Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.11.2024 року у справі №760/8229/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 760/8229/22

провадження № 61-18437св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва»

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

треті особи: Київська міська рада (Київська міська державна адміністрація), Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 липня 2023 року у складі судді Жовноватюк В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року у складі колегії суддів Кулікової С. В., Музичко С. Г. Болотова Є. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2022 року Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва») звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Київська міська рада (Київська державна адміністрація), Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація, про виселення із самовільно зайнятого жилого приміщення.

Позовні вимоги КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва»обґрунтовані тим, що багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_1 відповідно до розпорядження Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 травня 2015 року № 279 «Про передачу та закріплення майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке передано до сфери управління Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» (зі змінами від 11 листопада 2016 року № 838) переданий у господарське відання підприємства.

КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» діє на підставі Статуту, згідно з яким предметом діяльності підприємства є утримання житлового і нежитлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та закріплений за підприємством на праві господарського відання, а також обслуговування житлового та нежитлового фонду, що не належить до комунальної власності міста Києва, на договірних засадах у встановленому порядку.

Відповідно до пункту 3.1.11. Статуту підприємство має право у разі виявлення порушення, встановленого законодавством щодо порядку користування житловими та нежитловими приміщеннями (виселення, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, зобов`язання звільнити житлове/нежитлове приміщення, усунути самовільне перепланування, переобладнання, зобов`язання надати доступ до приміщення тощо) вживати заходів, передбачених законодавством України.

Квартира АДРЕСА_2 є однокімнатною, житловою площею 15,5 кв. м., не приватизована.

Квартиронаймачем квартири АДРЕСА_2 був ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та знятий з реєстраційного обліку. Після смерті ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_2 самовільно вселилася ОСОБА_3 , не маючи на це законних підстав.

КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» звернулася до Солом`янського районного суду міста Києва з позовною заявою про виселення ОСОБА_3 зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року, ОСОБА_3 виселено зі спірної квартири.

Актом державного виконавця від 13 грудня 2021 року встановлено, що рішення Солом`янського районного суду міста Києва про виселення ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 виконано, в квартирі залишився проживати син боржника ОСОБА_1 та залишилося його майно.

Структурний підрозділ КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» ЖЕД № 904 ОСОБА_1 надіслав вимоги- попередження від 11 лютого 2022 року, 17 червня 2022 року про звільнення спірної квартири та передання ключів до ЖЕД № 904 КП. Вимоги-попередження ОСОБА_1 не виконав, ключі від квартири до ЖЕД № 904 не передав.

З акта державного виконавця від 13 грудня 2021 року відомо, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , та зберігає за собою право користування зазначеним житловим приміщенням. Таким чином, ОСОБА_1 без законних підстав самоправно займає квартиру АДРЕСА_2 .

Виходячи з наведеного, КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» просило суд виселити ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом

до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», треті особи: Київська міська рада (Київська державна адміністрація), Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання права користування житловим приміщенням та зобов`язання укласти договір найму жилого приміщення.

Зустрічний позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що відповідно до договору найму жилого приміщення від 13 червня 2001 року, укладеного між РЕО-705 в особі начальника ОСОБА_5 (наймодавцем) та ОСОБА_2 (наймачем) було домовлено, що без згоди наймодавця, за виключенням неповнолітніх осіб, інших осіб до квартири не вселяти.

Неповнолітньою особою на той час був його син ОСОБА_1 , який у силу положень частини першої статті 65 ЖК України не потребував згоди свого батька на вселення.

Зазначав, що 25 жовтня 2010 року рішенням Солом`янського районного суду міста Києва у справі № 2-3111-1/10 позов ОСОБА_2 про визнання права користування жилим приміщенням задоволено та фактично таке право йому було надано на невизначений строк, яке відповідно до статей 64 65 ЖК України поширювалося на всіх членів сім`ї наймача, які не заперечували проти такого права та були згодні з цим.

Вказував, що наведене додатково свідчить про проживання ОСОБА_1 разом зі своїм батьком та матір`ю у період із 2001 року до 2010 року і надалі, оскільки ОСОБА_2 у зв`язку зі своїми хронічними хворобами потребував догляду за собою членів своєї сім`ї.

Зауважував, що квартира АДРЕСА_2 , є для нього центром життєвих інтересів та соціальних зв`язків, на підтвердження цього зазначав про навчання та отримання освіти в місті Києві та використання цієї адреси для листування і здійснення оплати за комунальні послуги.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив задовольнити його позов, визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_2 та зобов`язати КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» укласти зі ОСОБА_1 договір найму житлового приміщення, а саме квартири АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 19 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 15 листопада 2023 року позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» задоволено.

Виселено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 , з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Стягнено зі ОСОБА_1 на користь КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» судовий збір у розмірі 2 481,00 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, задовольняючи вимоги первісного позову та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, керувався тим, що відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» про самоправне зайняття квартири АДРЕСА_2 .

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача за первісним позовом про самоправне зайняття ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 . Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції на предмет його законності у межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вказав, що місцевий суд дійшов достатньо обґрунтованого висновку про задоволення вимог первісного позову та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог і доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Суд апеляційної інстанції вказав, що посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що його батько за життя потребував сторонньої допомоги у зв`язку із хворобами є безпідставними, оскільки особи, які вселились у квартиру з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

20 грудня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 липня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року, уточнивши вимоги якої та посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 липня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року і закрити провадження у справі.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та постанові Верховного Суду від 06 грудня 2018 року у справі № 463/1490/18.

Вказував, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві, та не оцінив таке виселення відповідачів на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Зазначав, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що ОСОБА_1 правомірно вселився до спірної квартири, оскільки його батько на законних підставах вселився до квартири, на час вселення його батька ОСОБА_2 . ОСОБА_1 був неповнолітнім і тому в силу положень частини першої статті 65 ЖК України його вселення не потребувало згоди наймача.

Також вказував, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, а саме, суд необґрунтовано відхилив клопотання про виклик свідків та витребування доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного її вирішення.

Доводи відзивів на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

У відзиві на касаційну скаргу Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація, заперечуючи проти задоволення касаційної скарги, вказала на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 лютого 2010 року відмовлено в задоволенні позову КП «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Солом`янської районної у м. Києві ради до ОСОБА_2 про його про виселення із квартири АДРЕСА_2 .

З мотивувальної частини цього рішення відомо, що за договором найму житлового приміщення від 13 червня 2001 року, укладеним між РЕО-705 та ОСОБА_2 , останньому надавалася в найм спірна квартира строком з 12 червня 2001 року до 12 червня 2002 року, тобто вселення ОСОБА_2 до квартири здійснено не самовільно, а на підставі письмового договору. Також апеляційний суд встановив, що питання про розірвання договору найму КП «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Солом`янської районної у місті Києві ради після закінчення строку його дії не ставилось, а оскільки він був укладений у 2001 році, тобто під час дії ЦК УРСР 1963 року, то згідно із статтею 230 цього Кодексу строковий договір найму, який не був розірваний, вважається поновлений на невизначений строк.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2010 року позов ОСОБА_2 до Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації, КП «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Солом`янської районної у м. Києві ради, третя особа: Солом`янське РУ ГУ МВС України в місті Києві, про визнання права користування жилим приміщенням та реєстрації задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право користування квартирою АДРЕСА_2 . В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Згідно із копією свідоцтва про народження № НОМЕР_1 від 03 вересня 1984 року ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьком якого є ОСОБА_2 , матір`ю - ОСОБА_6 .

ОСОБА_3 (матір позивача) та ОСОБА_2 (батько позивача) з 1980 року до 23 серпня 1995 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Суди встановили, що відповідно до розпорядження Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 травня 2015 року № 279 «Про передачу та закріплення майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке передано до сфери управління Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», закріплено на праві господарського відання в установленому порядку житловий і нежитловий фонд та майно, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке передано до сфери управління Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації згідно з додатками 1, 2.

У пункті 2.2 Статуту КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», затвердженим розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 06 січня 2015 року № 9 (у редакції розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 січня 2020 року № 157) визначено, що предметом діяльності підприємства є утримання житлового і нежитлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та закріплений за підприємством на праві господарського відання, а також обслуговування житлового та нежитлового фонду, що не належить до комунальної власності міста Києва, на договірних засадах у встановленому порядку; надання житлової послуги (управління багатоквартирним будинком).

КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» є балансоутримувачем та управителем будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

З листопада 2019 року вулиця Виборзька перейменована на вулицю Олекси Тихого.

Відповідно до копії витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва

№ 81762403 від 07 липня 2022 року про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_4 , станом на 07 липня 2022 року зареєстровані особи за вказаною адресою відсутні.

Суди також встановили:

у справі № 760/8384/15-ц рішенням Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», третя особа: Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання права користування жилим приміщенням відмовлено;

у справі № 760/5955/17 рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року, позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» до ОСОБА_3 , третя особа: Солом`янська в місті Києві державна адміністрація про виселення задоволено. Виселено ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Згідно з копією паспорта громадянина України ОСОБА_1 , його місцем реєстрації є: АДРЕСА_5 , дата реєстрації 01 червня 1988 року.

У 2003 році ОСОБА_1 разом із членами сім`ї ОСОБА_3 (матір) та ОСОБА_7 (сестра) брав участь у приватизації квартири АДРЕСА_6

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожній особі гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється не лише на власника квартири, але і на наймача (рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 1999 року у справі «Ларкос проти Кіпру», заява № 29515/95).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich v. russia), заява № 58255/00, пункт 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50)).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], заява № 33202/96, пункт 110).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19; від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20).

У постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 викладено висновок, згідно з яким «у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК України). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання».

Право користування житловим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17, провадження № 61-865сво21).

У постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц (провадження № 61-2027св22) зазначено, що «під час вирішення спору про право користування житловим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем і членами сім`ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. За змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні».

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 766/13376/17, провадження № 61-20634св21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Особи, які самоправно зайняли жиле приміщення, підлягають виселенню без надання їм іншого жилого приміщення (частина третя статті 116 ЖК України).

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі (постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 523/7813/20, провадження № 61-17223св23; від 06 листопада 2024 року у справі № 752/27110/21, провадження № 61-6435св24).

За обставинами справи, яка переглядається, відомо, що згідно з договором найму житлового приміщення від 13 червня 2001 року, укладеного між РЕО-705 та ОСОБА_2 , останньому надавалася в найм квартира АДРЕСА_2 строком з 12 червня 2001 року до 12 червня 2002 року. Наведене також підтверджується копією договору найму житлового приміщення, укладеному між РЕО-705 в особі начальника ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (т. 1, а. с 134).

25 жовтня 2010 року рішенням Солом`янського районного суду міста Києва у справі № 2-3111-1/10 позов ОСОБА_2 про визнання права користування жилим приміщенням задоволено, визнано за ОСОБА_2 право користування квартирою АДРЕСА_2 .

На момент укладання договору найму житлового приміщення від 13 червня 2001 року між РЕО-705 в особі начальника ОСОБА_5 та ОСОБА_2, його син ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був неповнолітнім, а тому відповідно до статті 65 ЖК України згода наймача на вселення неповнолітніх дітей до їх батьків не вимагалася.

Під час вирішення спору по суті та перегляду рішення суду першої інстанції

в апеляційному порядку ОСОБА_1 , заперечуючи проти задоволення первісних позовних вимог посилався на те, що він правомірно вселився до спірної квартири, на час вселення ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_1 був неповнолітньою особою

і в силі положень частини першої статті 65 ЖК України його вселення

не потребувало згоди наймача.

Крім того, натепер ОСОБА_1 має довготривалі сформовані соціальні зв`язки та життєві інтереси, пов`язані із спірною квартирою, про що суду надавав відповідні докази.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції у повній мірі не надав оцінки обставинам, які можуть свідчити про правомірність вселення ОСОБА_1 , який на момент укладання його батьком договору найму був неповнолітнім, не з`ясував чи була ця квартира постійним місцем проживання відповідача, а також не оцінив пропорційність такого втручання у контексті статті 8 Конвенції.

У справі, що переглядається, відомо що 06 жовтня 2022 року суд першої інстанції відкрив провадження за первісним позовом КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» до ОСОБА_1 , треті особи: Київська міська рада, Солом`янська районна у місті Києві державна адміністрація, про виселення за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

05 червня 2023 року суд першої інстанції здійснив перехід з розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін до розгляду цієї справи в порядку загального позовного провадження та 06 червня 2023 року прийняв зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва», треті особи: Київська міська рада, Солом`янська районна у місті Києві державна адміністрація, про визнання права користування житловим приміщенням та зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення, до спільного розгляду із первісним позовом КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».

Зі змісту зустрічної позовної заяви відомо, що ОСОБА_1 заявляв клопотання про допит свідків та зазначав що свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 можуть надати суду пояснення з приводу проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_4 , з 2001 року (т. 1, а. с. 121).

У матеріалах справи наявне клопотання про витребування доказів та документів від 21 квітня 2023 року, поданого ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 86), в якому позивач за зустрічним позовом просив суд витребувати, зокрема:

- засвідчені копії додатків 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 до розпорядження Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації від 06 травня 2015 року № 279, про які зазначено у цьому розпорядженні;

- засвідчену копію акта приймання-передавання майна, що стосується будинку на АДРЕСА_1 , про що зазначено у пункті 2 розпорядження Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації від 06 травня 2015 року № 279;

- копію розпорядження про покладання обов`язків директора КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» на головного інженера цього підприємства ОСОБА_10.;

- засвідчену копію статуту КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» ;

- засвідчену копію посадової інструкції або положення, а також відповідного трудового договору, контракту на підтвердження функціональних обов`язків головного інженера та виконуючого обов`язки директора КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».

З протоколу судового засідання суду першої інстанції від 12 липня 2023 року відомо, що суд відмовив у задоволенні клопотання про виклик свідків у зв`язку з тим, що не вбачав підстав для його задоволення на стадії підготовчого провадження та відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів без наведення достатньо обґрунтованих мотивів.

Крім того, з матеріалів справи відомо, що суд першої інстанції належним чином не розглянув клопотання про витребування доказів від 18 липня 2023 року, поданого ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 218-219).

У пункті 1 статті 6 Конвенції гарантується «процесуальна» справедливість, тобто змагальні провадження, у процесі яких у суді на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін (рішення ЄСПЛ у справі «Star Cate Epilekta Gevmata and Others v. Greece» від 06 липня 2010 року, заява № 54111/07). Справедливість проваджень завжди оцінюється їх розглядом загалом для того, щоб окрема помилка не порушувала справедливість усього провадження (рішення ЄСПЛ «MiroІubovs and Others v. Latvia» від 15 вересня 2009 року, заява № 798/05, § 103). Бажання зекономити час і прискорити провадження не обґрунтовує невиконання такого фундаментального принципу як право на змагальні провадження (рішення ЄСПЛ «Niderost-Huber v. Switzerland» від 18 лютого 1997 року № 104/1995/610/698, § 30).

За змістом статей 12 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із частинами першою та другою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (частина перша статті 90 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, щоб реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, провадження № 14-400цс19; від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Враховуючи, що внаслідок відмови у задоволенні клопотань позивача за зустрічним позовом щодо витребування доказів та допиту свідків без достатньо обґрунтованих мотивів суд першої інстанції повною мірою не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, висновок суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом є передчасним, а тому ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, на наведені порушення місцевого суду уваги не звернув, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 належно не перевірив, передчасно погодившись із висновками суду першої інстанції.

За таких обставин колегія суддів виснує, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

За правилами статті 400 ЦПК України на стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі.

У частині першій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про виклик свідків та клопотання про витребування доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки наведеним порушенням процесуального права місцевим судом.

Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що недоліки, допущені судом першої інстанції під час перегляду справи не можуть бути усунуті під час касаційного розгляду справи чи апеляційним судом, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду першої інстанції належить врахувати викладене, надати детальну оцінку обґрунтованості/необґрунтованості клопотанням, які подані ОСОБА_1 , про виклик свідків та про витребування доказів, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа підлягає передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400 401 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 липня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. М. Ситнік