Історія справи

Постанова КЦС ВП від 17.05.2022 року у справі №753/16338/19

Постанова

Іменем України

17 травня 2022 року

м. Київ

справа № 753/16338/19

провадження № 61-19470св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

представник відповідачів- ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В.,

Нежури В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Основний зміст позовної заяви та її обґрунтування

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та зняття з реєстраційного обліку.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за результатами проведених державним підприємством «Сетам» (далі - ДП «Сетам») електронних торгів по реалізації іпотеки, він став власником квартири АДРЕСА_1 . Попереднього власника квартири

ОСОБА_5 було знято з реєстрації обліку за місцем проживання у вказаній квартирі. Він звертався до відповідачів з письмового вимогою звільнити квартиру, знятися з реєстраційного обліку та передати вказану квартиру та віддати ключі від неї, проте ця вимога останніми проігнорована. Будь-яких усних чи письмових домовленостей між відповідачами та ним стосовно їх проживання у квартирі АДРЕСА_2 не існує та жоден із вказаних відповідачів не є членом сім`ї чи родичем позивача. А тому ОСОБА_5 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без належних правових підстав продовжують проживати у квартирі та чинять перешкоди у здійсненні ним права власності, тому їх дії порушують його права, як власника вказаної квартири, та його порушене право підлягає захисту.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою та зняття їх з реєстрації в цій квартирі та виселення із квартири ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про відмову від частини позовних вимог, а саме просив суд закрити провадження у справі в частині позовних вимог про виселення із квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки він як власник квартири отримав до неї доступ, відповідачі у вказаній квартирі не проживають, в квартирі відсутні меблі, техніка, засоби гігієни, продукти харчування. Просив продовжити розгляд справи в частині позовних вимог про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою та зняття їх з реєстрації в цій квартирі.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 19 серпня 2020 року закрито провадження в частині позовних вимог про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення із квартири ОСОБА_5 ,

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Виключено із числа відповідачів ОСОБА_5 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2021 року у складі судді Заставенко М. О. позовні вимоги задоволено частково. Визнано ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_3 . В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ураховуючи фактичні обставини справи, а саме припинення права власності ОСОБА_5 на спірну квартиру, а також похідний характер прав відповідачів на користування нею від прав колишнього власника, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у спірній квартирі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва

від 20 травня 2021 року задоволено частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2021 року в частині визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_3 скасовано та відмовлено у задоволенні позовних вимог. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що єдиною перешкодою у здійсненні позивачем права власності є реєстрація

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , яка, виходячи з встановлених обставин справи жодним чином не вказує про їх фактичне користування квартирою. Проте, у разі звернення нового власника житла або його представника із заявою про зняття з реєстрації осіб, місце проживання яких зареєстроване за адресою такого житла, з документами, що посвідчують особу як представника, а також документами що свідчать про відчуження житла, здійснюється зняття з реєстрації місця проживання осіб, місце проживання яких зареєстроване у такому житлі.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, задовольняючи вказані вимоги, фактично вийшов за межі позовних вимог, посилаючись на порядок, визначений статті 405 ЦК України, яка, як правова підстава звернення з позовом, позивачем не заявлялась.

Таким чином, апеляційний суд зазначив, що у процесі розгляду справи судом першої інстанції, після зміни позовних вимог, фактично між сторонами перестав існувати спір, підстави позову не змінювались, а сам позов є передчасним, оскільки до реєстраційних органів з вимогою про зняття з реєстрації позивач не звертався.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала

У грудні 2021 року до Верховного Суду через систему Електронний суд до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду представник

ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення представник заявника зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 924/1473/15,

від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що висновок суду апеляційної інстанції щодо передчасності подання цього позову, відсутності спору та те, що позивач до реєстраційних органів з вимогою про зняття з реєстрації не звертався є необґрунтованим, оскільки позивач не звертався до суду із заявою в порядку частини третьої статті 49 ЦПК України про заміну предмету або підстави позову, позивач у межах цієї справи звернувся до суду із заявою в порядку підпункту 1 частини другої статті 49 ЦПК України про відмову від частини позовних вимог.

Заявник вказує, що висновки суду апеляційної інстанції, що суд першої інстанції факти вийшов за межі позовних вимог, посилаючись на порядок, визначений статтею 405 ЦПК України, яка, як правова підстава звернення з позовом, позивачем не заявлялась є незаконним та необґрунтованим, оскільки саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , у якому просив суд залишити зазначену касаційну скаргу без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до відомостей з державних реєстрів від 14 січня 2019 року, квартира за адресою: АДРЕСА_3 , належала ОСОБА_5 на праві приватної власності в частці 1/1 та була придбана ним на підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня

2005 року (а. с. 47, т. 1).

Рішенням Дарницького районного суду м. Києві від 04 жовтня 2013 року у справі № 753/9736/13, яке набрало законної сили, стягнуто зі

ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі

2 059 182 грн 94 коп.; судові витрати в розмірі 3 441 грн, а всього стягнути 2 062 623 грн 94 коп.

Відповідно до акту про реалізацію предмета іпотеки ВП № 57401979

від 29 липня 2019 року, приватним виконавцем Мілоцьким О. Л., виконавчий округ місто Київ, при примусовому виконанні виконавчого листа

№ 753/9736/13 виданого 18 грудня 2013 року Дарницьким районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 2 059 182 грн 94 коп., судові витрати 3 441 грн, а всього 2 062 623 грн 94 коп., відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», статті 41 Закону України «Про іпотеку» передано на реалізацію об`єкт житлової нерухомості, квартири за адресою:

АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_5 на підставі власності, на підставі договору

купівлі-продажу від 05 вересня 2005 року, іпотекодержатель -

ОСОБА_6 , іпотека на підставі договору іпотеки від 22 грудня

2009 року, боржник - ОСОБА_5 (а. с. 22, т. 1).

Згідно із протоколом № 420238 від 19 липня 2019 року відбулись торги щодо реалізації квартири

АДРЕСА_1 , переможцем торгів став ОСОБА_1 за ціною продажу - 4 466 970 грн 90 коп.

Відповідно до копії свідоцтва від 29 липня 2019 року ОСОБА_7 належить на праві власності квартира, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_3 , яке придбане ним за

4 466 970 грн 90 коп., що раніше належало ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня 2005 року (а. с. 6, т. 1).

Державна реєстрація права власності відбулась 29 липня 2019 року, відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, квартира що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності в розмірі частки 1 ОСОБА_1 (а. с. 7, т. 1).

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади м. Києві про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою:

АДРЕСА_3 станом на 12 лютого

2019 року зареєстровані ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та

ОСОБА_3 , а станом на 05 серпня 2019 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - дата реєстрації 09 серпня 2007 року (а. с. 10, 11, т. 1).

За відомостями електронного реєстру територіальної громади м. Києва «ГІОЦ/КМДА» від 27 вересня 2019 року в квартирі за адресою:

АДРЕСА_3 зареєстровані

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , а ОСОБА_5 вибув на підставі договору купівлі-продажу 01 серпня 2019 року (а. с. 29, т. 1).

02 серпня 2019 року ОСОБА_1 звертався до відповідачів з письмовою вимогою звільнити квартиру, знятися з реєстраційного обліку та передати вказану квартиру та віддати ключі від неї (а. с. 12, 13, т. 1).

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , подана представником - ОСОБА_2 , підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав і основоположних свобод

1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява

№ 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Не є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такої втрати права користування, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 24 листопада

2021 року у справі № 756/11896/17-ц (провадження № 61-14414св21) та

від 26 січня 2022 року у справі № 725/356/21-ц (провадження

№ 61-15763св21).

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, дійшов помилкового висновку про те, що у разі звернення нового власника житла або його представника із заявою про зняття з реєстрації осіб, місце проживання яких зареєстроване за адресою такого житла, з документами, що посвідчують особу як представника, а також документами що свідчать про відчуження житла, здійснюється зняття з реєстрації місця проживання осіб, місце проживання яких зареєстроване у такому житлі.

Такі висновку суду апеляційної інстанції спростовуються наступними нормами законодавства.

Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та пункту 26 Правил зняття з реєстраційного обліку відбувається за заявою самої особи та з інших визначених законом підстав, зокрема на підставі рішення суду.

Зняття з реєстрації дійсно відбувається за заявою, однак лише тієї особи, яка бажає знятись з місця реєстрації. Заява подається особисто, або її уповноваженим представником. Зазначене підтверджується і самим текстом заяви про зняття з реєстрації місця проживання.

У цій справі встановлено, що як зазначає позивач, при входженні приватного виконавця до спірної квартири, встановлено відсутність у вказаній квартирі особистих речей, відповідачі у квартирі не проживають з кінця 2019 року, замки змінено, доступу до квартири у відповідачів не має. Проте суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки поданим позивачем доказам на предмет їх належності і допустимості для підтвердження того, що відповідачі чинять йому перешкоди у користуванні, розпорядженні належним йому житловим приміщенням, не перевірили, чи був обізнаний позивач на момент придбання квартири за договором купівлі-продажу про наявність зареєстрованих у ній осіб, та не дали оцінки, чи не повинен він був передбачити відповідні наслідки за наведених умов.

Крім того, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанцій належним чином не дослідив причини непроживання відповідачів у спірній квартирі, не встановив, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси ОСОБА_1 як власника квартири та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , які також зареєстровані у цій квартирі, а також не встановив наявність у відповідачів іншого житла, яке можна було б вважати їхнім постійним місцем проживання, про що зазначав позивач у відзиві на апеляційну скаргу.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не виконав вимоги, передбачені процесуальним законодавством України, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, й не перевірив по суті рішення суду першої інстанції на предмет його законності та обґрунтованості, та не вирішив спір відповідно до вимог закону.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Враховуючи, що порушення норм процесуального права допущені судом апеляційної інстанції, то справу необхідно передати на новий розгляд до цього.

Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович