Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.03.2019 року у справі №754/8590/18

Постанова

Іменем України

19 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 754/8590/18-ц

провадження № 61-4524св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26 листопада 2018 року у складі судді Лісовської О. В. та постанову Київського апеляційного суду

від 19 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління пенсійного фонду України в м. Києві про відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована неналежним рівнем пенсійного забезпечення

як основного джерела для існування та дискримінаційною політикою уряду щодо певних категорій пенсіонерів.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд зобов'язати державу Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві відшкодувати йому

за рахунок Державного бюджету України моральну шкоду, завдану державою Україна порушенням Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод, Конституції України та законодавства України,

у розмірі 1 731 485,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 26 листопада

2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав будь-яких належних доказів, які б свідчили про наявність неправомірних

чи незаконних рішень, дій чи бездіяльності з боку органів державної влади щодо нього, а тому суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову

за недоведеністю позовних вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м.

Києва від 26 листопада 2018 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки відсутні належні та допустимі докази на підтвердження неправомірних дій відповідача щодо позивача,

а також завдання останньому моральної шкоди внаслідок неправомірних дій відповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, задовольнити його позовні вимоги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2019 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Деснянського районного суду м. Києва.

У квітні 2019 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

ОСОБА_1 вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо визначення його як непрацездатної особи, оскільки

не зважаючи на пенсійний вік, він є працездатною особою.

Зазначав, що його пенсія нижча від прожиткового мінімуму, визначеного статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" для працездатних осіб.

Вважав, що дії відповідачів, щодо нарахування йому пенсії у такому розмірі посягають на його життя та здоров'я та завдають йому моральної шкоди.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м.

Києві та отримує пенсію за віком, розмір якої у 2015 році становив від 1 083,94
грн до 1 208,94 грн щомісячно (а. с. 10).

Вважаючи, що указаний розмір пенсії не спроможний забезпечити належний рівень його життя та є нижчим від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право

на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Поряд з цим, у статті 92 Конституції України зазначено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення (пункт 6).

Правовідносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, врегульовані нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне страхування" (далі-Закон № 1058-IV), частиною першої статті 26 якого встановлено,

що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.

Відповідно до ~law21~ мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено частиною першою цієї статті, пенсія за віком встановлюється в розмірі, пропорційному наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про державний бюджет України

на 2015 рік" прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для осіб, які втратили працездатність, встановлено: з 01 січня 2015 року - 1 218,00 грн, з 01 вересня - 1 378,00 грн.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 є пенсіонером за віком та відповідно до ~law22~ є непрацездатною особою. Пенсія, яку отримує позивач,

не є меншою від встановленого прожиткового мінімуму для осіб,

які втратили працездатність, а тому права позивача в указаному аспекті

не порушені.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що частина 3 статті 46 Конституції України визначає гарантію, за якою "пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом". Вказане положення дублюється у ~law23~.

Їхнє застосування у комплексному підході до аналізу системи соціального забезпечення в Україні визначає необхідність сукупного забезпечення державою рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму, як через систему пенсійних, так й інших соціальних виплат (пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування),

а отже, як за рахунок солідарно-накопичувальної системи, так і коштів Державного бюджету України, в рамках виконання конституційних зобов'язань перед особою.

Таким чином, законодавством розмежовано поняття "пенсійні виплати"

від інших соціальних виплат (допомоги, доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат) виходячи з того, за рахунок яких коштів вони виплачуються (або з коштів Пенсійного фонду з Накопичувального пенсійного фонду, який формується за рахунок пенсійних внесків, сплачених учасниками накопичувальної системи пенсійного страхування,

або за рахунок Державного бюджету України). Відповідно від цього залежить, який орган є відповідальним за виплату.

Держава взяла на себе зобов'язання створити альтернативні компенсаторні механізми забезпечення достатнього рівня життя за рахунок системи ґарантування права на соціальний захист на рівні, не нижчому

від прожиткового мінімуму, встановленого законом, шляхом виплати додаткових соціальних допомог, надання безоплатно соціальних послуг, безоплатного або з істотною знижкою отримання права на медичне забезпечення та придбання лікарських засобів, компенсації соціальних витрат тощо, а тому оцінка не може ґрунтуватися лише на підході порівняння абсолютного значення розміру конкретної пенсійної виплати, оскільки в межах реалізації соціальних прав особа користується й іншими видами допомоги від держави.

Саме на виконання своїх зобов'язань у сфері соціального захисту на рівні

не нижчому від прожиткового мінімуму державою унормовано здійснення соціальних виплат на підставі постанови Кабінету Міністрів України

від 26 березня 2008 року № 265 "Деякі питання пенсійного забезпечення громадян", Закону України від 18 травня 2004 року № 1727-IV "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам

з інвалідністю", Закону України від 01 червня 2000 року № 1768-III "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" тощо.

У своїй сукупності вказані норми матеріального права не суперечать одна одній та частині 3 статті 46 Конституції України та свідчать про можливість звернутися до відповідного органу соціального захисту населення для отримання державної соціальної допомоги,

яка б забезпечила рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законами про Державний бюджет України на відповідний рік.

Така практика застосування Верховним Судом частини третьої

статті 46 Конституції України та ~law25~ у подібних правовідносинах є сталою, зокрема, відображена у постановах

від 08 травня 2018 року у справі № 607/8511/17, від 31 жовтня 2018 року

у справі № 148/625/17, від 20 грудня 2018 року у справі № 576/802/17,

від 20 березня 2019 року у справі № 127/16981/17, від 17 квітня 2019 року

у справі № 165/2676/16-а, від 17 травня 2019 року у справі № 709/2410/16-а, від 19 серпня 2019 року у справі № 576/1112/17, від 31 жовтня 2019 року

у справі № 401/1543/17, від 26 лютого 2020 року у справі № 452/2894/16-а, від 18 березня 2020 року у справі № 576/26/17.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право

на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п'ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню,

та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором

або законом.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої така шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати у порушенні права власності, у порушені нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми при настанні інших негативних наслідків.

Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього

в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести

ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог

і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди

за своїм характером є складним процесом, крім випадків, коли сума компенсації встановлена законом (справа "Stankovv. Bulgaria", заява № 68490/01, рішення від 12 липня 2007 року).

Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам, врахувавши наведені вище норми права, суди першої

та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивач не довів, якими саме діями або бездіяльністю відповідачі порушили його права, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди, понесених моральних страждань, не довів наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача.

Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника

з висновками суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України

(у редакції, чинній станом на 18 травня 2020 року).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність

та обґрунтованість судових рішень, а також містять посилання на факти,

що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої

та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович