Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.01.2022 року у справі №740/924/20
Ухвала КЦС ВП від 17.03.2021 року у справі №740/924/20

Постанова

Іменем України

19 січня 2022 року

м. Київ

справа № 740/924/20

провадження № 61-2973св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Ступак О. В.,Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - 4 Державний пожежно-рятувальний загін Управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Чернігівській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 жовтня 2020 року у складі судді Ковальової Т. Г. та постанову Чернігівського апеляційного суду

від 20 січня 2021 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Висоцької Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до 4 Державного пожежно-рятувального загону Управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Чернігівській області (далі - 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області) про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 10 січня 2013 року вона працювала на посаді юрисконсульта 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області.

Наказом 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області від 24 грудня 2019 року № 170, згідно з її заявою від 19 грудня 2019 року, роботодавець надав їй частину щорічної основної відпустки тривалістю 15 календарних днів

з 31 грудня 2019 року по 16 січня 2020 року. У період перебування у відпустці, вона захворіла та перебувала на амбулаторному лікуванні, у зв`язку з чим термін її відпустки продовжено з 17 по 26 січня 2020 року. 16 січня 2020 року стан її здоров`я погіршився, тому за рекомендацією сімейного лікаря, 17 січня

2020 року вона пройшла обстеження у Державній установі «Інститут урології Національної академії медичних наук України» (далі - ДУ «Інститут урології НАМН України»). Під час обстеження їй запропоновано повторно пройти контрольний огляд у медичній установі 27 січня 2020 року, про що здійснено запис у медичній карті. Про відсутність на роботі у зазначену дату, вона неодноразово повідомляла т.в.о. начальника 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області Степаненка В. І., зокрема зранку 27 січня 2020 року вона повідомила його по телефону, що буде відсутня на робочому місці у зв`язку необхідністю проходження повторного огляду в ДУ «Інститут урології НАМН України».

28 січня 2020 року вона приступила до виконання своїх посадових обов`язків, при цьому роботодавець не вимагав від неї надання письмових пояснень щодо причин відсутності на робочому місці 27 січня 2020 року. Однак 05 лютого

2020 року т.в.о. начальника 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області Степаненко В. І. повідомив, що її звільнено з роботи з 06 лютого

2020 року на підставі наказу від 05 лютого 2020 року № 15, за пунктом 4 статті 40 КЗпП України.

Посилаючись на те, що її звільнення відбулося з порушенням установленого законом порядку, зокрема наказ про її звільнення не містить обґрунтувань, на підставі яких відповідач прийняв рішення про її звільнення, ОСОБА_1 просила: визнати незаконним наказ від 05 лютого 2020 року № 15 про звільнення її з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України; поновити її на роботі на посаді юрисконсульта з 07 лютого 2020 року; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також 50 000,00 грн на відшкодування їй моральної шкоди, завданої незаконним звільненням.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду

від 20 січня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з дотриманням вимог статей 147 149 КЗпП України. Позивачка не оспорювала її відсутність на робочому місці 27 січня 2020 року, наполягаючи на наявності поважних причин її відсутності на роботі за станом здоров`я. Разом з тим наявні у матеріалах справи докази підтверджують лише факт її самозвернення за консультацією до лікаря з приводу захворювання. Факт відсутності 27 січня 2020 року ОСОБА_1 на робочому місці зафіксовано у встановленому порядку актом, складеним фахівцем з питань персоналу 4 ДПРЗ капітаном служби цивільного захисту ОСОБА_5, у присутності діловода 4 ДПРЗ прапорщика служби цивільного захисту ОСОБА_6, заступника начальника 16 ДПРЧ (м. Ніжин) 4 ДПРЗ майора служби цивільного захисту ОСОБА_4, начальника ФЕЗ 4 ДПРЗ ОСОБА_7, бухгалтера 4 ДПРЗ ОСОБА_2 . Від пояснень причин відсутності її на роботі 27 січня 2020 року, ОСОБА_1 відмовилася, що зафіксовано актом від 31 січня 2020 року, складеним посадовими особами 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скаргаОСОБА_3 ,у якій вона просила скасувати рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 жовтня 2020 року і постанову Чернігівського апеляційного суду від 20 січня 2021 року, та ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилалася на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України в ухвалах від 31 жовтня 2002 року у справі № 6-10006кс02, від 22 вересня 2010 року у справі № 6-22007св09 та постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14, а також Верховним Судом у постановах від 17 жовтня 2019 року у справі № 761/23477/16-ц,

від 19 лютого 2020 року у справі № 205/6984/16-ц, від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, зазначала про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

Касаційна скаргаОСОБА_3 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про законність її звільнення внаслідок неповного з`ясування фактичних обставин, зокрема зазначала, що наказ про її звільнення не містить посилань на будь-які докази, які б засвідчували факт прогулу. Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі

№ 205/6984/16-ц дійшов висновку, що «звільнення працівника із займаної посади було незаконним, оскільки як наказ, так і посилання у ньому на протокол розгляду результатів внутрішньої перевірки не містять доказів, за яке саме одноразове грубе порушення трудових обов`язків працівника було звільнено, крім того, в наказі не вказано час прогулу», а в ухвалі від 22 вересня 2010 року у справі № 6-22007св09 Верховний Суд України зазначив, що «в наказі про звільнення обов'язково повинен бути день і час прогулу».

Суди не надали належної оцінки тому, що наданий відповідачем акт відсутності її на роботі складений з порушеннями, оскільки датований 31 січня 2020 року, а не 27 січня 2020 року (день фактичної відсутності на роботі); не містить реєстраційного номера (в порушення вимог пункту 4.4. Вимог до оформлення документів ДСТУ 4163-2003 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації, затверджених наказом Держспоживстандарту України

від 07 квітня 2003 року № 55); назва посад та місця складання не відповідають підпунктам 1.17, 1.18, 1.8 Положенню, затвердженому наказом ДСНС

від 24 травня 2013 року № 299. Суди залишили поза увагою, що свідки

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надавали суперечливі покази щодо часу перебування позивача при відібранні пояснень, щодо акта про відмову надавати пояснення; щодо осіб, які були присутніми при відібранні пояснень; щодо з`ясування причин відсутності позивача на робочому місці.

Суди не урахували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14 про те, що «факт тимчасової непрацездатності працівника робить неможливим виконання ним своїх трудових обов`язків з поважних причин і на законних підставах звільняє його від їх виконання та відповідальності за їх невиконання», а також висновок Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 жовтня 2019 року у справі

№ 761/23477/16-ц про те, що «частина третя статті 40 КЗпП України не ставить заборону звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності в залежність від наявності доказів повідомлення чи неповідомлення працівником роботодавця про перебування на лікарняному. Висновки суду про законність звільнення позивача в період тимчасової непрацездатності у зв`язку з відсутністю в матеріалах справи доказів, які б підтверджували, що позивач повідомив відповідача про перебування на лікарняному, не ґрунтуються на вимогах закону. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з'ясувати поважність причин такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника».

В ухвалі Верховного Суду України від 31 жовтня 2002 року у справі

№ 6-10006кс02викладено висновок про те, що відсутність працівника за станом здоров'я може підтверджуватися не тільки листком непрацездатності, а й довідкою медичної установи, показаннями свідків чи іншими доказами. Суд повинен з'ясовувати стан здоров`я позивача, як підставу для визначення поважності причин відсутності на роботі, а не наявність медичного висновку про звільнення його в цей день від виконання роботи.

Вказувала на не урахування судами попередніх інстанцій сталої судової практики відповідно до якої, причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо цьому перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я (постанова Верховного Суду

від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17). Звертала увагу на те, що суди не урахували та не надали оцінку наявним у справі доказам про те, що 27 січня 2020 року вона зверталася за медичною допомогою і ці обставини відповідачем не спростовані. Якщо є сумніви в достовірності записів у медичній документації, яку надав працівник, то це ще не привід не визнавати факт відсутності працівника на роботі без підтвердженого документу. Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 березня 2020 року у справі

№ 459/2618/17, достовірність медичних документів перевіряється тільки шляхом запиту до відповідної медичної установи.

Вона звертала увагу судів на наявну у 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області практику погодження працівником в особистій розмові з керівником чи засобами телефонного зв`язку запізнення чи відпрошуватися з роботи, однак суди не надали належної оцінки її твердженням про те, що вона була відсутньою на роботі 27 січня 2020 року з дозволу її безпосереднього керівника.

У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу

від 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області, в якому відповідач просив залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 з 10 січня 2013 року працювала на посаді юрисконсульта 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області.

Наказом заступника начальника 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області від 24 грудня 2019 року№ 170, ОСОБА_1 надано відпустку за різні періоди роботи загальним терміном 17 календарних днів

з 31 грудня 2019 року по 16 січня 2020 року.

Згідно з листком непрацездатності серії АДЧ № 906558, виданим 06 січня

2020 року КНП «Ніжинський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» Ніжинської міської ради, ОСОБА_1 перебувала на амбулаторному лікуванні з 06 по 15 січня 2020 року (загальне захворювання), днем виходу на роботу зазначено 16 січня 2020 року.

27 січня 2020 року ОСОБА_1 була відсутня на робочому місця протягом всього робочого дня.

Факт відсутності 27 січня 2020 року ОСОБА_1 на робочому місці зафіксовано у акті, складеному фахівцем (з питань персоналу) 4 ДПРЗ капітаном служби цивільного захисту ОСОБА_5 у присутності діловода 4 ДПРЗ прапорщика служби цивільного захисту ОСОБА_6, заступника начальника 16 ДПРЧ

(м. Ніжин) 4 ДПРЗ майора служби цивільного захисту ОСОБА_4, начальника ФЕЗ 4 ДПРЗ ОСОБА_7, бухгалтера 4 ДПРЗ ОСОБА_2 . Зазначено, що документів на підтвердження відсутності ОСОБА_1 на роботі з поважних причин, до діловода 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області не надходило.

ОСОБА_1 відмовилась надати письмові пояснення щодо причин невиходу на роботу 27 січня 2020 року, про що 31 січня 2020 року о 09 год 45 хв посадовими особами 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області складений акт «Про відмову надання пояснень по причині невиходу на роботу 27 січня

2020 року».

Наказом т.в.о. начальника 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області від 05 лютого 2020 року № 15 «Про порушення трудової дисципліни», юрисконсульта 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області

ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України

з 06 лютого 2020 року. Підставою звільнення ОСОБА_1 зазначено, що наказом 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області (далі -

4 ДПРЗ) від 24 грудня 2019 року № 170 юрисконсульту 4 ДПРЗ ОСОБА_1 надана відпустка на період з 31 грудня 2019 року по 16 січня 2020 року. У період перебування у відпустці ОСОБА_1 захворіла, що підтверджується листом непрацездатності від 06 січня 2029 року серія АДЧ № 906558, який є підставою для продовження терміну відпустки з 17 до 26 січня 2020 року включно. Однак, на роботу ОСОБА_1 вийшла 28 січня 2020 року, у зв`язку з чим їй було запропоновано надати письмові пояснення з приводу відсутності на робочому місці 27 січня 2020 року. ОСОБА_1 від надання пояснень відмовилася, документів, які засвідчують наявність поважних причин її відсутності на роботі 27 січня 2020 року не надала.

Під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 зазначала, що 27 січня 2020 року вона не вийшла на роботу у зв`язку з тим, що їй було рекомендовано пройти обстеження у ДУ «Інститут урології НАМН України», м. Київ, на підтвердження чого надала консультативний висновок ДУ «Інститут урології НАМН України», про відсутність на роботі вона попередила

т.в.о. начальника 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області Степаненка В. І.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Установлено і це вбачається з матеріалів справи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 висновків судів не спростовують.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (стаття 147 КЗпП України).

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати

від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку вчинення працівником прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Аналіз наведених вище норм трудового законодавства дає підстави для висновку, що звільнення за прогул допускається за відсутності працівника на роботі виключно без поважних причин, однак у разі наявності поважних причин відсутності, таке звільнення недопустиме.

Суди встановили, що ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці 27 січня

2020 року, що нею не заперечувалося і зафіксовано в акті, складеному працівниками 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області 27 січня 2020 року о 12:00 год. та підтверджено показаннями свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 .

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази, оскільки трудове законодавство України не визначає вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо цьому перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Зазначений висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 (провадження № 61-47902св18).

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що долучена ОСОБА_1 медична документація на підтвердження поважності причин її відсутності на роботі 27 січня 2020 року за станом здоров`я, зокрема виписка з медичної карти амбулаторного хворого № 4895, висновок лікаря ДУ «Інститут урології національної академії медичних наук України» від 27 січня 2020 року та консультативний висновок від 27 січня 2020 року, не містить відомостей про непрацездатність позивачки 27 січня 2020 року, а лише підтверджує факт її звернення за консультацією до лікаря щодо раніше встановленого їй діагнозу «Камінь нижньої третини лівого сечоводу». Проходження ОСОБА_1 планового обстеження у ДУ «Інститут урології НАМН України» не є безумовним підтвердження неможливості виконання нею посадових обов`язків за станом здоров`я.

Аргументи ОСОБА_1 про неврахування судами попередніх інстанцій наявної у 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області практики відпрошуватися з роботи особисто у керівництва чи по телефону, не можуть свідчити про поважність причин відсутності її на робочому місці 27 січня

2020 року, оскільки допитаний у суді першої інстанції як свідок тимчасово виконуючий обов`язки начальника 4 ДПРЗ Управління ДСНС України у Чернігівській області Степаненко В. І., не підтвердив надання позивачці дозволу бути відсутньою на роботі 27 січня 2020 року.

Аналіз встановлених судами фактичних обставин у зазначеній справі, не дає підстав вважати, що 27 січня 2020 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі у зв`язку з погіршенням стану її здоров`я чи невідкладно потребувала медичної допомоги. Зважаючи на наведене, посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 21 травня

2014 року № 6-33цс14 та у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 761/23477/16-ц не знайшли свого підтвердження. Висновки судів попередніх інстанцій щодо причин відсутності працівника на роботі не суперечать також висновками, викладеним у постановах Верховного Суду

від 19 лютого 2020 року у справі № 205/6984/16-ц та від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17.

Посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених в ухвалах Верховного Суду України від 31 жовтня 2002 року у справі № 6-10006кс02, від 22 вересня 2010 року у справі № 6-22007св09 є необґрунтованими, оскільки лише відповідно до Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності

03 серпня 2010 року, висновки Верховного Суду України стали обов`язковими для врахування судами (частина п`ята статті 13 вказаного Закону). Такі висновки Верховний Суд України формулював не в ухвалах, а у постановах, прийнятих після набрання чинності зазначеним Законом за результатами перегляду судових рішень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з підстав (а) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права, (б) невідповідності судового рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм права, (в) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 01 вересня

2020 року у справі № 233/3676/19 (пункти 29-35).

Отже, висновки Верховного Суду України, сформульовані в ухвалах

від 31 жовтня 2002 року у справі № 6-10006кс02, від 22 вересня 2010 року у справі № 6-22007св09, не можуть вважатися такими, що мають ураховуватися судами при вирішенні справ.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов переконання, що суди попередніх інстанцій надали повну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності, зокрема дослідили оскаржуваний наказ, правила внутрішнього трудового розпорядку, пояснення позивачки, показання свідків, медичну документацію ОСОБА_1 , а тому посилання заявника на те, що суди не надали належної оцінки наявним у справі доказам є необґрунтованими. Фактично такі аргументи заявника зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що доводи касаційної скарги ОСОБА_3 не спростовують законність та обгрунтованість оскаржуваних судових рішень, а тому відсутні підстав для задоволення її касаційної скарги.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 19 жовтня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 20 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

О. В. Ступак

В. В. Яремко