Постанова

Іменем України

20 березня 2020 року

м. Київ

справа № 488/2649/16-ц

провадження № 61-38492св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство», Виконавчий комітет Миколаївської міської ради,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року у складі судді Селіщевої Л. І. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 15 травня 2018 року у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2016 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство»), про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та її витребування, посилаючись на те, що пунктом 37 розділу І рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада 2007 року № 17/40 ОСОБА_1 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . Пунктами 17, 17.2 розділу ІV рішення Миколаївської міської ради від 14 березня 2008 року № 22/57 було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 зазначену земельну ділянку, зараховано її за функціональним використанням до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування житлового будинку. На підставі вказаного рішення Миколаївської міської ради та постанови Ленінського районного суду міста Миколаєва від 10 жовтня 2008 року у справі № 2-а-1260/2008 ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЯЗ № 139482 від 04 листопада 2008 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0022. В подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2013 року № 1976 ОСОБА_1 відчужила зазначену земельну ділянку ОСОБА_2 , яка, у свою чергу, подарувала її ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 04 лютого 2016 року № 126. Спірна ділянка відноситься до земель державного лісового фонду та була передана у власність фізичній особі без її вилучення в належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», з порушенням встановленої процедури зміни її цільового призначення, без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та без проведення державної експертизи проекту землеустрою. Враховуючи викладене, керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 просив суд: визнати незаконним та скасувати пункт 37 розділу І рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада 2007 року № 17/40; визнати незаконним та скасувати пункти 17, 17.2 розділу ІV рішення Миколаївської міської ради від 14 березня 2008 року № 22/57; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 139482 від 04 листопада 2008 року, виданий ОСОБА_1 ; витребувати зазначену земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Миколаївська міська рада та ДП «Миколаївське лісове господарство» подали до суду заяви, за змістом яких підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.

Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 08 вересня 2017 року, внесеною до журналу судового засідання, Виконавчий комітет Миколаївської міської ради залучено до участі у справі як третю особу.

Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано пункт 37 розділу 1 рішення Миколаївської міськради від 08 листопада 2007 року № 17/40. Визнано незаконним та скасовано пункти 17 та 17.2 розділу 4 рішення Миколаївської міськради від 14 березня 2008 року № 22/57. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 139482, виданий ОСОБА_1 04 листопада 2008 року, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010800101858. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1 000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0022, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. Стягнуто з Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь прокуратури Миколаївської області судовий збір у розмірі по 1 855,17 грн з кожного.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірна земельна ділянка державного лісового фонду надавалася ОСОБА_1 для цілей, не пов`язаних з веденням лісового господарства і використанням лісових ресурсів, що фактично свідчить про зміну її цільового призначення, тому проект відведення мав бути погоджений органом виконавчої влади з питань лісового господарства та мала бути проведена обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Зазначена земельна ділянка була вилучена у законного землекористувача ДП «Миколаївське лісове господарство» поза його волею, з перевищенням повноважень Миколаївської міської ради, за відсутності висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства та висновку державної експертизи землевпорядної документації. Тому оспорювані прокурором пункти рішень Миколаївської міської ради підлягають визнанню незаконними та скасуванню. Оскільки вищевказані пункти рішень Миколаївської міської ради були прийняті з порушенням вимог законодавства, то укладений на їх підставі договір купівлі-продажу та договір дарування спірної земельної ділянки є недійсними з підстав, передбачених частиною першою статті 203, статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Виходячи з того, що спірна земельна ділянка вибула з державної власності протиправно та внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування незаконних рішень, суд вважав необхідним витребувати її з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та передати у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 15 травня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 , представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 залишено без задоволення, рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року залишено без змін. Скасовано зупинення виконання рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року відповідно до ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 27 березня 2018 року.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У червні 2018 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 15 травня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки площею 1 000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0022, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , передачі її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь прокуратури Миколаївської області судового збору в розмірі 1 855,17 грн і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів і дійшли помилкового висновку про задоволення позову. Суди не звернули уваги на те, що у 2014 році земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0022 було об`єднано в одну цілу з іншими земельними ділянками АДРЕСА_1 та споруджено на них господарську будівлю. Оскільки ОСОБА_3 добросовісно набула вказану земельну ділянку, належним чином зареєструвала право власності та використовувала її як свою, то суди неправильно застосували статтю 388 ЦК України і дійшли помилкових висновків про наявність підстав для її витребування у добросовісного набувача. Витребування у ОСОБА_3 спірної земельної ділянки є непропорційним втручанням в її право на мирне володіння своїм майном та, відповідно, порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

У серпні 2018 року Миколаївська обласна державна адміністрація та перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Корабельного районного суду міста Миколаєва та зупинено виконання рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року в частині витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки площею 1 000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0022, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та передачі її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь прокуратури Миколаївської області судового збору в розмірі 1 855,17 грн до закінчення касаційного провадження у справі.

20 серпня 2018 року справа № 488/2649/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що згідно з пунктом 37 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада 2007 року № 17/40 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство»з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктами 17, 17.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 14 березня 2008 року № 22/57 було затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з віднесенням її до земель житлової забудови - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 . Надано ОСОБА_1 у власність зазначену земельну ділянку.

На підставі рішення Миколаївської міської ради від 14 березня 2008 року № 22/57 та постанови Ленінського районного суду міста Миколаєва від 10 жовтня 2008 року у справі № 2-а-1260/2008 ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЯЗ № 139482 від 04 листопада 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 1 000 кв. м, кадастровий номер 4810136600:05:001:0022, по АДРЕСА_1 . Вказаний державний акт зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010800101858.

17 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, а 04 лютого 2016 року вказана земельна ділянка перейшла у власність ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблено відповідний запис.

Згідно з постановою Ради Міністрів Української РСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів у Миколаївській області» державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано земельні угіддя в Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів, у тому числі й лісовий, до складу якого входить спірна ділянка. Ця земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища «Жовтневе» Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» на території земель лісового фонду, що підтверджено картографічними матеріалами, а саме кадастровою картою землекористування радгоспу ім. Карла Маркса, яка є частиною лісовпорядкувального планшету 1973 року.

Спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_1 за рахунок земель, що віднесені до земель держлісфонду урочища «Жовтневе», квартал 43, та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», що підтверджується листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 04 вересня 2014 року № 299, листом Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 138 від 15 лютого 2016 року, листом ДП «Миколаївське лісове господарство» від 15 лютого 2016 року № 43.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Частиною першою статті 19 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Згідно з частинами першою, другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону.

Положеннями частини першої статті 116 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Відповідно до частин шостої-десятої статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Згідно з абзацом сьомим статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, обов`язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Статтею 50 Закону України «Про землеустрій» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частин першої, третьої статті 57 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що спірна ділянка відноситься до земель державного лісового фонду та була передана у власність ОСОБА_1 без її вилучення в належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», з порушенням передбаченої законодавством процедури зміни її цільового призначення, без погодження органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища та без проведення обов`язкової державної експертизи проекту землеустрою, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про порушення Миколаївською міською радою вимог ЗК України при передачі зазначеної земельної ділянки у власність відповідачу, що є підставою для визнання незаконними та скасування оскаржуваних пунктів рішень Миколаївської міської ради.

Крім цього, правильними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою з огляду на таке.

Відповідно до абзацу першого пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Державні органи приватизації здійснюють розпорядження (крім відчуження земель, на яких розташовані об`єкти, що не підлягають приватизації) землями, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об`єкти незавершеного будівництва та законсервовані об`єкти, а також продаж земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації (абзац третій пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Пунктами 1, 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що місцева державна адміністрація розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Відповідно до пункту 5 статті 31 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними.

Згідно з частинами першою, другою, п`ятою, шостою статті 149 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України).

За змістом наведених положень закону, вилучення спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської обласної державної адміністрації.

Звертаючись до суду з вимогами про витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння, керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 посилався на те, що ця земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, незаконно вибула із власності держави та користування ДП «Миколаївське лісове господарство».

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також - органи і особи, уповноважені захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 звернено увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив: Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77). Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80). Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування, у цій справі - не тільки Миколаївської місцевої прокуратури № 2, Миколаївської обласної державної адміністрації, ДП «Миколаївське лісове господарство», але й Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Суди встановили, що Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження земельною ділянкою, яка вибула з володіння її власника поза його волею.

Повернення в державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд бере до уваги правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ділянка належить до земель лісогосподарського призначення.

З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації в цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_3 у збереженні земельної ділянки у власності.

Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема й щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_3 не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження цієї ділянки, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а в разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат в сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

За таких обставин витребування земельної ділянки у ОСОБА_3 не порушуватиме принцип пропорційності втручання в її право власності.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року в частині витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки площею 1 000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0022, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та передачі її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь прокуратури Миколаївської області судового збору в розмірі 1 855,17 грн було зупинено ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2018 року, то у зв`язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 15 травня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 06 листопада 2017 року в частині витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки площею 1 000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0022, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та передачі її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь прокуратури Миколаївської області судового збору в розмірі 1 855,17 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов