Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.03.2019 року у справі №369/7989/17

Постанова

Іменем України

13 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 369/7989/17-ц

провадження № 61-4678св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Гулька Б. І.,

учасники справи:

позивач, відповідач - ОСОБА_1,

відповідач, позивач - ОСОБА_2,

відповідач, третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання договору позики недійсним за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Волощука Володимира Вікторовича, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 січня 2018 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Андрієнко А. М., Вербової І.

М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 10 лютого 2011 року між ним, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого остання отримала в рівних частинах від нього та ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 82 209,00 дол. США, які зобов'язалася повернути їм у строк до 29 лютого 2016 року.

01 липня 2016 року ОСОБА_4 на підставі договору про відступлення права вимоги відступив йому право вимоги своєї частини грошових коштів за договором позики від 10 лютого 2011 року.

Свої зобов'язання щодо повернення вищезазначеної суми позики відповідач так і не виконала, чим порушила умови договору.

31 липня 2013 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір часткової поруки, відповідно до якого ОСОБА_3 частково, а саме у сумі 1 000,00 грн. поручився за виконання обов'язків ОСОБА_2 за вищезазначеним договором позики від 10 лютого 2011 року.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 на підставі статей 554 625 1048 1049 1050 ЦК України просив суд: стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу у розмірі 1 000,00 грн; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу станом на 25 липня 2016 року у розмірі 2 122 636,38 грн, з яких: проценти від суми основного боргу у розмірі 462 168,64 грн, 3 % річних від простроченої суми основного боргу у розмірі 89 353,32 грн, інфляційні втрати у розмірі 439 233,43 грн; та судовий збір у розмірі 8 000,00 грн.

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання договору позики недійсним.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 більше 10 років працювала у товаристві з обмеженою відповідальністю "КПІ-Сервіс" на посаді заступника головного бухгалтера, власниками якої були: ОСОБА_4 та ОСОБА_1. Впродовж 10 років роботи їй періодично виплачувалась премія. Під кінець 2010 року їй запропонували іншу роботу з вигіднішими для неї умовами і вона повідомила власника товариства про своє бажання звільнитися. Внаслідок цього між нею та власниками товариства виник конфлікт. Їй повідомили, що документів на звільнення, розрахунку при звільненні, трудової книжки їй ніхто не поверне, поки вона не напише розписку про отримання нею виплачених за всі 10 років роботи премій.

10 лютого 2011 року у своєму робочому кабінеті ОСОБА_1 та ОСОБА_4 змусили її написати фіктивну розписку про позику у розмірі 82 209 дол. США. Проте вона не брала у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 гроші у борг та реальної передачі грошових коштів за оспорюваним правочином не відбулося. Вважала, що премії, які їй виплачували за 10 років сумлінної роботи, є чесно нею заробленими.

Зазначала, що договір позики був підписаний нею під впливом погрози, психічного впливу з метою спонукання до укладення цього правочину, тому відсутні підстави для стягнення з неї цього боргу та відповідно, є підстави для визнання договору позики недійсним на підставі статей 203 215 231 ЦК України, оскільки реальної передачі грошових коштів за оспорюваним правочином не відбулося.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просила суд визнати недійсним договір позики у формі розписки, укладений 10 лютого 2011 року між нею, ОСОБА_1 та ОСОБА_4.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 січня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу у розмірі 1 473
496,10 грн, проценти за договором позики у розмірі 321 444,20 грн, 3 % річних від суми основного боргу у розмірі 62 129,05 грн, а всього 1 857 069,35 грн та судовий збір у розмірі 8 000,00 грн.

У решті позову відмовлено.

У зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання договору позики недійсним відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами було укладено договір позики, борг за яким підлягає стягненню у зв'язку з неповерненням ОСОБА_2 грошових коштів. При цьому до вимог про стягнення суми основного боргу та процентів за договором позики підлягають застосуванню строки позовної давності, оскільки ОСОБА_2 зобов'язалась погашати заборгованість щомісячними платежами у розмірі 1 370,15 дол. США, починаючи з лютого 2011 року до лютого 2016 року, проте з лютого 2011 року свої зобов'язання за договором не виконувала.

Також не підлягають стягненню інфляційні втрати, оскільки заявлені позивачем вимоги стосуються еквіваленту до іноземної валюти.

Порука ОСОБА_3 за виконання ОСОБА_2 зобов'язань за договором позики припинена у силу частини 4 статті 559 ЦК України.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 є необґрунтованими, оскільки для визнання правочину недійсним, через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, однак позивачем за зустрічним позовом не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, що договір позики було вчинено під впливом насильства або погрози.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 січня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції всебічно і повно з'ясував, обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Також суд зазначив, що ОСОБА_2, підписавши розписку, погодилась зі всіма її вимогами, судом не встановлено неусвідомлення нею вчинення такої дії.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Волощук В. В., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1.

Судові рішення в частині зустрічних позовних вимог не оскаржуються, тому у силу положень частини 1 статті 400 ЦПК України не переглядаються.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу 369/7989/17-ц з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У квітні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що спірний договір позики (розписка від 10 лютого 2011 року) є удаваним правочином, оскільки сторони насправді уклали між собою договір підряду, що не суперечить законодавству України, але позивач замаскував виплату винагороди за договором підряду (трудовим договором) під розписку (договір позики), проте реальної передачі грошових коштів у розмірі 82 209 дол. США як суми позики не було.

Спірні правовідносини повинні регулюватися статтями 837 854 ЦК України.

Подаючи відзив на позовну заяву, ОСОБА_2 на підставі статті 267 ЦК України просила суд застосувати строки позовної давності до вимог про стягнення грошових коштів, однак така заява не була прийнята судом до уваги.

Суд першої інстанції, у порушення вимог, передбачених статтями 89 263 264 ЦПК України, не обґрунтував чому визнав копію розписки, надану позивачем, належними та допустимим доказом, не надав обґрунтованої оцінки аргументам відповідача щодо зазначеного доказу та не вмотивував врахування цього доказу при ухвалені судового рішення.

Суд апеляційної інстанції, оглянувши надані позивачем у судовому засіданні оригінали документів, порушив норми цивільного процесуального законодавства, а саме, передбачені частинами 8 , 10 статті 83 та частиною 3 статті 365 ЦПК України, оскільки позивач надав ці докази з порушенням встановленого законом або судом строку, не обґрунтував неможливості їх подання до суду у ці строки з причин, що не залежали від нього, а також не надав доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 лютого 2011 року ОСОБА_2 на підтвердження факту отримання грошей склала власноруч написану боргову розписку, про те, що вона отримала в борг від ОСОБА_1 та ОСОБА_4 гроші, еквівалентні сумі 82 209 дол. США і зобов'язалась погасити борг до кінця лютого 2016 року. Зобов'язалася щомісячно погашати борг рівними долями у розмірі 1 370,15 дол. США, починаючи з лютого місяця 2011 року. Також у розписці ОСОБА_2 зазначила що на момент написання розписки, вона перебуває в стані коли повністю розуміє значення своїх дій та надає їм звіт. Дана розписка не являється наслідком помилки, обману, насильства, погроз настання тяжких наслідків. Дана розписка написана власноручно, без ніякого примусу (а. с. 150, т. 1).

31 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір часткової поруки, за умовами якого останній частково, а саме у розмірі 1 000,00 грн поручився перед ОСОБА_1 за виконання обов'язків ОСОБА_2 за вищезазначеним договором позики (а. с. 17-18, т. 1).

01 липня 2016 року ОСОБА_4 відступив ОСОБА_1 право вимоги своєї частини за договором позики від 10 лютого 2011 року, що підтверджується копією договору про відступлення права вимоги (а. с. 34-35, т. 1).

01 липня 2016 року складено акт приймання-передачі оригіналів документів, відповідно до умов якого первісний кредитор передав, а новий кредитор отримав оригінали усієї документації за договором позики від 10 лютого 2011 року (а. с. 36, т. 1).

Зобов'язання щодо повернення суми позики ОСОБА_2 не виконала.

За розрахунком позивача ОСОБА_3 несе відповідальність перед позивачем солідарно з ОСОБА_2 у розмірі 1 000,00 грн відповідно до договору поруки, а з ОСОБА_2 необхідно стягнути суму основного боргу станом на 25 липня 2016 року у розмірі 2 122 636,38 грн, з яких: проценти від суми основного боргу у розмірі 462 168,64
грн, 3 % річних від простроченої суми основного боргу у розмірі 89 353,32 грн, інфляційні втрати у розмірі 439 233,43 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частиною 1 статті 631 ЦК України передбачено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Статтями 525 526 ЦК України визначено, що зобов'язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається.

Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина 1 статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини 1 , 2 статті 554 ЦК України).

Згідно з договором часткової поруки від 31 липня 2013 року, а саме пункту
5.2.1., порука припиняється 31 липня 2017 року.

Відповідно до частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку, що порука за договором позики, припинена у силу частини 4 статті 559 ЦК України.

Згідно з частиною 1 статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно з частинами 1 та 3 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Ураховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку, що позичальник зобов'язання за договором позики належним чином не виконувала, внаслідок чого виникла заборгованість.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Згідно з договором позики від 10 лютого 2011 року ОСОБА_2 зобов'язалась погашати заборгованість щомісячними платежами у розмірі 1 370,15 дол. США.

Отже, крім встановлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною 3 статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Отже, оскільки договором позики передбачено сплату позичальником щомісячних платежів, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника.

Судом установлено, що ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором позики не виконувала, починаючи з лютого 2011 року.

До суду за захистом своїх прав ОСОБА_1 звернувся 26 липня 2017 року, а позичальник за договором позики в повному обсязі мала погасити заборгованість у лютому 2016 року.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про застосування трирічного строку позовної давності до вимог про стягнення боргу за договором позики за 38 місяців прострочених платежів у розмірі 52 067 дол. США, що є еквівалентом 1 473 496,10 грн, розрахувавшипроценти на рівні облікової ставки Національного банку України за відповідні періоди, що становить 321
444,20 грн.

Також відповідно до положень статті 625 ЦК України суди дійшли правильного висновку про стягнення з позичальника 3 % річних від суми основного боргу в розмірі 62 129,05 грн.

Крім того, індекс інфляції це показник, який характеризує динаміку загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для невиробничих цілей.

Офіційний індекс інфляції розраховується Державним комітетом статистики України і визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 89 263 264 382 ЦПК України повно та всебічно з'ясували обставини справи, надали належну правову оцінку доводам сторін, наданим ними доказам та дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1.

Висновки судів в оскаржуваній частині відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не надав оригінал розписки спростовуються матеріалами справи (а. с. 168, т. 2).

Доводи касаційної скарги щодо подання доказів на стадії апеляційного розгляду не заслуговують на увагу, оскільки суд, врахував положення частини статті 367 ЦПК України, та надав цим обставинам відповідну правову оцінку.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Волощука Володимира Вікторовича, залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

І. А. Воробйова

Б. І. Гулько