Постанова

Іменем України

19 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 369/1971/16-ц

провадження № 61-5685 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Лесько А. О., ПророкаВ.В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_6,представник позивача-ОСОБА_7,відповідачі-Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», -Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області,треті особи-ОСОБА_10, -Приватний нотаріус Шевчук Зоя Михайлівна, -Державне підприємство «Дніпровський круг»,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області в складі судді Дубас Т. В. від 06 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області у складі колегії суддів: Журби С. О., Данілова О. М., Мережко М. В. від 03 жовтня 2016 року.

Встановив:

У лютому 2016 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «РайффайзенБанк Аваль»), Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, треті особи: ОСОБА_10, приватний нотаріус Шевчук З. М., Державне підприємство «Дніпровський круг» (далі - ДП «Дніпровський круг»), про визнання договору іпотеки недійсним та зобов'язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги ОСОБА_6 мотивувала тим, що 29 лютого 2008 року між нею та Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_10 було укладено кредитний договір на суму 31 452 дол. США, під 14,25 % річних до 28 лютого 2027 року разом з додатковою угодою до нього.

Згідно із умовами іпотечного договору, укладеного 29 лютого 2008 року між ПАТ «РайффайзенБанк Аваль» та ОСОБА_6, кредитні зобов'язання позичальника ОСОБА_10 забезпечено іпотекою у вигляді майнових прав на незакінчену будівництвом трикімнатну квартиру № 99 загальною площею 110,15 кв. м, що знаходиться на третьому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1. 27 травня 2008 року між сторонами було укладено договір про внесення змін та доповнень до вказаного договору іпотеки.

ОСОБА_6 вважає, що цей договір іпотеки суперечить положенням частини другої статті 583 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частині другій статті 5 Закону України «Про іпотеку» (далі - ЗУ «Про іпотеку») в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки, оскільки на момент укладення спірного договору майнові права на об'єкти незавершеного будівництва не могли бути предметом іпотеки. Позивач вказує, що підстави позову відповідають судовій практиці та висновку викладеному у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі №6-100цс13, в якій суд дійшов аналогічного висновку за таких самих обставин.

На підставі наведеного ОСОБА_6 просила суд: визнати недійсним іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1202, укладений між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_6; зобов'язати Державну реєстраційну службу України вилучити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження іпотекою нерухомого майна - трикімнатної квартири № 99 загальною площею 110,15 кв. м, що знаходиться на третьому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1, яка на праві власності належить ОСОБА_6; зобов'язати Державну реєстраційну службу України вилучити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна записи про заборону відчуження нерухомого майна - трикімнатної квартири № 99 загальною площею 110,15 кв. м, що знаходиться на третьому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1, що на праві власності належить ОСОБА_6

У подальшому позивач подав до суду клопотання про заміну відповідача Державної реєстраційної служби України на Міністерство юстиції України.

17 червня 2016 року в судовому засіданні відповідача Міністерство юстиції України було замінено на відповідача Києво-Святошинську районну державну адміністрацію Київської області.

ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просив у позові відмовити, в тому числі і через пропуск позивачем строку позовної давності.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 липня 2016 року в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що підстави позову про неможливість передачі в іпотеку в лютому 2008 року майнових прав на об'єкти незавершеного будівництва є обґрунтованими, однак, оскільки позивач пропустила строк позовної давності на звернення до суду з цим позовом, і відповідач просив застосувати наслідки пропуску відповідного строку, районний суд відмовив у позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 липня 2016 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, розглядаючи спір, повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи та надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, ухвалив рішення суду з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року і ухвалити у справі нове рішення про задоволення вимог позову.

Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що правовідносини між сторонами мають триваючий характер, і тому суди безпідставно відмовили в позові за спливом строку позовної давності; що іпотечний договір є недійсним в силу норм матеріального права, і це підтверджується судовою практикою в аналогічних справах, зокрема, висновками щодо застосування норм права викладеними в постановах Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року (справа № 6-8цс13), від 02 грудня 2015 року (справа № 6-1732цс15), від 02 грудня 2015 року (справа № 6-1502цс15), від 10 лютого 2016 року (справа № б-2250цс15), від 16 березня 2016 року (справа № 6-290цс16), від 23 березня 2016 року (справа №6-289цс16), від 20 квітня 2016 року (справа № 6-2994цс15).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2016 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу.

Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу сторони не скористалися.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

05 лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_6 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зокрема, відповідно до частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з абзацом другим статті 1, абзацами першим-шостим статті 5 ЗУ «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення оспорюваного договору іпотеки у лютому 2008 року) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником цього майна на час укладення іпотечного договору. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Водночас поняття «іпотека майнових прав» і правила регулювання відносин в разі передання в іпотеку майнових прав у цьому Законі відсутні.

Стаття 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення оспорюваного договору іпотеки) не визначала майнові права як предмет іпотеки.

Майнові права на об'єкт незавершеного будівництва були віднесені до предмета іпотеки Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до ЗУ «Про іпотеку», тоді як спірний договір був укладений 29 лютого 2008 року.

Аналогічна правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13, від 20 квітня 2016року у справі № 6-2994цс15.

Враховуючи викладене, колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що під час укладення спірного іпотечного договору майнових прав було порушено статтю 5 Закону України «Про іпотеку», у редакції, яка була чинною на час укладення договору.

Щодо застосування інституту позовної давності слід зазначити таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

До позовних вимог про визнання недійсними укладеного між сторонами іпотечного договору відповідно до статті 257 ЦК України встановлено позовну давність тривалістю у 3 роки.

Частинами четвертою та п'ятою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Початок перебігу позовної давності визначається відповідно до статті 261 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Враховуючи те, що порушення сторонами вимог статті 5 ЗУ «Про іпотеку» було допущено саме в момент укладення спірного договору іпотеки, то саме в цей момент позивач повинна була знати про те, що відповідно до ЗУ «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) майнові права на об'єкт незавершеного будівництва не могли бути предметом іпотеки.

Аналогічний висновок щодо застосування норм статті 261 ЦК України та визначення початку перебігу позовної давності викладений у постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2014 року (справа № 915/1437/13).

Таким чином, суди попередніх інстанцій, встановивши, що позовні вимоги є обґрунтованими, правильно застосували до спірних правовідносин наслідки пропуску позивачем строку позовної давності та відмовили в позові саме з цих підстав.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 13 лютого 2018 року у справі з подібними правовідносинами (№ 910/9452/17).

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду під час перегляду цієї справи (№ 369/1971/16-ц) не знаходить підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі № 910/9452/17.

За таких обставин суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а оспорювані судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій без змін, як це передбачено статтею 410 ЦПК України.

З урахуванням того, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оспорювані судові рішення без змін, у суду касаційної інстанції немає підстав для зміни розподілу судових витрат здійсненого судами попередніх інстанцій. Витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід покласти на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України,

Постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А.О. Лесько

В.В. Пророк

В.М. Сімоненко

І.М. Фаловська