Історія справи

Постанова КЦС ВП від 17.05.2022 року у справі №209/2946/19

Постанова

Іменем України

17 травня 2022 року

м. Київ

справа № 209/2946/19

провадження № 61-2460св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Департамент комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам`янської міської ради, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року у складі колегії суддів:

Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 , Департаменту комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам`янської міської ради, ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування реєстрації права власності.

Позовну заяву мотивовано тим, що він є власником комплексу будівель, загальною площею 541,7 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 (спірне майно). 05 січня 2010 року між позивачем в особі представника за довіреністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір оренди зазначеного нерухомого майна строком на 30 місяців.

06 січня 2010 року представник позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 склали акт прийому-передачі орендованого нерухомого майна, а також ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 грошові кошти в якості передоплати за 6 місяців, кошти на проведення робіт, пов`язаних з газифікацією об`єкта оренди з обумовленням строку виконання ОСОБА_1 зобов`язань строком

до 16 березня 2010 року.

Оскільки, на думку ОСОБА_5 , позивач не виконав зобов`язання за договором, ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про дострокове розірвання договору оренди об`єкта нерухомості та відшкодування збитків, який задоволено рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 квітня

2010 року та вирішено у разі відсутності коштів у нього звернути стягнення на вказане нерухоме майно.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 26 травня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада

2010 року, визнано та затвержено мирову угоду між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , який діяв в інтересах ОСОБА_1 , за змістом якої ОСОБА_1 в особі ОСОБА_4 передав ОСОБА_5 спірне майно. Цією ж ухвалою суду визнано за ОСОБА_5 право власності на майно.

Вказує, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2012 року задоволено частково його касаційну скаргу, зазначені ухвали судів попередніх інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 грудня 2012 року відмовлено ОСОБА_5 в його позовних вимогах до ОСОБА_1 про дострокове розірвання договору оренди об`єкти нерухомості та відшкодування збитків. Вказане рішення апеляційного суду не оскаржено, воно набрало законної сили 11 грудня

2012 року, тому позивач з 11 грудня 2012 року став законним власником спірного нерухомого майна.

Позивач з`ясував, що 02 грудня 2011 року ОСОБА_5 відчужив спірне майно на користь ОСОБА_6 , який в свою чергу 18 та 19 листопада 2016 року відчужив це майно (по Ѕ частці) на користь ОСОБА_2

ОСОБА_2 17 січня 2019 року передав спірне приміщення в іпотеку ОСОБА_3 .

Зазначає, що він має право витребувати своє майно на підставі статті 388 ЦК України, оскільки воно вибуло із власності поза його волею.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір іпотеки від 17 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , витребувати у ОСОБА_2 спірне майно, скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_2 на це майно та зареєструвати таке право за позивачем.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 квітня 2021 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору іпотеки від 17 січня 2019 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 квітня 2021 року у складі судді

Лобарчук О. О. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 правомірно, на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 18 та 19 листопада 2016 року, набув право власності на спірне майно, а тому до спірних правовідносин положення статті 387 ЦК України застосуванню не підлягають. Оскільки вимоги позивача про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірне майно та реєстрацію такого права за позивачем є похідними від вимог про витребування майна, то вказані вимоги задоволенню не підлягають.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного судувід 01 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 квітня 2021 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 комплекс будівель, загальною площею 541,7 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано реєстрацію права власності, вчинену 18 та 19 листопада 2016 року приватним нотаріусом Кам`янського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Кудрявцевим В. О., на комплекс будівель, загальною площею 541,7 кв. м, розташований за вказаною адресою за ОСОБА_2 .

Внесено запис в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на комплекс будівель, загальною площею 541,7 кв. м, розташований за вказаною адресою.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що оскільки судові рішення про визнання та затвердження мирової угоди, на підставі яких спірне майно вибуло із власності позивача, скасовано, то слід вважати, що майно вибуло з володіння власника поза його волею й він має право витребовувати його від добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України. У зв`язку із викладеним суд апеляційної інстанції вважав, що підлягають задоволенню вимоги позивача про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірне майно та реєстрацію такого права за позивачем. При цьому суд апеляційної інстанції відхилив посилання ОСОБА_2 на пропуск позивачем строку позовної давності, вважаючи, що такий строк почав свій перебіг з дня набуття останнім права власності на спірне майно (18 та 19 листопада 2016 року) та сплив 18 та 19 листопада

2019 року відповідно, тоді як із позовом ОСОБА_1 звернувся у вересні 2019 року, тобто в межам позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосуваннянорм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 186/599/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач звернувся до суду із цим позовом поза межами позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про перебіг позовної давності з дня набуття ним права власності на спірне майно, оскільки чинне законодавство не пов`язує такий перебіг з укладенням певних правочинів щодо майна. Зазначає, що перебіг позовної давності для позивача почався з 11 грудня 2012 року, з дня ухвалення судом апеляційної інстанції рішення про відмову ОСОБА_5 у задоволенні позову про розірвання договору оренди майна та відшкодування збитків.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 11 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18 серпня 2005 року між ОСОБА_1 , як покупцем, та ОСОБА_7 , як продавцем, було укладено договір купівлі-продажу будівлі павільйону, загальною площею 472,8 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03 жовтня 2008 року (справа № 2-1620-2008) визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно - комплекс будівель, що складається зі складу А-1, площею 472, 8 кв. м, адміністративно-побутової будівлі Б-1, площею 39, 0 кв. м, насосної В-1, площею 5, 6 кв. м, побутової будівлі Г-1, площею 24, 3 кв. м, розташованих за вказаною адресою.

20 жовтня 2008 року ОСОБА_1 зареєстрував право власності на вказаний об`єкт нерухомого майна загальною площею 541, 7 кв. м.

05 січня 2010 року між ОСОБА_1 в особі ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 було укладено договір оренди вказаного об`єкта нерухомого майна строком на 30 місяців.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 квітня 2010 року (справа № 2-1060/10) задоволено позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_1 в особі

ОСОБА_4 про дострокове розірвання договору оренди об`єкта нерухомості та відшкодування збитків у розмірі 128 998 грн. Вирішено у разі відсутності коштів у ОСОБА_1 звернути стягнення на комплекс будівель, що орендується та належить орендодавцеві на підставі права приватної власності (спірне майно), шляхом передачі права власності на вказаний об`єкт на користь ОСОБА_5 .

У процесі виконання зазначеного судового рішення ухвалою Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області

від 26 травня 2010 року (справа №2-1060/10) визнано та затверджено мирову угоду між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , відповідно до якої ОСОБА_1 в особі ОСОБА_4 добровільно передає, а ОСОБА_5 приймає вказане нерухоме майно. Визнано за ОСОБА_5 право власності на спірний комплекс будівель.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада

2010 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 квітня 2010 року залишено без змін.

02 грудня 2011 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу відчужив спірне майно на користь ОСОБА_6 .

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду

м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 квітня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада

2010 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді вказаної справи рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 липня

2012 року частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_5 , розірвано договір оренди комплексу будівель від 05 січня 2010 року та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 кошти у розмірі 128 998 грн в рахунок відшкодування збитків за договором оренди. В іншій частині позову відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання договору оренди неукладеним відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 грудня

2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 липня 2012 року скасовано. Відмовлено ОСОБА_5 в його позовних вимогах до ОСОБА_1 про дострокове розірвання договору оренди об`єкта нерухомості та відшкодування збитків. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

18 та 19 листопада 2016 року ОСОБА_6 за договорами купівлі-продажу (по Ѕ частці) відчужив спірне майно на користь ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди мають враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦКУкраїни).

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК Українипідставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Правилом частини першої статті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого порушеного права.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК Україниправила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Такі ж права має законний володілець майна.

ЦК Українипередбачено серед способів захисту порушених прав віндикацію та реституцію.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦКУкраїни. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК Українивитребування майна власником від добросовісного набувача можливе за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Положення статті 388 ЦК Українизастосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке надалі було відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК Українивласник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їх волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача (висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22 жовтня 2020 року у справі

№ 752/11904/17).

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції вважав, що спірне майно вибуло з власності ОСОБА_1 поза його волею, а тому дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування цього майна у добросовісного набувача ОСОБА_2 . Відсутність волі ОСОБА_1 на розпорядження спірним майном суд обґрунтував скасуванням судом касаційної інстанції рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 02 квітня 2010 року у справі № 2-1060/10 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про дострокове розірвання договору оренди та стягнення збитків та подальшою відмовою у задоволенні вказаного позову рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 грудня 2012 року.

Проте погодитися з таким висновком суду апеляційної інстанції не можна з огляду на таке.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові

від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14, за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірне приміщення у ОСОБА_5 виникло на підставі ухвали Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська

від 26 травня 2010 року про затвердження мирової угоди (а. с. 99, т. 1).

За змістом частин другої, третьої статті 208 ЦПК України ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України«Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Статтею 258 ЦПК України передбачено види судових рішень, до яких відноситься, зокрема ухвала (пункт 1 частини першої цієї статті).

Отже, ухвала про затвердження мирової угоди - це вид остаточного судового рішення, яке підлягає оскарженню, та яке є обов`язковим і підлягає виконанню на усій території України у разі набрання ним законної сили (стаття 18 ЦПК України).

Матеріали справи не містять доказів скасування зазначеної ухвали суду

від 26 травня 2010 року про затвердження мирової угоди, навпаки є дані, що це судове рішення набрало законної сили і виконано шляхом реєстрації за ОСОБА_5 права власності на спірне приміщення 10 червня 2010 року, номер запису 2915019676.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що право власності на спірне майно у ОСОБА_5 виникло не на підставі скасованого судом касаційної інстанції рішення суду від 02 квітня 2010 року, а на підставі ухвали Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 26 травня

2010 року, якою затверджено укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 мирову угоду, за змістом якої ОСОБА_1 передає у власність ОСОБА_5 належне йому приміщення, що знаходиться на

АДРЕСА_1 .

Отже, суд апеляційної інстанції помилково вважав, що судове рішення, на підставі якого ОСОБА_5 набув право власності на спірне приміщення, скасовано, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність волі ОСОБА_1 на розпорядження спірним майном.

При цьому ОСОБА_1 скористався своїм правом на апеляційне оскарження рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 02 квітня 2010 року у справі № 2-1060/10, однак ухвалу Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 26 травня 2010 року ним оскаржено не було.

Таким чином у спірних правовідносинах не підлягають врахуванню висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14, оскільки у справі, яка переглядається, судове рішення, на підставі якого спірне приміщення вибуло із власності позивача, скасовано не було.

Крім того, суд апеляційної інстанції, роблячи висновок про вибуття майна поза волею позивача, не надав оцінки тому, що мирова угода, яка була затверджена ухвалою Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 26 травня 2010 року, була укладена безпосередньо ОСОБА_1 .

Відповідно до змісту зазначеної ухвали заяву про затвердження мирової угоди було подано спільно обома сторонами, представник ОСОБА_1 ОСОБА_4 у судовому засіданні підтвердив факт укладення мирової угоди та добровільну передачу орендованого приміщення у власність ОСОБА_5 на передбачених угодою умовах. Зазначену мирову угоду підписано особисто ОСОБА_5 та ОСОБА_1 (а. с. 25, 26, т. 1).

Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції хоча й обмежився лише посиланням на правомірність набуття ОСОБА_2 у власність спірного майна, без з`ясування волі власника на відчуження майна та наявності підстав для його витребування на підставі положення статті 388 ЦК України, однак в цілому дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про витребування спірного майна.

Оскільки вимоги позивача про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірне майно та реєстрацію такого права за позивачем є похідними від вимог про витребування майна, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні вказаних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Установлено, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 409 413 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року і залишити в силі рішення Дніпровського районного суду

м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 квітня 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович