Постанова

Іменем України

17 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 541/2734/16-ц

провадження № 61-3125 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3;

відповідач - ОСОБА_4;

представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5;

відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_6;

представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 - на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області у складі судді Городівського О. А. від 19 жовтня 2018 року та постанову Полтавського апеляційного суду у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Бондаревської С. М., Кузнєцової О. Ю., від 21 січня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком.

Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі договору дарування від 18 червня 2016 року, укладеного між нею та її сином - ОСОБА_6, є одноосібним власником будинку АДРЕСА_1

ОСОБА_4 є колишньою дружиною її сина - ОСОБА_6, була зареєстрована та проживала у вказаному будинку з 28 березня 2003 року, а з 15 червня 2015 року забрала свої речі з будинку та виїхала проживати до іншого помешкання. Вважала, що оскільки ОСОБА_4 не проживає у будинку більше одного року, а тому втратила право користування цим житловим будинком.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила суд визнати ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 з дня її вибуття із нього, а саме з 15 червня 2015 року.

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя та визнання договору дарування житлового будинку недійсним.

Зустрічний позов мотивовано тим, що з 11 вересня 1993 року по 25 жовтня 2014 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, якому на підставі договору дарування від 04 лютого 1997 року було подаровано ОСОБА_8 житловий будинок АДРЕСА_1 Зазначений будинок на час дарування її колишньому чоловікові складався з: житлового будинку А-1, загальною площею 35,9 кв. м, погребу, літньої кухні В, колодязя № 1, огорожі, сараю Д, сараю Г, вбиральні Е, замощення, газопроводу.

Вказувала, що за час шлюбу спірний будинок істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат членів подружжя, а саме здійснено добудову до будинку А-1, у складі якої: тамбур 1-9, площею 1,7 кв. м, коридор 1-7, площею 3,9 кв. м, кухня 1-8, площею 14,2 кв. м, ванна 1-10, площею 2,6 кв. м, туалет 1-11, площею 1,4 кв. м, коридор 1-12, площею 4,1 кв. м. Крім того, весь будинок було обладнано системою опалення зі встановленням котла, замінені всі вікна та дах на будинку, проведено систему водопостачання та водовідведення.

Таким чином, вищевказаний будинок відповідно до положень частини першої статті 62 СК України є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя.

Також ОСОБА_4 зазначала, що після розірвання шлюбу вона залишилася проживати у спірному будинку і лише після пред'явлення позову до неї про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, вона дізналася, що її колишній чоловік - ОСОБА_6 18 червня 2016 рокуподарував своїй матері - ОСОБА_3 спірний житловий будинок. Вважала вказаний правочин протиправним, так як його було вчинено у порушення вимог статті 65 СК України, тобто без її відома та згоди.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_4 просила суд: визнати об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1; визнати договір дарування вищевказаного житлового будинку, який укладений 18 червня 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, недійсним.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 березня 2017 року відкрито провадження у справі за зустрічним позовом ОСОБА_4 про визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності, визнання недійсним договору дарування житлового будинку.

Прийнято зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим будинком.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим будинком, відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_6 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1

Визнано договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, який укладено 18 червня 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, недійсним.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 за час шлюбу провели будівельні та ремонтні роботи у спірному будинку, чим істотно збільшили його вартість, при цьому ці будівельні роботи були капітальними та призвели до збільшення якісних характеристик будинку (збільшення загальної та житлової площі). У зв'язку з цим наявні правові підстави для визнання спірного будинку спільною сумісною власністю колишнього подружжя. Оскільки про укладенні оспорюваного договору дарування від 18 червня 2016 року ОСОБА_4, як співвласника спірного домоволодіння, про його відчуження повідомлена не була, згоди на його дарування не надавала, то вказаний правочин відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України є недійсним.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_4 згідно висновку суду по зустрічному позову є співвласником будинку АДРЕСА_1, а тому вона не може бути визнана такою, що втратила право на проживання у ньому, незалежно від часу протягом якого вона у ньому не проживала.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 21 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, а рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2018 року - без змін.

Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд вказав, що оскільки чинним законодавством чітко не визначено момент, коли особиста приватна власність одного з подружжя внаслідок її покращення за рахунок трудових чи грошових затрат набуває правового режиму спільної сумісної власності, то з урахуванням положень статті 25 КпШС та статті 62 СК України, його необхідно відраховувати з моменту істотного збільшення вартості майна, а таке істотне збільшення вартості спірного майна відбулося у період шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, тобто у період між 1997 та 2014 роками.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Миргородського міськрайонного суду Полтавської області.

У березні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2019 року справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя та визнання договору дарування житлового будинку недійсним призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 - мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили усіх обставин справи. При вирішенні спору в частині визнання спірного житлового будинку спільним сумісним майном подружжя, судами не враховано, що майно, яке належало одному з подружжя на праві особистої приватної власності у порядку статті 57 СК України, автоматично не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише у порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених законом на підставі перетворювального рішення суду. Суди у порушення вимог статті 71 СК України, частини третьої статті 372 ЦК України визнали об'єктом спільної власності будинок, який був подарований ОСОБА_6 у 1997 році, тобто, який належав йому на праві особистої приватної власності, у рівних долях, а не 1/2 частину вартості здійснених поліпшень будинку. Визначаючи правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суди мали б врахувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна одного із подружжя, яке є його особистою приватною власністю. Також суди не звернули уваги на те, що на час укладання спірного договору дарування будинку від 18 червня 2016 року не існувало рішення суду про визнання спірного домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, а тому вказаний будинок був особистою власністю ОСОБА_6 Отже, оспорюваний договір дарування, що укладений між ОСОБА_6 та його матір'ю - ОСОБА_3, вчинено на законних підставах.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи

З 11 вересня 1993 року по 25 жовтня 2014 року ОСОБА_6 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.

04 лютого 1997 року ОСОБА_6 на підставі договору дарування отримав у дар від ОСОБА_8 жилий будинок з надвірними побудовами по АДРЕСА_1, який складався з: жилого будинку А-І, загальною площею 35,9 кв. м, погребу, літньої кухні В, колодязя № 1, огорожі 2-3, сараю Д, сараю Г, вбиральні Е, замощення, газопроводу, що розташований на земельній ділянці держфонду розміром 801 кв. м (т. 1, а. с. 37).

Згідно з договором дарування від 18 червня 2016 року ОСОБА_6 подарував своїй матері - ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, який в цілому складався з: житлового будинку А-1, житловою площею 44,2 кв. м, загальною площею 84,8 кв. м, сараю Д, сараю Г, вбиральні Е, погребу Д, споруди номер 1-8, що розташований на приватизованій земельній ділянці, площею 0,0817 га (т. 1, а. с. 7).

22 червня 2016 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок на підставі договору дарування від 18 червня 2016 року (т. 1, а. с. 8-9).

Згідно з висновку судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи № 1639/1640, складеного 30 січня 2018 року Полтавським відділенням Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса, встановлено:

- ринкова вартість домоволодіння, що розташоване по АДРЕСА_1, на час проведення експертизи у стані, після проведення добудови до будинку а1, в складі якої: тамбур 1-9, площею 1,7 кв. м, коридор 1-7, площею 3,9 кв. м, кухня 1-8, площею 14,2 кв. м, ванна 1-10, площею 2,6 кв. м, туалет 1-11, площею 1,4 кв. м, коридор 1-12, площею 4,1 кв. м, обладнання будинку системою опалення з встановленням котла, заміни всіх вікон, заміни даху, обладнання системи водопостачання та каналізації складає: 563 790 грн.

- ринкова вартість домоволодіння, що розташоване по АДРЕСА_1, на час проведення експертизи у стані, до проведення добудови до будинку а1, в складі якої: тамбур 1-9, площею 1,7 кв. м, коридор 1-7, площею 3,9 кв. м, кухня 1-8, площею 14,2 кв. м, ванна 1-10, площею 2,6 кв. м, туалет 1-11, площею 1,4 кв. м, коридор 1-12, площею 4,1 кв. м, обладнання будинку системою опалення з встановленням котла, заміни всіх вікон, заміни даху, обладнання системи водопостачання та каналізації складає: 344 710 грн (т. 1, а. с. 142-165).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 -підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4 та визнаючи майно спільною сумісною власністю подружжя, апеляційний суд виходив із того, що вартість спірного житлового будинку істотно збільшилась у результаті здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення переобладнання та ремонтних робіт, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 62 СК України як спеціальні для цих правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної сумісної власності подружжя.

Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.

Визначаючи правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, яке є особистою приватною власністю одного із подружжя, у придбанні (набутті) майна. Якщо в придбанні (будівництва) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Головним критерієм поділу майна як об'єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року (справа № 6-1447цс17).

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2008 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз'яснено, що майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Таким чином, при вирішенні спору в частині визнання спірного житлового будинку спільним сумісним майном подружжя апеляційним судом не враховано, що майно, що належало одному з подружжя на праві особистої приватної власності у порядку статті 57 СК України, повністю та автоматично не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише у порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом, з урахуванням частини, яка належала одному із подружжя на праві особистої приватної власності. При цьому, згідно висновків експертизи ринкова вартість домоволодіння збільшилася лише з 344 710 грн до 563 790 грн, на що суд не звернув уваги.

У порушення зазначених вище положень закону, апеляційний суд, вирішуючи питання про збільшення вартості приватного майна одного з подружжя та подальшого його визнання спільним сумісним у рівних частках, не врахував усі фактичні обставини справи, не визначив розмір трудових і грошових затрат кожного з подружжя у поліпшенні (добудови, переобладнання) спірного майна, не визначив за які кошти було проведено ці поліпшення, в який час їх було проведено.

Крім того, апеляційним судом не враховано, що спірний житловий будинок до проведення переобладнання та ремонтних робіт у ньому належав ОСОБА_6 на праві особистої приватної власності (пункт 2 частина перша статті 57 СК України), а тому зазначена частка не може бути об'єктом поділу.

Оскільки вирішення позову ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, залежить від вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя та визнання договору дарування житлового будинку недійсним, то судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню у повному обсязі.

За таких обставин постанова апеляційного суду не може вважатись законною й обґрунтованою, тому відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України вона підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 - задовольнити частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 21 січня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк