного набувача, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_2 може захистити своє право на отримання сплачених нею за договором купівлі-продажу грошових коштів шляхом пред`явлення відповідного позову до продавця.

Що стосується суб`єктного складу сторін у справі за позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, то в постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 325/1141/18 (провадження № НОМЕР_18) вказано, що у порядку цивільного судочинства розглядаються вимоги про оскарження дій нотаріуса лише у разі відсутності спору про право між учасниками цивільних правовідносин. Нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - сторін нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № НОМЕР_13), до розгляду якої було зупинено провадження в цій справі, зазначено, що позивач указав одним зі співвідповідачів державну нотаріальну контору. Суди вважали останню належним відповідачем. Проте Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів не погоджується. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша та третя статті 13 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; близькі за змістом приписи були викладені у частинах першій і третій статті 12 ЦПК України у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року). Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина перша статті 29 ЦПК України в редакції, чинній до цієї дати). Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до цієї дати). Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71)). Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача виник саме з покупцем з приводу порушення нею його права власності на квартиру внаслідок дій останньої щодо реєстрації за нею такого права. Позивач не зазначив, яка із заявлених вимог звернена до державної нотаріальної контори, яку позивач визначив співвідповідачем. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє в позові до такого відповідача. Оскільки позивач заявив позов до неналежного співвідповідача - державної нотаріальної контори, висновки апеляційного суду є помилковими, і в цій частині позовних вимог слід залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 визначив співвідповідачем у справі приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О., яким було посвідчено договір купівлі-продажу спірної квартири від 12 грудня 2018 року, укладений між ТОВ «БІ-Майно» та ОСОБА_2 .

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Відтак належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц (провадження № НОМЕР_19) зроблено висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тобто пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У справі, яка переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у ОСОБА_1 виник саме із ОСОБА_2 , а приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О. є неналежним відповідачем. Проте суди попередніх інстанцій не врахували зазначеного та дійшли помилкового висновку про часткове задоволення позову до приватного нотаріуса, хоча за обставинами цієї справи в задоволенні вимог до нотаріуса слід відмовити через їх пред`явлення до неналежного відповідача.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року № 925/1351/19 (провадження № НОМЕР_5), від 21 листопада 2018 року у справі № 201/9100/16-ц (провадження № НОМЕР_6) та в постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 522/21926/16-ц (провадження № НОМЕР_7), від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № НОМЕР_8), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року № 925/1351/19 (провадження № НОМЕР_5) вказано, що втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № НОМЕР_10), пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № НОМЕР_9)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № НОМЕР_20, пункти 37, 38), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № НОМЕР_9, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № НОМЕР_11 пункти 7.15, 7.16). У цій справі суд першої інстанції не встановлював обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача, а натомість його добросовісність не поставив під сумнів. Щодо висновків суду апеляційної інстанції, то Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідач, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що на момент набуття ним права власності на спірне майно (25 липня 2018 року) було скасовано судове рішення, на підставі якого майно було зареєстроване за ОСОБА-2 (постановою Апеляційного суду Черкаської області від 02 грудня 2016 року скасовано рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 березня 2018 року у справі № 2-705/2008), що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність ОСОБА-1 під час набуття спірного нерухомого майна у власність. Так, ОСОБА-1 не був учасником справи № 2-705/2008, і суди не встановили, що йому було відомо про наявність спору, який розглядався у зазначеній справі, та про результати розгляду справи. Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу від 25 липня 2018 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів та звертає увагу, що за встановленими у цій справі обставинами спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Враховуючи викладене, судові рішення у цій справі слід скасувати, а в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку статей 387 388 ЦК України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають.

Однак на відміну від справи, яка переглядається, у справі № 925/1351/19 спірне майно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень. Позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених в порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 201/9100/16-ц (провадження № НОМЕР_6) зазначено, що ЦК України передбачає, зокрема такий самостійний спосіб захисту права власності та інших речових прав, як витребування майна з чужого незаконного володіння - віндикація (стаття 388 ЦК України), зокрема і від добросовісного набувача. При цьому, правова природа вказаного вище способу захисту цивільного права полягає у тому, що він застосовується лише в разі визнання договору недійсним чи нікчемності договору, як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі, тобто не стороні недійсного правочину. В даному випадку кінцевою метою позову (повернути майно у своє володіння) та основним засобом захисту права власності є речово-правовий (віндикаційний позов), суть якого - витребування власником свого майна з чужого володіння, що може бути досягнуто виключно з обов`язковою наявністю такої передумови, яквизнання судом недійсним договору про відчуження раніше переданого попередньому набувачу (покупцю) цього ж майна.

Однак у справі, яка переглядається, предметом спору є витребування майна, яке вперше вибуло з володіння ОСОБА_1 на підставі рішення приватного нотаріуса від 17 квітня 2015 року про державну реєстрацію права власності на квартиру за іпотекодержателем, і таке рішення нотаріуса як державного реєстратора було скасоване судом в іншій справі (№ 753/23580/17). Отже, в даному випадку існувала обов`язкова передумова, за якої власник мав право витребувати своє майно з чужого володіння.

В постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 522/21926/16-ц (провадження № НОМЕР_7) вказано, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. За статтею 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза її волею. Вирішуючи спори про витребування майна з чужого незаконного володіння судам слід встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння, оскільки саме наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що у позивачів була воля на відчуження квартири іпотекодержателю Особа-1 на підставі договору іпотеки, укладеного між ними, і ніким не оспореного, тому витребувати квартиру на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є неможливим.

Однак на відміну від вказаної справи в цій справі спірна квартира вибула з власності позивача поза його волею, про що свідчить вищезгадане рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року у справі № 753/23580/17, яким встановлено те, що фактичний перехід до іпотекодержателя (ТОВ «Кей-Колект») права власності на предмет іпотеки відбувся в порушення норм Закону № 1304-VII (всупереч дії мораторію).

В постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № НОМЕР_8) зазначено, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у відповідачів як добросовісних набувачів призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Однак на відміну від справи, яка переглядається, у вказаній справі предмет позову становили вимоги про визнання спадщини відумерлою та витребування спірної квартири у власність територіальної громади міста, а не фізичної особи як власника майна.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 925/1351/19, № 201/9100/16-ц, № 522/21926/16-ц, № 521/8368/15-ц.

З урахуванням викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Разом з тим згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у вищезгаданих постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № НОМЕР_13) та постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 200/12998/18 (провадження № НОМЕР_12), тобто в судових рішеннях Верховного Суду, ухвалених після подання касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О. про витребування майна з чужого незаконного володіння необхідно скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в позові, а в решті (в частині наведених судами правових підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 , пред`явленого до відповідача ОСОБА_2 , про витребування майна з чужого незаконного володіння) - змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання оскаржуваного рішення суду першої інстанції було зупинене ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2022 року, то необхідно поновити його виконання у незміненій після касаційного перегляду частині.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки оскаржувані судові рішення змінені тільки в частині наведених судами попередніх інстанцій мотивів для часткового задоволення позову, пред`явленого до відповідача ОСОБА_2 , то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на названого заявника.

Керуючись статтями 141, 400, 409 412 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Руслана Олеговича про витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову до приватного нотаріуса з підстав, наведених в цій постанові.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року в частинівирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Поновити виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року у незміненій після касаційного перегляду частині.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук