Історія справи

Постанова КЦС ВП від 17.05.2023 року у справі №755/7702/17
Постанова КЦС ВП від 17.05.2023 року у справі №755/7702/17
Постанова КЦС ВП від 17.05.2023 року у справі №755/7702/17

Постанова Іменем України

17 травня 2023 року

м. Київ

справа № 755/7702/17

провадження № 61-18954св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Укрсиббанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну

скаргу акціонерного товариства «Укрсиббанк» на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Немировської О. В., Махлай Л. Д., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі -

АТ «Укрсиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 21 березня 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - ПАТ «Укрсиббанк»), назву якого змінено на АТ «Укрсиббанк», та ОСОБА_1 уклали договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 949 656,26 грн на строк до 21 січня 2032 року зі сплатою 20,9 % річних за користування кредитом. Погашення кредиту погоджено сторонами кредитного договору шляхом внесення щомісячних ануітетних платежів

у розмірі 17 186,09 грн. При укладенні договору позичальник погодився

з викладеною у Правилах споживчого кредитування, опублікованих

у газеті «Голос України» від 13 травня 2011 року № 85 (5085) з усіма змінами та доповненнями, позицією банку надати позичальнику споживчий кредит на умовах, встановлених у кредитному договорі та зазначених Правилах.

Кредитні зобов`язання були забезпечені договором поруки, укладеним

21 березня 2016 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 , відповідно до умов якого остання поручилася перед кредитором за виконання боржником основного зобов`язання.

Оскільки позичальник не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань зі сплати основного боргу та процентів за користування кредитом, то у нього виникла заборгованість перед кредитором у розмірі 1 108 934,28 грн, яка складається з тіла кредиту - 945 719,76 грн,

процентів - 151 311,93 грн, пені за прострочення сплати кредиту -

455,94 грн, пені за прострочення сплати процентів - 11 446,65 грн.

На підставі викладеного АТ «Укрсиббанк» просило стягнути солідарно

з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 108 934,28 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2020 року позов задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь

АТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 21 березня 2016 року № 11479574000 станом на 17 травня

2017 року в розмірі 1 108 934,28 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ «УкрСиббанк» витрати зі сплати судового збору в розмірі по 8 317 грн з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі не виконали зобов`язань, визначених кредитним договором, порушили умови щодо погашення кредиту та нарахованих відсотків за його користування, що підтверджується довідкою-розрахунком суми заборгованості. Наявна

у матеріалах справи довідка-розрахунок заборгованості за кредитним договором станом на 17 травня 2017 року в цілому відповідає умовам договору про надання споживчого кредиту.

Заперечення позичальника на позовну заяву не містять доказів, які спростовують наявність заборгованості перед кредитором та підтверджують належне виконання зобов`язань за кредитним договором. Виходячи

з порядку, умов та обставин укладення кредитного договору між сторонами, добровільності договорів з боку сторін, наявності заборгованості за кредитом, суд дійшов висновку щодо задоволення вимог банку про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2020 року змінено в частині розміру заборгованості, в зв`язку з чим викладено резолютивну частину рішення суду першої інстанції в наступній редакції.

Позовні вимоги АТ «УкрСиббанк» задоволено частково та стягнуто на його користь з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 1 076 650,35 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «УкрСиббанк» судовий збір у розмірі по 8 317 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції не надав оцінки обґрунтованості нарахованої позивачем суми заборгованості за процентами та пені.

Разом з тим без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Правила (договірні умови) споживчого кредитування позичальників АТ «УкрСиббанк», відсутність у тексті договору про надання споживчого кредиту домовленості сторін про сплату процентів за користування кредитними коштами за ставкою у підвищеному розмірі, пені за несвоєчасне погашення кредиту та за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами, надані банком при зверненні до суду

з позовом Правила (договірні умови) споживчого кредитування позичальників АТ «УкрСиббанк», опубліковані в газеті «Голос України»

від 13 травня 2011 року № 85 (5085), не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного з позичальником кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі АТ «Укрсиббанк», посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року та залишити в силі рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2020 року.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження постанови суду апеляційної інстанції позивач посилається на пункти 1, 3, 4 частини другої

статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказує, що апеляційний суд вирішив спір без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного

у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 750/4903/14,

від 05 вересня 2018 року у справі № 461/1702/16-ц (461/1720/16-ц),

від 16 лютого 2021 року у справі № 925/668/20, від 11 серпня 2021 року

у справі № 372/322/17, від 18 червня 2021 року у справі № 643/16291/17. Вказує, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази. Також зазначає, що наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі

№ 295/5482/16-ц, тому просить передати справу на розгляд до Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд порушив норми процесуального права щодо оцінки доказів та обов`язку доказування, не врахував наявність обставин, які не підлягають повторному доказуванню відносно кредитора, оскільки такі обставини встановлені в інших рішеннях за участі АТ «Укрсиббанк». Суд апеляційної інстанції безпідставно врахував та застосував висновок щодо застосування норм права, викладений

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 з огляду на різні фактичні обставини в указаній справі та у цій справі.

Банк вказує, що Правила (договірні умови) споживчого кредитування позичальників АТ «УкрСиббанк», які апеляційний суд залишив поза увагою, застосовуються до умов кредитних договорів. Сторони кредитного договору відповідно до статті 627 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) узгодили конкретні Правила (договірні умови) споживчого кредитування, опубліковані у газеті «Голос України» від 13 травня 2011 року № 85 (5085),

і зміст цих правил є конкретно визначеним та доступним, зміст зазначених Правил не викликає ніяких сумнівів і дає змогу визначити, яким чином врегульовано правовідносини сторін.

Кредитор зазначає, що Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2020 року

у справі № 295/5482/16-ц дійшов помилкового висновку щодо неможливості вважати Правила (договірні умови) споживчого кредитування, опубліковані у газеті «Голос України», частиною кредитного договору, оскільки такий висновок суперечить змісту кредитного договору та нормам ЦК України щодо обов`язковості договору. Аналіз практики дає підстави для висновку про наявність протилежних за змістом постанов Верховного Суду у подібних правовідносинах, в яких Правила споживчого кредитування АТ «УкрСиббанк» оцінюються по різному.

Різні за суттю та правовими наслідками висновки касаційного суду виключають передбачуваність судових рішень для АТ «УкрСиббанк» як кредитора в оцінці Правил споживчого кредитування як частини кредитного договору чи не як частини кредитного договору.Умовами укладеного між сторонами у справі договору визначено застосування процентної ставки

у подвійному розмірі на прострочену суму заборгованості, тому суд першої інстанції правильно вирішив заявлені у справі вимоги.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

У листопаді 2021 року представник АТ «Укрсиббанк» - адвокат Кочін Г. І. надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрсиббанк» на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

06 липня 2022 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 21 березня 2016 року ПАТ «Укрсиббанк», назву якого змінено на АТ «Укрсиббанк», та ОСОБА_1 уклали договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 949 656,26 грн (пункт 2.1) на строк до 21 січня 2032 року (пункт 2.3) зі сплатою 20,9 % річних за користування кредитом, якщо не буде встановлена інша процентна ставка згідно з умовами договору (пункт 2.7).

Погашення кредиту погоджено сторонами кредитного договору шляхом внесення щомісячних ануітетних платежів у розмірі 17 186,09 грн (пункт 2.5).

У кредитному договорі також зазначено, що, підписуючи цей договір, позичальник погодився з викладеною у Правилах (договірних умовах) споживчого кредитування, опублікованих у газеті «Голос України»

від 13 травня 2011 року № 85 (5085) із усіма змінами та доповненнями, позицією банку надати позичальнику споживчий кредит на умовах, встановлених у кредитному договорі та зазначених Правилах. Правила споживчого кредитування, після підписання сторонами кредитного договору, стають його невід`ємною частиною. Підписуючи кредитний договір, сторони підтверджують, що досягли згоди за усіма істотними умовами договору, які викладені в цьому кредитному договорі та Правилах споживчого кредитування. Підписи сторін під кредитним договором вважаються одночасно підписами під Правилами споживчого кредитування, при цьому після підписання сторонами цього кредитного договору, Правила споживчого кредитування не підлягають додатковому підписанню сторонами і вступають в силу для сторін одночасно із підписанням цього кредитного договору. Правила споживчого кредитування діють у частині, що не суперечить цьому кредитного договору.

Кредитні зобов`язання були забезпечені договором поруки, укладеним

21 березня 2016 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 , відповідно до умов якого остання поручилася перед кредитором за виконання боржником основного зобов`язання.

Відповідно до наданого позивачем розрахунку позичальник не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань зі сплати основного боргу та процентів за користування кредитом, тому у нього виникла заборгованість перед кредитором у розмірі 1 108 934,28 грн, яка складається з тіла

кредиту - 945 719,76 грн, процентів - 151 311,93 грн, пені за прострочення сплати кредиту - 455,94 грн, пені за прострочення сплати процентів - 11 446,65 грн.

Банк 04 квітня 2017 року направив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимоги (повідомлення) про дострокове погашення заборгованості протягом

31 календарного дня з дати одержання цього повідомлення. Повідомлення були отримані відповідачами 09 квітня 2017 року. Позивач 22 травня

2017 року поштою направив до суду позовну заяву.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За статтями 626 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та

вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша

статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний

договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним

(стаття 1055 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір,

в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Статтею 634 ЦК України визначено, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку

ПАТ «Укрсиббанк»).

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

За змістом частини другої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 вказаного Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та

в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним

з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Таким чином, у разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

У договорі про надання споживчого кредиту від 21 березня 2016 року зазначено, що за користування кредитними коштами позичальник зобов`язується сплачувати проценти, що нараховуються за процентною ставкою 20,9 % річних, якщо не буде встановлена інша процентна ставка

у підвищеному розмірі, що визначений Правилами споживчого кредитування. Порядок нарахування та сплати процентів на прострочену суму основного боргу встановлений Правилами споживчого кредитування. За користування кредитними коштами понад встановлений договором термін встановлюється процентна ставка у підвищеному розмірі, що визначений Правилами споживчого кредитування (пункт 2.7).

Відповідно до пункту 2.9 договору про надання споживчого кредиту

від 21 березня 2016 року позичальник зобов`язується повернути суму кредиту та сплачувати проценти, комісії, штрафи та інші платежі згідно

з умовами договору на відповідний рахунок.

Разом з тим у підписаному сторонами договорі про надання споживчого кредиту від 21 березня 2016 року не зазначено іншої процентної ставки

у підвищеному розмірі, порядок нарахування та сплати процентів на прострочену суму основного боргу, розмір процентної ставки за користування кредитними коштами понад встановлений договором термін.

Крім того, у підписаному сторонами договорі про надання споживчого кредиту від 21 березня 2016 року відсутні умови про порядок нарахування та сплати відсотків, зокрема у підвищеному розмірі, а також розміри комісії та штрафу.

Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив, у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав у борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за процентами

у підвищеному розмірі, а також пеню (за прострочення сплати кредиту та процентів).

Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, зокрема, їх розмір

і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 21 березня 2016 року, посилався на копію долучених до матеріалів справи Правил (договірних умов) споживчого кредитування позичальників АТ «УкрСиббанк», опубліковані в газеті «Голос України» від 13 травня 2011 року № 85 (5085).

Заперечуючи проти заявлених у справі вимог, позичальник у суді першої інстанції вказував, що він не визнає позовні вимоги, оскільки умови укладеного з банком кредитного договору передбачали процентну ставку

у фіксованому розмірі - 20,9 % річних і він не погоджувався на інший розмір процентів. Зазначав, що позивач у розрахунку заборгованості безпідставно застосував процентну ставку у розмірі 41,8 %, що суперечить пункту 2.7 кредитного договору. Також у запереченнях на позовну заяву позичальник не погоджується і з нарахованими штрафними санкціями (пенею). Посилався на порушення кредитором Закону України «Про захист прав споживачів». Вказував, що кредитор без відома позичальника збільшив суму заборгованості за кредитним договором.

На підтвердження своїх доводів на спростування заявлених вимог кредитора щодо стягнення відсотків у підвищеному розмірі та пені позичальник звертався до суду з клопотаннями про витребування доказів: розгорнутого розрахунку заборгованості за процентами з посиланням на конкретний пункт кредитного договору, яким передбачено розмір процентної ставки на рівні 41,8 % річних, а у разі неможливості надання такого розрахунку, надати письмові пояснення щодо обґрунтованості ціни позову; розгорнутого розрахунку пені за прострочення сплати процентів з посиланням на конкретний пункт кредитного договору, а у разі неможливості надання такого розрахунку, надати письмові пояснення щодо ціни позову.

Крім того за клопотанням представника позичальника ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 18 квітня 2018 року призначено судову економічну експертизу, на вирішення якої постановлено питання, зокрема, щодо дійсного розміру заборгованості та застосування подвійної процентної ставки у розмірі 41,8 %.

Проте ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 11 січня

2019 року поновлено провадження у справі, призначено справу до розгляду, оскільки 27 грудня 2018 року з експертної установи повернуто матеріали справи з повідомленням про неможливість надання висновку судової економічної експертизи.

Таким чином, позичальник не погоджувався із застосуванням позивачем

до спірних правовідносин Правил (договірних умов) споживчого кредитування, опублікованих у газеті «Голос України» від 13 травня 2011 року

№ 85 (5085) із усіма змінами та доповненнями, і наполягав на виконанні кредитних зобов`язань саме у межах умов, визначених у договорі про надання споживчого кредиту від 21 березня 2016 року, який підписаний сторонами.

При цьому матеріали справи не містять підтверджень, що саме вказані Правила, які були опубліковані в газеті 13 травня 2011 року, розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи 21 березня

2016 року договір про надання споживчого кредиту.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за якою - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Правила (договірні умови) споживчого кредитування позичальників, на які посилається банк, не містять підпису позичальника, а зібрані у справі докази не підтверджують, що останній погодився на ці Правила, опубліковані у газеті 13 травня 2011 року, підписуючи договір про надання споживчого кредиту 21 березня 2016 року.

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Правила (договірні умови) споживчого кредитування позичальників АТ «УкрСиббанк», відсутність у тексті договору про надання споживчого кредиту домовленості сторін про сплату процентів за користування кредитними коштами за ставкою у підвищеному розмірі, пені за несвоєчасне погашення кредиту та за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам, надані банком при зверненні до суду з позовом Правила (договірні умови) споживчого кредитування позичальників АТ «УкрСиббанк», опубліковані в газеті «Голос України», не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного з позичальником кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією викладеною

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, в якій зазначено, зокрема, що «…без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та Правила банківських послуг, відсутність у Анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не

можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин…».

Таким чином, апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за підвищеною ставкою та пені, розмір

яких не було визначено (погоджено) в укладеному між кредитором та позичальником договорі.

Апеляційний суд надав належну правову оцінку обставинам справи та зробив обґрунтовані висновки, які викладено у мотивувальній частині оскаржуваної постанови.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та не дав їм належну оцінку, оскільки оскаржувана постанова прийнята на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні

і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Разом з тим встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Результат оцінки доказів апеляційним судом у цій справі знайшов відображення в мотивувальній частині оскаржуваної постанови,

в якій вказано, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази були відкинуті судом і з яких мотивів. Оцінка зібраних доказів апеляційним судом здійснено з точки зору їх достовірності, повноти, несуперечності, достатності на основі внутрішніх переконань.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції безпідставно врахував та застосував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня

2019 року у справі № 342/180/17 з огляду на різні фактичні обставини

в указаній справі та у цій справі, враховуючи наступне.

Самі по собі предмети позовів і сторони справ можуть не допомогти встановити подібність правовідносин ні за змістовим, ні за суб`єктним, ні за об`єктним критеріями. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту

є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц,

від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц).

Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом.

А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин

у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Вказані висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

Таким чином, оцінивши на предмет подібності саме ті правовідносини,

які є спірними у порівнюваних ситуаціях, апеляційний суд правильно врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними

є висновки апеляційного суду по суті заявлених вимог.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог

статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що хоча пункт 1

статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України постанова апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Мотиви при вирішенні клопотання про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Так, у клопотанні про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду позивач посилається на те, що наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 295/5482/16-ц, а саме, що Правила споживчого кредитування не є частиною кредитного договору. Позивач також вважав, що протилежні висновки щодо вказаних обставин викладено у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 750/4903/14, від 05 вересня 2018 року у справі № 461/1702/16-ц (461/1720/16-ц),

від 18 червня 2021 року у справі № 643/16291/17, від 11 серпня 2021 року

у справі № 372/322/17.

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47). Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі «Коссі проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що, хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення. У рішенні від 18 січня 2001 року

у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов

у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.

Таким чином, якщо існує необхідність відступу, така необхідність виникає

з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.

Аналіз змісту клопотання про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду свідчить про відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року

у справі № 295/5482/16-ц.

У справі № 295/5482/16-ц суд першої інстанції вказував, що позичальник умови кредитного договору не виконував належним чином, щомісячно кредит не погашав та не сплачував проценти за його користування, вимогу банку про погашення заборгованості не виконав, а також відсутні підстави, передбачені статтею 559 ЦК України, для припинення поруки. Суд першої інстанції стягнув з відповідачів у солідарному порядку на користь банку заборгованість за кредитним договором.

В апеляційній скарзі позичальник просив скасувати рішення суду першої інстанції у справі № 295/5482/16-ц та ухвалити нове рішення про відмову

у задоволенні позову. Вказував, що він не був повідомлений про час та місце судового засідання, суд першої інстанції залишив поза увагою його заперечення щодо розрахунку заборгованості, не розглянув клопотання про призначення у справі судової експертизи з метою визначення дійсного розміру такої заборгованості, поза увагою суду залишився й зміст кредитного договору.

Суд апеляційної інстанції у справі № 295/5482/16-ц дійшов висновку, що без наданих підтверджень про конкретні запропоновані позичальнику Правила надання банківських послуг та за відсутності у основному договорі умов щодо можливості нарахування банком пені та відсотків у подвійному розмірі від ставки, погодженої сторонами, надані банком Правила не можуть розцінюватись як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного з позичальником кредитного договору. Зазначені Правила не можна вважати складовою частиною кредитного договору, оскільки вони не підписані та не визнаються позичальником. Лише факт безпосереднього підписання позичальником цих Правил може свідчити про прийняття запропонованих йому умов кредитування. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони дійшли згоди та обумовили у письмовому вигляді можливість нарахування банком відсотків у подвійному розмірі та пені у випадку порушення строків сплати чергових платежів.

Апеляційним судом у справі № 295/5482/16-ц викладено висновки і про застосовування банком не передбаченої кредитним договором відсоткової ставки, зміну кредитором строку кредитування та наслідків цих обставин,

а також відсутності належного розрахунку. На користь позивача підлягає стягненню заборгованість за тілом кредиту. Вирішуючи спір у справі суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зазначені кошти (тіло кредиту) підлягають стягненню лише з позичальника, у зв`язку з припиненням поруки відповідно до частини першої статті 559 ЦК України.

Постановою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі

№ 295/5482/16-ц касаційну скаргу АТ «УкрСиббанк» залишено без задоволення, постанову апеляційного суду залишено без змін.

Касаційний суд у справі № 295/5482/16-ц вказував, що долучені до матеріалів справи Правила (договірні умови) споживчого кредитування позичальників АКІБ «УкрСиббанк» від 21 серпня 2008 року (протокол № 243), опубліковані у газеті «Голос України» від 30 серпня 2008 року № 164, не містять підпису відповідача, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 03 вересня 2008 року, отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовій формі можливість підвищення процентної ставки за кредитним договором, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Банк не довів, що саме надані ним Правила (умови) є складовою кредитного договору і що саме ці Правила відповідач мав на увазі, підписуючи договір кредиту, та, відповідно, брав на себе зобов`язання зі сплати штрафів за неналежне виконання зобов`язання.

В указаній постанові касаційного суду від 23 грудня 2020 року

у справі № 295/5482/16-цвідсутні висновки щодо правових наслідків опублікування в газеті «Голос України» від 13 травня 2011 року № 85 (5085) Правил (договірних умовах) споживчого кредитування, умови яких відсутні

в кредитному договорі (визнаються вони або не визнаються частиною кредитного договору, чи містяться підтвердження, що саме вказані Правила, які були опубліковані 13 травня 2011 року в газеті, розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи кредитний договір тощо).

Водночас в інших постановах Верховного Суду, на які міститься посилання

у касаційній скарзі, відсутні протилежні висновки щодо вказаних обставин, зокрема, що непідписані позичальником Правила (договірні умови) споживчого кредитування можна вважати частиною кредитного договору лише за умови опублікування зазначених Правил в газеті «Голос України»,

а тому кредитор має право на стягнення відсотків у підвищеному розмірі та пені, про які зазначено в опублікованих у газеті Правилах та які не були передбачені підписаним між сторонами кредитного зобов`язання договором.

Так, у справі № 750/4903/14 предметом касаційного перегляду були судові рішення за касаційними скаргами поручителя (який вказував, що суди не застосували положення частини першої та четвертої статті 559 ЦК України, згідно з якими порука є припиненою) та кредитора (який просив скасувати судові рішення в частині зменшення пені з підстав, передбачених частиною третьою статті 551 ЦК України). Верховний Суд у постанові від 30 січня

2018 року зазначив про необґрунтованість доводів касаційної скарги

щодо припинення поруки відповідно до статті 559 ЦК України

внаслідок збільшення обсягу відповідальності поручителя без його згоди.

Суд касаційної інстанції також виклав мотиви щодо наявності підстав

для застосування частини третьої статті 551 ЦК України до спірних правовідносин та зменшення розміру пені. Позичальник не оскаржував судові рішення у справі № 750/4903/14 до касаційного суду в частині визначеного розміру заборгованості, зокрема, з тих підстав, що він не погоджувався на Правила споживчого кредитування, які були опубліковані

в газеті «Голос України», судові рішення не переглядалися касаційним судом в межах таких доводів. Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження (фактично зводилися до неправильного застосування судами статей 551 та 559 ЦК України), касаційний суд постановою від 30 січня 2018 року у справі № 750/4903/14 залишив без задоволення касаційні скарги позичальника та кредитора.

Предметом позовних вимог фізичної особи до ПАТ «УкрСиббанк»

у справі № 461/1702/16-ц (461/1720/16-ц) є визнання поруки припиненою на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Постановою Верховного Суду від 05 вересня 2018 року залишено без змін судові рішення, якими відмовлено у задоволенні позову. У справі № 461/1702/16-ц (461/1720/16-ц) суди виходили з того, зокрема, що рішенням суду в іншій справі, яке набрало законної сили, стягнуто з боржника та поручителя на користь

ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором. Суди встановили, що застосування банком підвищеної процентної ставки відбулось без зміни основного зобов`язання та виключно у спосіб, передбачений умовами кредитного договору, з яким поручитель був ознайомлений. Сторони кредитного договору визначили конкретні

Правила (договірні умови) споживчого кредитування позичальників

АКІБ «УкрСиббанк», які затверджені Продуктивно-тарифним комітетом

АКІБ «УкрСиббанк» (протокол від 21 серпня 2008 року № 243). Касаційній

суд переглядав судові рішення в межах доводів касаційної скарги

поручителя щодо неправильного застосування судами частини першої

статті 559 ЦК України.

Постановою Верховного Суду від 18 червня 2021 року у справі

№ 643/16291/17 залишено без змін судові рішення, якими відмовлено

у задоволенні позову фізичної особи до ПАТ «Укрсиббанк», публічного акціонерного товариства «Дельта-Банк» про визнання недійсним кредитного договору, визнання припиненою поруки, визнання недійсним договору іпотеки, зобов`язання нотаріуса виключити з реєстру іпотек та заборони відчуження нерухомого майна, яке передано в іпотеку. У зазначеній справі встановлено, що банк перед укладенням кредитного договору повідомив позичальника та ознайомив з усіма умовами договору, а також надав позивачу інформацію щодо сукупної вартості кредиту, з урахуванням відсоткової ставки за ним та її складових, перед підписанням кредитного договору позивач мав можливість ознайомитися з текстом та умовами договору та власноручно його підписав, усвідомлюючи зміст умов договору, зокрема і валюту договору.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 лютого 2021 року у справі № 925/668/20 скасовано судові рішення в частині невизнаних кредиторських вимог банку, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

У зазначеній справі банк звернувся до суду із заявою з кредиторськими вимогами до боржника, до складу яких (з урахуванням поданих уточнень) входить: заборгованість за кредитним договором, витрати на примусове стягнення боргу. Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що вимоги кредитора (банку) до боржника (позичальника) в частині процентів, нарахованих після настання строку погашення кредиту щодо позичальника (за період неправомірного користування кредитними коштами) та їх підстави, зокрема в частині процентної ставки річних, застосованої банком

у розрахунку процентів, мають оцінюватись судом на предмет їх узгодженості із матеріально-правовими підставами (умовами кредитного договору), за яких ці вимоги були заявлені. Касаційний суд, направляючи справу на новий розгляд, звернув увагу, що до предмета доказування сторонами та встановлення судом належать обставини врегулювання (не врегулювання) сторонами в кредитному договорі порядку (умов) та ставки річних для нарахування процентів після настання строку погашення кредиту щодо позичальника, у зв`язку з чим до предмета дослідження та правової оцінки судом належать умови кредитного договору в тій його частині, яка містить (прямо вказує) узгодження сторонами цього договору умов, порядку нарахування та ставки процентів річних, які нараховуються після настання строку погашення кредиту щодо позичальника (тобто за період неправомірного користування кредитними коштами).

За результатом касаційного перегляду справи № 372/322/17 Верховний Суд постановою від 11 серпня 2021 року скасував судові рішення в частині вирішення вимог АТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, справу в цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції; судові рішення в частині вирішення вимог позичальника про розірвання договору змінив, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. У справі № 372/322/17 суди встановили, що підписуючи кредитний договір від 03 жовтня 2008 року,

позичальник погодився з Правилами (договірними умовами) споживчого кредитування позичальників АКІБ «УкрСиббанк», затверджених рішенням Продуктово-тарифного комітету АКІБ «УкрСиббанк» (протокол № 243

від 21 серпня 2008 року). Касаційний суд у постанові від 11 серпня 2021 року зазначив, що суди не врахували, що, підписуючи спірний кредитний договір, позичальник погодився з усіма його умовами, підписував додаткову угоду до нього і заперечень щодо його умов не заявляв, у подальшому неналежним чином виконував свої зобов`язання за кредитним договором, що призвело до виникнення заборгованості. Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд також виклав висновки щодо припинення права кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою

статті 1050 ЦК України, а також щодо застосування частини другої

статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, відсутні правові підстави для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з метою вирішення питання щодо відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 295/5482/16-ц, оскільки не підтвердилися доводи кредитора про наявність розходжень

у судові практиці щодо правових наслідків опублікування в газеті «Голос України», зокрема, від 13 травня 2011 року № 85 (5085) Правил (договірних умовах) споживчого кредитування, умови яких відсутні в кредитному договорі (визнаються вони або не визнаються частиною кредитного договору, чи містяться підтвердження, що саме вказані Правила, розумів позичальник та ознайомився і погодився з ними, підписуючи кредитний договір, тощо), тому у задоволенні вказаного вище клопотання необхідно відмовити.

Водночас не заслуговують на увагу доводи АТ «Укрсиббанк» щодо неврахування апеляційним судом правової позиції касаційного суду, викладеної в інших судових рішеннях (щодо неоднакового застосування норм права в інших справах № 750/4903/14, № 461/1702/16-ц

(461/1720/16-ц), № 643/16291/17, № 372/322/17), оскільки висновки суду касаційної інстанції ґрунтувалися, виходячи з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Висновки судів не є суперечливими. Спірні правовідносини у порівнюваній ситуації, враховуючи їхні риси насамперед за змістом, а також суб`єктний

і об`єктний критерії, не є подібними. У постановах касаційного суду

від 30 січня 2018 року у справі № 750/4903/14, від 05 вересня 2018 року

у справі № 461/1702/16-ц (461/1720/16-ц), від 18 червня 2021 року у справі

№ 643/16291/17, від 11 серпня 2021 року у справі № 372/322/17 відсутні висновки щодо правових наслідків опублікування в газеті «Голос України» від 13 травня 2011 року № 85 (5085) Правил (договірних умовах) споживчого кредитування, умови яких відсутні в кредитному договорі (визнаються

вони або не визнаються частиною кредитного договору чи містяться підтвердження, що саме вказані Правила розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи кредитний договір тощо).

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

АТ «Укрсиббанк» не підтвердило своїх доводів про неусталеність судової практики при вирішенні спорів у зазначеній категорії справ. Доводи касаційної скарги зводяться до оцінки доказів, яку в кожній конкретній справі суд здійснює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Передбачивши можливість скасування судових рішень при їх касаційному перегляді у разі неправильного застосування норм матеріального права судами першої й апеляційної інстанцій, законодавець запровадив механізми уніфікації висновків і такі механізми є ефективними.

Таким чином, заявлені у касаційній скарзі банку доводи перевірено Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, який відповідно до законодавчо визначених повноважень дійшов власного висновку щодо застосування відповідних норм права

в спірних правовідносинах з урахуванням встановлених обставин справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, тому її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 403 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання акціонерного товариства «Укрсиббанк» про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу акціонерного товариства «Укрсиббанк» залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

Є. В. Петров

В. В. Сердюк