Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.11.2024 року у справі №714/1022/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 714/1022/23

провадження № 61-3235св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції в інтересах ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Орган опіки і піклування Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Орган опіки і піклування Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року в складі судді Костишин Н. Я. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року в складі колегії суддів Височанської Н. К., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та історія справи

У серпні 2023 року Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції звернулося до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився у м. Мілані (Італійська Республіка).

Дитина від народження та до вивезення в Україну 30 липня 2022 року зростала в Італійській Республіці.

28 липня 2022 року ОСОБА_2 після сварки з ОСОБА_1 вирішила покинути квартиру, в якій вони проживали, разом з їх сином ОСОБА_4 . Вона написала та підписала документ, в якому повідомила, що переїде в будинок до подруги в м. Мілані і що батько зможе бачити свого сина коли захоче.

Через три дні батько дитини отримав телефонний дзвінок від ОСОБА_2 , яка повідомила йому, що вона разом з їх сином перебувають в Україні і що вони залишаться там на деякий час, щоб вона змогла піклуватися про свою бабусю. Після чого ОСОБА_2 підтвердила, що вони повернуться до Італійської Республіки до 20 грудня 2022 року. За поясненнями позивача згодом виявилося, що малолітній ОСОБА_5 , впавши з ліжка, начебто зламав ключицю і тому ОСОБА_2 заявила, що не може повернутися з дитиною до Італійської Республіки.

01 березня 2023 року ОСОБА_1 через відповідний Центральний орган Італійської Республіки звернувся до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція) із заявою про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки.

Міністерство юстиції України звернулося до ОСОБА_2 з метою роз`яснення положень Гаазької конвенції та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Італійської Республіки.

21 квітня 2023 року отримано пояснення ОСОБА_2 , відповідно до яких остання немає наміру повертатися з дитиною до Італійської Республіки.

Позивач стверджував, що ОСОБА_2 здійснила незаконне вивезення дитини на територію України та незаконне її утримування на території України, чим порушує право позивача піклуватися про дитину, а також брати участь у вихованні дитини.

Виходячи з наведеного, позивач просив суд:

- визнати незаконним переміщення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця постійного проживання в Італійській Республіці:

- у разі відмови відповідачки повернути дитину ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відібрати дитину і передати батькові;

- покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Італійської Республіки на позивача;

- ухвалити судове рішення у цій справі протягом шести тижнів від дати отримання позовної заяви;

- допустити негайне виконання цього рішення в частині повернення дитини до Італійської Республіки.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення

Рішенням Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року позов Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції звернулося до суду в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Орган опіки і піклування Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки задоволено частково.

Визнано незаконним переміщення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця постійного проживання в Італійській Республіці.

У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітнього сина ОСОБА_6 батькові ОСОБА_7 для забезпечення повернення малолітньої дитини до місця постійного проживання до Італійської Республіки.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_2 у дохід держави судовий збір в сумі 1 073,60 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дитина сторін ОСОБА_5 з моменту народження і до його переміщення на територію України та незаконного утримання на території України постійно проживала в Італійській Республіці, обидва з батьків здійснювали ефективно право піклування про дитину, а також те, що утримання дитини на території України, здійснене матір`ю без згоди батька, порушує право останнього на піклування про дитину, у зв`язку із чим суд вважав доведеним факт протиправного переміщення дитини ОСОБА_6 в Україну з Італійської Республіки за відсутності підстав для відмови у поверненні дитини за постійним місцем проживання до Італійської Республіки.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , інтереси якої представляє адвокат Апетракіоає Г. В., залишено без задоволення, рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновком місцевого суду, зазначив, що у цій справі наявні умови, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема: Італійська Республіка є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення місця проживання дитини; дії щодо переміщення та утримування дитини за кордоном порушують права піклування батька дитини ОСОБА_1 , оскільки батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок переміщення та подальшого знаходження дитини в Україні; позивач здійснював права на опіку до переміщення дитини та здійснював би такі права, якби не переміщення; дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей відносинах між двома державами.

Апеляційний суд не погодився з доводами відповідачки про те, що позивач фактично не здійснював піклування щодо малолітньої дитини, та вказав, що ініційований батьком спір про повернення дитини свідчить про його прагнення до здійснення піклування і реалізації своїх батьківських прав стосовно малолітньої дитини.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачка не довела наявності підстав для відмови у поверненні дитини на постійне місце проживання до Італійської Республіки, не надала доказів на підтвердження того, що існує серйозний ризик того, що таке повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нестерпні умови, а також, що повернення дитини не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини і основоположних свобод. Таким чином, на думку апеляційного суду, посилання щодо існування серйозного ризику того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння їй психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нестерпну обстановку є припущеннями відповідачки, на яких не може ґрунтуватися судове рішення.

Крім того, суд апеляційної інстанції вказав на те, що наявність у дитини ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянства України, зареєстрованого місця проживання разом з матір`ю в Україні, станом на час розгляду справи, не може бути аргументом задля неповернення дитини до держави її постійного проживання (до моменту незаконного утримання), оскільки ані громадянство батьків, ані громадянство дитини не має вирішального значення під час розгляду цього спору.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У березні 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року у цій справі, в якій заявниця, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявниця у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 521/14556/16, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Заявниця указує на те, що суди попередніх інстанцій неповно дослідили зібрані у справі докази та порушили норми матеріального і процесуального права.

Під час вирішення цього спору суди не надали належної оцінки якнайкращому забезпеченню прав та інтересів малолітньої дитини.

Позивач не довів факт, що ОСОБА_2 незаконно здійснила переміщення неповнолітньої дитини ОСОБА_6 .

Суди дійшли помилкового висновку про те, що у цій справі немає необхідності досліджувати обставини про те, чи прижилася дитина в новому середовищі, оскільки позивач розпочав процедуру повернення дитини до місця її постійного проживання через півроку з моменту її переміщення.

Суди не звернули уваги, що з позовом у цій справі до суду позивач звернувся 02 серпня 2023 року, тобто після одного року перебування дитини в Україні, у зв`язку із чим дослідження обставин того, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі є обов`язковим. Заявниця, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі 6-1598цс15, вказує, що дитина ОСОБА_5 адаптувалася в Україні, спілкується українською мовою, має друзів, відвідує дошкільний навчальний заклад. Отже, повернення до Італійської Республіки спричинить важку психологічну травму для дитини, оскільки малолітній ОСОБА_5 у віці 5 років залишиться без матері, в результаті чого йому буде завдано непоправної психічної шкоди, та відрив від звичного та комфортного середовища, розлука із близькими людьми, які приділяють йому багато уваги та оточують турботою, також не відповідатиме інтересам дитини.

Заявниця указує, що вона ніколи не була проти того, щоб позивач брав участь у вихованні сина, проте за весь період проживання з сином в Італійській Республіці, позивач цим не переймався, участі у вихованні та утримуванні дитини не приймав. Перебування з сином як правило носили епізодичний та випадковий характер, не частіше одного разу на місяць. Позивач не має роботи, житло не відповідає житловим нормам для проживання дитини, дитина немає своєї кімнати (позивач проживає в однокімнатній квартирі до 40 кв. м).

Орган опіки та піклування виконкому Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області згідно з актом обстеження умов проживання вказав, що дитина проживає з матір`ю, матеріально-побутові умови задовільні. Отже, ОСОБА_5 набув звичайне місце проживання в Україні.

Рішенням виконавчого комітету Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області № 124 від 10 листопада 2023 року «Про затвердження висновку служби у справах дітей про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 з матір`ю» орган опіки і піклування вважав за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_1 .

У психологічній характеристиці дитини ОСОБА_3 від 10 листопада 2023 року № 2 Зорбівського ЗДО «Пролісок» вказано, що не бажано, щоб дитина спілкувалася або проживала з батьком, оскільки це негативно впливає на її психолого-емоційний стан.

Заявниця зазначала, що задоволення позову у цій справі не забезпечує якнайкращі інтереси її дитини.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу представник Міністерства юстиції України просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанції. Представник Міністерства юстиції України зазначає, що постанови Верховного Суду, на які заявниця посилається як на приклад неоднакового застосування судами у цій справі норм права, не є релевантними до спору, який розглядається. У цій справі відсутні обставини, передбачені статтею 13 Гаазької конвенції, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до держави постійного проживання, а навпаки доведено наявність усіх умов, визначених статтями 3, 4, 35 цієї Конвенції за яких держава, на території якої утримується дитини, зобов`язана повернути дитину до держави її постійного проживання.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Зупинено виконання рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У червні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Суди установили, що 10 червня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у м. Колоньо Монцезе, Італійської Республіки.

ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Мілані Італійської Республіки у подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилась дитина - ОСОБА_5 , яка є громадянином Італійської Республіки (свідоцтво про громадянство № НОМЕР_1 , частина 1, серія А, рік 2018 ).

Відповідно до довідки про сімейний стан від 08 лютого 2023 року за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано родину: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з довідкою про місце проживання від 08 лютого 2023 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_2 .

На час розгляду справи судами тривав процес розірвання шлюбу між сторонами у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

За повідомленням директора школи м. Колоньо Монцезе учень ОСОБА_5, який народився у м. Мілані 18 травня 2018 року, вперше зарахований у 2021/2022 навчальному році до секції А, курсу «Загальний» дитячого садка цієї школи і регулярно відвідував заняття.

Згідно з наданими Італійською Республікою довідками дитина ОСОБА_3 перебував на обліку в педіатра ОСОБА_9 .

30 липня 2022 року ОСОБА_2 здійснила вивезення дитини ОСОБА_6 з Італійської Республіки в Україну.

01 березня 2023 року ОСОБА_1 через відповідний Центральний орган Італійської Республіки звернувся до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей із заявою про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки.

Міністерство юстиції України звернулося до ОСОБА_2 з метою роз`яснення положень Гаазької конвенції та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Італійської Республіки. 21 квітня 2023 року отримано пояснення ОСОБА_2 , відповідно до яких остання не має наміру повертатися з дитиною в Італійську Республіку. У поясненнях ОСОБА_2 зазначила, що наразі проживає у селі Подвір`ївка Дністровського району Чернівецької області, зв`язок із батьком дитини підтримує, але з ним неможливо знайти спільну мову, оскільки під час кожної розмови з його боку зчиняється крик, використовується нецензурна лексика. Влітку 28 липня 2022 року її чоловік почав чергову сварку, в якій погрожував їй фізичною розправою. Раніше були заяви до органів поліції про застосування домашнього насильства з боку ОСОБА_1 , але ніяких дій з їхнього боку не було вчинено. Два роки тому між ними була подібна ситуація, після якої вона покинула будинок ОСОБА_1 і, взявши з собою дитину, поїхала в Україну. Приблизно за півроку її чоловік ОСОБА_1 вмовив її повернутися до його квартири, пообіцявши, що змінить своє ставлення до неї, але ситуація тільки погіршилась. Зазначала, що син є громадянином України.

Згідно з довідкою УДМС України в Чернівецькій області за № 7314-000018935 від 15 квітня 2023 року дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований громадянином України.

За актом обстеження матеріально-побутових умов, затвердженим 04 серпня 2023 року старостою Горбівського старостинського округу № 2, ОСОБА_2 проживає на АДРЕСА_1 разом із сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Матеріально-побутові умови проживання задовільні.

Згідно з актом обстеження умов проживання, затвердженим 07 серпні 2023 року начальником служби у справах дітей Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області (далі - Острицька сільська рада), умови проживання матері з дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмінні та дитині створені усі умови для виховання та розвитку.

Відповідно до довідки № 1 наданої Горбівським ЗДО «Пролісок» від 01 вересня 2023 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідує І старшу групу Горбівського ЗДО «Пролісок» з 01 вересня 2023 року.

Згідно з характеристикою Острицької сільської ради № 807 від 04 серпня 2023 року ОСОБА_2 зарекомендувала себе з позитивної сторони, одружена, має на утриманні одну малолітню дитину, скарг стосовно неї не надходило. За довідкою Фермерського господарства «Хуцану» № 12 від 14 серпня 2023 року ОСОБА_2 з 08 серпня 2023 року працює робітницею у Фермерському господарстві «Хуцану» на умовах повного робочого дня.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону судові рішення першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи заявниці є неприйнятними з огляду на таке.

Щодо дотримання принципу якнайкращого забезпечення прав дитини

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.

Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Верховний Суд бере до уваги, що на сьогодні існує широкий консенсус, зокрема в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

Базисні положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що під час визначення найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

У пункті 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява № 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Верховний Суд дотримується своєї сталої та послідовної позиції про те, що під час вирішення справ щодо дитини суди перш за все повинні керуватися забезпеченням найкращих інтересів дитини.

Під найкращими інтересами дитини розуміють можливість збереження зв`язків із сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суди повинні детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати низку факторів, зокрема емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення та превалюють над інтересами батьків.

Щодо врахування положень міжнародних договорів про забезпечення прав людини і основоположних свобод

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно із статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Вирішення питання щодо повернення дитини до місця постійного проживання безумовно впливає на забезпечення прав, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьому в цій категорії справ такий вплив суду слід розглядати з точки зору забезпечення відповідного права як дитини, так і батьків, забезпечуючи справедливий баланс між правами цих осіб, враховуючи принцип верховенства права у взаємозв`язку із принципом найкращого забезпечення інтересів дитини.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що «не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. рішення ЄСПЛ у справі від 12 липня 2007 року у справі «Момуссо і Вашингтон проти Франції» (CASE «MAUMOUSSEAU and WASHINGTON v. FRANCE»), заява № 39388/05, § 72; рішення ЄСПЛ від 06 липня 2010 року у справі «Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії» (CASE «NEULINGER and SHURUK v. SWITZERLAND»), заява № 41615/07, § 138)).

У контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) та існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть у першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами.

Під час виконання свого завдання відповідно до статті 8 Конвенції національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., рішення із відповідними змінами, від 23 вересня 1994 року у справі «Хокканен проти Фінляндії» (CASE «HOKKANEN v. FINLAND»), заява № 19823/92, § 55; «Момуссо і Вашингтон проти Франції», згадану вище, § 62; «Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії», згадану вище, § 141). Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу «Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії», згадана вище, § 133).

Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими у світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу «Момуссо і Вашингтон проти Франції», § 73). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (див., рішення від 26 листопада 2013 року у справі «Х. проти Латвії» (CASE X v. LATVIA), заява № 27853/09, § 98, 101, 106, 107)).

У згаданій справі «Х. проти Латвії» ЄСПЛ також указував, що «стаття 8 Конвенції наклала процесуальне зобов`язання на латвійські органи влади, вимагаючи, щоб правдоподібне твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі повернення було ефективно розглянуте судами, а їхні висновки були викладені у вмотивованому судовому рішенні (див. вище, § 107). Відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції, суди, які розглядають запит про повернення, не зобов`язані задовольняти його, «якщо особа, установа або інший орган, який виступає проти повернення дитини, встановлює, що ... існує серйозний ризик». Саме той батько, який виступає проти повернення, повинен у першу чергу надати в цьому зв`язку достатні докази. Таким чином, у цій справі саме заявниця повинна була надати достатні докази на обґрунтування своїх тверджень, які, крім того, повинні були стосуватися існування ризику, спеціально кваліфікованого статтею 13 (b) як «серйозного». Крім того, Суд зазначає, що хоча останнє положення не є обмежувальним у питанні точного значення «серйозного ризику, - який може спричинити не тільки «фізичну чи психологічну шкоду», але й «нестерпну ситуацію», - воно не може тлумачитися у світлі статті 8 Конвенції як таке, що включає всі незручності, неминуче пов`язані з процесом повернення: виключення, передбачене в статті 13 (b), стосується лише ситуацій, які виходять за рамки того, що дитина може розумно витримати. Заявниця виконала своє зобов`язання, надавши звіт психолога про те, що існує ризик травми для дитини в разі негайного розлучення з її матір`ю. Крім того, заявила, що Т. мав судимості, і послалася на випадки жорстокого поводження з його боку. Відповідно, латвійські суди повинні були провести ефективну перевірку, що дозволила б їм підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» (див. рішення ЄСПЛ від 10 липня 2012 року у справі «В. проти Бельгії» (CASE В. v. BELGIUM»), заява № 4320/11, §§ 70-72)). Відповідно, Суд вважає, що відмова взяти до уваги таке твердження, підтримане заявницею в тому, що воно базувалося на висновках, наданих спеціалістом, які могли б розкрити можливе існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Гаазької конвенції, суперечила вимогам статті 8 Конвенції. Незмагальний характер звіту психолога не був достатнім для того, щоб звільнити суди від їхнього обов`язку ефективно його розглянути, тим більше що повноваження окружного суду дозволяли йому надати цей документ сторонам для перехресного допиту ними або навіть призначити іншу експертизу з власної ініціативи, що дозволяло законодавство Латвійської Республіки. Питання про те, чи могла матір поїхати за своєю дитиною до Австралії і підтримувати контакт з нею, також слід було розглянути. Крім того, Суд підкреслює, що в будь-якому випадку, оскільки права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, яка є частиною латвійського законодавства і підлягає прямому застосуванню, становлять «фундаментальні принципи запитуваної держави, які стосуються захисту прав людини та основних свобод» за змістом пункту 20 Гаазької конвенції, окружний суд не міг обійтися без розгляду таких питань з огляду на обставини справи. Щодо необхідності дотримання коротких строків, встановлених Гаазькою конвенцією, і на які посилався Ризький окружний суд в мотивувальній частині свого рішення (див. вище, пункт 25), Суд повторює, що хоча стаття 11 зазначеної конвенції дійсно передбачає, що судові органи повинні діяти оперативно, це не звільняє їх від обов`язку здійснити ефективну перевірку тверджень однієї зі сторін, обґрунтованих на одному з чітко передбачених виключень, а саме на статті 13 (b) в цій справі» (CASE X v. LATVIA, № 27853/09, § 115-118).

Щодо положень Гаазької конвенції, які підлягають застосуванню у цій справі

Спірні правовідносини виникли у зв`язку з пред`явленням батьком малолітньої дитини вимоги про її повернення до Італійської Республіки згідно з правилами Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року у м. Гаага (Нідерланди) (далі - Гаазька конвенція).

Відповідно до Закону України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» Україна приєдналася до Гаазької конвенції.

Згідно з положеннями статті 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Згідно з частиною другою статті 12 Гаазької конвенції судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

У статті 13 Гаазької конвенції передбачено, що, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

Відповідно до статті 19 Гаазької конвенції ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

Згідно з положенням статті 20 Гаазької конвенції у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Щодо застосування судами попередніх інстанцій положень Гаазької конвенції

У справі, яка переглядається, позивач просив захистити його право на повагу до сімейного життя, що полягає у можливості проживати з дитиною та надавати їй батьківське піклування. Вважав, що відповідачка має повернути дитину до місця її постійного проживання.

Суди попередніх інстанцій задовольнили вимоги позивача, оскільки вважали, що для повернення дитини сторін до Італійської Республіки є підстави, що передбачені положенням Гаазької конвенції, і її повернення буде відповідати найкращим інтересам дитини.

З такими висновками судів Верховний Суд погоджується.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_6 , який є громадянином Італійської Республіки.

Згідно з довідкою про місце проживання від 08 лютого 2023 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Зі змісту статті 8 Конвенції та положень Гаазької конвенції, виходячи з прямо закріплених в ній виключеннях до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що повернення дитини не може бути призначене автоматично або механічно.

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у питанні повернення дитини за постійним місцем проживання, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами: інтересами дитини, батьків та громадського порядку, беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу, і що цілі попередження та негайного повернення відповідають концепції найкращих інтересів дитини.

Частиною першою статті 12 Гаазької конвенції визначено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Гаазька конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частина друга статті 12 Гаазької конвенції).

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв`язки; відбулась зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20 Гаазької конвенції).

Інтерес дитини в тому, щоб не бути вивезеною зі свого постійного місця проживання без достатніх гарантій стабільності в нових умовах, поступається перед основним інтересом будь-якої особи не бути підданій фізичній або психологічній загрозі або поміщеній в нетерпиму обстановку. При цьому судові та адміністративні органи зобов`язані, серед іншого, невідкладно розглядати запити про повернення, в тому числі й апеляційні скарги. Невідкладні процедури слід розглядати як процедури, які є одночасно і швидкими, і ефективними: швидкі рішення за Гаазькою конвенцією служать найкращим інтересам дітей.

Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. LATVIA»), заява № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а)) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b)), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть, в першу чергу, перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Стаття 8 Гаазької Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької Конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Такі висновки про застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі № 344/6604/21 (провадження № 61-13140св22) та від 20 вересня 2023 року у справі № 127/17880/22 (провадження № 61-8308св23).

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що дитина учасників справи народилася в Італійській Республіці та проживала там постійно від народження до її вивезення в Україну.

ОСОБА_2 після народження дитини ОСОБА_6 продовжувала проживати, працювати і соціалізувати дитину в Італійській Республіці.

З огляду на зазначене суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що осередком життя і країною звичайного місця проживання дитини до її незаконного утримання є Італійська Республіка.

Відповідачка відмовляється повернути дитину до країни її звичайного проживання, чим одноособово без згоди батька та/чи рішення компетентного органу держави (суду), у якій дитина постійно мешкала, змінила її місце проживання і утримує її, що є порушенням положень Гаазької конвенція, прав піклувальника, а також порушенням прав самої дитини, адже очевидно спричинило (не могло не спричинити) зміну режиму спілкування дитини з другим із батьків, порядок участі останнього у вихованні дитини, а також зміну звичного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що вплинуло на її подальше життя, розвиток і виховання.

Вирішуючи спір, суди правомірно зазначили, що матеріали справи не містять доказів надання позивачем згоди чи мовчазної згоди на утримання дитини матір`ю в Україні. Навпаки, як випливає з обставин справи та не заперечується обома сторонами, батько дитини висловлював заперечення проти проживання сина на території України та, починаючи з березня 2023 року, вчиняв активні дії, спрямовані на повернення дитини до Італійської Республіки.

Крім того, суди також зазначили, що матеріали справи не містять доказів того, що під час проживання в Італійській Республіці позивач вчиняв щодо відповідачки та/чи дитини домашнє насильство у фізичній чи психічній формі, що давало б підстави заявляти про існування серйозного ризику того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або створить для дитини нетерпиму обстановку.

Таким чином, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, належним чином оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, встановивши, що малолітній ОСОБА_5 з моменту народження і до його переміщення на територію України та незаконного утримання на території України постійно проживав в Італійській Республіці, матеріали справи містять докази про участь батька у житті дитини, а також те, що утримання дитини на території України, здійснене матір`ю без згоди батька, порушує право батька на піклування про дитину, дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог та повернення дитини до постійного місця її проживання до Італійської Республіки.

При цьому суди з урахуванням інтересів батьків правильно поклали в основу судового рішення оцінку найкращих інтересів дитини, яка з народження проживала і виховувалася на території Італійської Республіки, протягом чотирьох перших років життя соціалізувалась у країні свого народження, очевидно звикла до відповідного соціального оточення та мовного середовища до її незаконного переміщення на територію України.

Верховний Суд звертає увагу на висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач розпочав процедуру повернення дитини до місця її постійного проживання через півроку з моменту її переміщення, тому суд не має підстав для перевірки обставин про те, чи прижилася дитина в новому середовищі.

Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне

повернення дитини.

Під час встановлення таких обставин та за умови, якщо процедура повернення почата до спливу одного року з моменту переміщення, суд зобов`язаний ухвалювати рішення про негайне повернення дитини. Однак, якщо повернення дитини розпочате після спливу одного року з моменту переміщення, то з`ясуванню судом підлягає і те, чи прижилась дитина в новому середовищі (частина друга статті 12 Гаазької конвенції).

З матеріалів справи відомо, що ОСОБА_2 з малолітнім ОСОБА_4 30 липня 2022 року виїхала в Україну. У свою чергу батько дитини ОСОБА_1 01 березня 2023 року звернувся через відповідний Центральний орган Італійської Республіки до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Гаазької конвенції із заявою про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що позивач розпочав процедуру повернення дитини до місця її постійного проживання через півроку з моменту її переміщення, тому суд не має підстав для перевірки обставин про те, чи прижилася дитина в новому середовищі. Такий висновок відповідає положенням Гаазької конвенції (стаття 12) та фактичним обставинам справи, встановленим у цій справі.

Наведене спростовує доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Крім того, відповідно до пункту 1 статті 19 Гаазької Конвенції ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

Зазначене не виключає оцінку обставин визначення місця проживання з одним із батьків у справі, що переглядається, а забезпечує процедуру повернення дитини до країни проживання, вивезення якої відбулося з порушенням процедур, визначених, зокрема нормами міжнародного права.

Повернення до країни постійного проживання не вирішує питання опіки над дитиною чи розлуки з одним із батьків.

У рішенні ЄСПЛ від 12 липня 2007 року у справі «Момуссо і Вашингтон проти Франції» вказано, що суди не можуть відмовляти у прийнятті рішення про повернення дитини на підставі пункту «b» статті 13 Конвенції, посилаючись на те, що «розлучення дитини з матір`ю порушує право на сімейне життя». Адже рішення про повернення дитини не перешкоджає матері дитини супроводжувати її при поверненні і звертатися до компетентних органів для вирішення питання по суті.

Доводи касаційної про те, що суди не звернули уваги на твердження відповідачки про те, що вона з позивачем мала неприязні стосунки, так як з боку позивача застосовувалося домашнє насильство, відхиляються колегією суддів, оскільки як указувалося вище, матеріали справи не містять доказів вчинення позивачем щодо відповідача чи дитини домашнього насильства у фізичній чи психічній формі.

Доводи касаційної скарги про те, що за весь період проживання із сином в Італійській Республіці позивач участі у вихованні та утримуванні дитини не брав, він не має роботи, житло не відповідає житловим нормам для проживання дитини, дитина немає своєї кімнати також не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому є безпідставними.

Посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував психологічну характеристику дитини та рішення виконавчого комітету Острицької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області № 124 від 10 листопада 2023 року «Про затвердження висновку служби у справах дітей про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 з матір`ю», відхиляються колегією суддів, оскільки такі докази не надавалися до суду першої інстанції та не досліджувалися місцевим судом, а були подані вперше до суду апеляційної інстанції без будь-якого обґрунтування неможливості їх подання до місцевого суду, що є процесуальним обов`язком заявниці. Крім того, такі докази не є беззаперечними, оскільки ґрунтуються лише на поясненнях матері, без належного дослідження спілкування дитини з батьком.

Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на власному тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Інших доводів касаційна скарга не містить.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України», рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», заява № 63566/00, § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

З урахуванням основних принципів міжнародного права у галузі захисту прав людини та основоположних свобод, недопущення виникнення ризиків загрози життю і здоров`ю малолітньої дитини та створення їй нестерпної обстановки у зв`язку з уведеним в Україні воєнним станом, Верховний Суд вважає рішення судів першої та апеляційної інстанцій законними й обґрунтованими, такими, що відповідають засадам верховенства права та ухваленими в якнайкращих інтересах дитини.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування місцевим та/або апеляційним судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402 409 410 415 416 419 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2024 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 02 жовтня 2023 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. М. Ситнік