Постанова

Іменем України

10 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 132/3061/19

провадження № 61-17699св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: Служба у справах дітей Калинівської районної державної адміністрації, Виконавчий комітет Калинівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Стадника І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Калинівської районної державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 08 листопада 2002 року, а ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_3. Після народження дитини виникли непорозуміння з приводу того, що відповідач не бажав працювати. За станом здоров'я йому встановлено ІІІ групу інвалідності, але без призначення пенсії, оскільки він не мав трудового стажу. З метою призначення йому пенсії, відповідач запропонував фіктивно розлучитися.

Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 30 серпня 2018 року в справі № 132/2871/18, шлюб між ними розірвано. Після розірвання шлюбу вони продовжували спільно проживати на АДРЕСА_1. З жовтня до грудня 2018 року її направлено на службове навчання, так як вона військовослужбовець. Після повернення додому виявилось, що відповідач продав квартиру, і їм необхідно переїхати проживати у будинок його баби, з якою також проживає його мати.

Протягом декількох місяців вона вимушена була проживати з відповідачем та сином у будинку його баби. Проте, матір'ю відповідача вчинялося психологічне насильство, і вона була вимушена переїхати проживати до своєї матері. Сина відповідач їй не віддав, тому вона постійно з ним спілкується лише під наглядом відповідача та на території домогосподарства за місцем проживання. Відповідач постійно налаштовує дитину проти неї. Дитина залякана, ні з ким не спілкується, що в свою чергу негативно впливає на психо-емоційний стан дитини. Вважає, що проживання сина разом з нею повністю відповідатиме інтересам дитини, так як вона має можливість забезпечити йому належні умови проживання, повною мірою займатися вихованням та оздоровленням дитини, її соціальним та моральним розвитком. Разом з тим, вона не чинитиме жодних перешкод для спілкування відповідача з сином і готова сприяти тому, щоб дитина через розлучення батьків не була позбавлена спілкування з батьком. Визначення місця проживання дитини разом із матір'ю за рішенням суду є необхідністю і якнайкраще забезпечить задоволення і захист інтересів дитини, що стало підставою звернення до суду з цим позовом.

Посилаючись на викладене, позивач просила визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, з нею, за адресою: АДРЕСА_2.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_1, у вересні 2019 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, третя особа - Виконавчий комітет Калинівської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідно до частини 1 статті 161 СК України під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. ОСОБА_1 неодноразово приїздила до дитини у стані алкогольного сп'яніння на ґрунті чого провокувала скандал, внаслідок чого дитина отримувала значну психологічну травму. Він є власником житлового будинку на АДРЕСА_3, де проживає та зареєстрований малолітній ОСОБА_3. Одна із кімнат у будинку облаштована спеціально для дитини. Він матеріально забезпечений, так як займається підприємницькою діяльністю у сфері надання послуг з будівництва та ремонту, тому має достатньо вільного часу, щоб проводити його разом із сином, піклуватися про нього, водити його до школи, займатись з ним додатково. Мати дитини є військовослужбовцем, тому не матиме достатньо часу для занять з дитиною. Також вказував, що не чинитиме жодних перешкод для спілкування матері з сином та вважає, що проживання сина разом із ним забезпечить задоволення і захист інтересів дитини.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просив визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом із ним, за адресою: АДРЕСА_3.

Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 02 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом із матір'ю ОСОБА_1, за адресою: АДРЕСА_4. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції виходив із того, що згідно з висновком комісії з питань захисту прав дитини при Калинівській районній державній адміністрації від 09 грудня 2019 року № 01-17-2757, не зазначено істотних обставин, які б переконливо свідчили про те, що місце проживання дитини не може бути визначено з матір'ю, що мати ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Те, що мати відвідує дитину в присутності батька у вихідні дні та за можливістю, у вільний від служби час, суд розцінив як перешкоджання зі сторони батька для спілкування з сином, що в подальшому може негативно вплинути на моральний та духовний розвиток малолітньої дитини. Жодним зі свідків, допитаних у судовому засіданні, не зазначено про те, що проживання сина разом із матір'ю буде суперечити інтересам дитини, що вона не має можливості забезпечити йому належні умови проживання, повною мірою займатися вихованням та оздоровленням дитини, її соціальним та моральним розвитком, що батько дитини не чинив матері жодних перешкод для спілкування з сином і сприяти тому, щоб дитина через розлучення батьків не була позбавлена спілкування з матір'ю. Пояснення свідків з приводу того, що батько дитини ОСОБА_2 відводить та забирає дитину зі школи, пере, перебував у лікарні з сином, то зазначені факти свідчать лише про те, що останній добросовісно ставиться до виконання своїх обов'язків та не може свідчити про аморальну поведінку матері дитини, зловживання нею спиртними напоями, що в подальшому може зашкодити розвиткові дитини. Враховуючи матеріальний стан ОСОБА_2, його стан здоров'я та сімейний стан, а саме проживання з ним його баби, яка є людиною похилого віку і потребує догляду, та матері, суд критично поставився до вимоги позивача за зустрічним позовом про визначення місця проживання дитини разом із ним. З огляду на викладене, за відсутності підстав, передбачених статтею 161 СК України, рівність матеріальних, побутових умов, позитивні характеристики сторін, а також їх поведінку, відповідність їх дій інтересами дитини, беручи до уваги принцип рівності прав та обов'язків батьків, визначений статтею 141 СК України, добросовісне виконання матір'ю батьківських обов'язків, її стан здоров'я та матеріальне становище, створення для дитини необхідних умов для проживання та розвитку, а також відсутність з її боку перешкод у спілкуванні батька з сином та негативного впливу на його виховання і розвиток, суд дійшов висновку про визначення місця проживання дитини разом із матір'ю, що за встановлених судом обставин найбільш відповідає інтересам дитини та має першочергове значення при вирішенні зазначеного спору.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про задоволення зустрічного позову ОСОБА_2. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з батьком ОСОБА_2, за адресою: АДРЕСА_3. У задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що установивши, що неповнолітня дитина постійно проживає з батьком, останній приділяє більше уваги вихованню дитини й більш відповідально ставиться до виконання своїх батьківських обов'язків, дитина перебуває на повному утриманні та вихованні батька, та врахувавши, що до моменту виникнення цього спору мати дитини не приділяла достатньої уваги створенню належних умов для повноцінного розвитку та проживання дитини, не надала доказів піклування з її боку про ступінь розвитку дитини, зацікавленості її повсякденним життям та потребами, суд дійшов висновку про визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_3 з батьком - ОСОБА_2, що забезпечить якнайкращі інтереси дитини. Будь-яких доказів про те, що батько перешкоджає спілкуванню дитини з матір'ю, налаштовує проти неї остання суду не надала. Доводи про те, що дитина залякана, нікуди не ходить, ні з ким не спілкуються спростовуються характеристикою на вихованця ОСОБА_3 ДНЗ № 14 м.

Калинівка, довідкою з Калинівської дитячої музичної школи. Згідно з наданою характеристикою, дитина здорова, активна, розумна, самостійна, вихована. ОСОБА_4 соціально активний, дружелюбний, легко контактує з дітьми та дорослими. Володіє своїми емоціями, у дитини ніколи не спостерігались прояви агресії, дратівливості, емоційної нестабільності.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), а також постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 539/1406/17 (провадження № 61-15082св18), від 26 червня 2019 року у справі № 755/11054/17-ц (провадження № 61-4268св19), від 14 липня 2020 року у справі № 357/7976/18-ц (провадження № 61-15029св19). Під час допиту психолог із незрозумілих причин був вороже налаштований проти матері. Він заявив, що дитина має психологічний зв'язок лише з батьком. Хоча, при цьому, підтвердив, що окремої зустрічі спільно матері та дитини разом із ним психолог не провів. На зустрічах із дитиною окремо не спілкувався, був завжди з батьком. Але чомусь психолог не врахував негативного впливу чи тиску батька на дитину. Апеляційним судом повністю проігнорований факт, що на час розгляду справи вона повідомила інформацію щодо невідвідування дитиною навчального закладу (на дату розгляду справи - 5 тижнів).

Відповідач цей факт підтвердив. Проте надати пояснення підстав не відвідування навчального закладу не зміг.

У грудні 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, згідно з яким висновок про визначення місця проживання дитини надавався на виконання ухвали Калинівського районного суду. У нього хронічний остеохондроз хребта, який перебуває у стані ремісії. За висновком лікаря він здатний працювати за спеціальностями, які не потребують значних фізичних навантажень. Твердження позивача, що він не має постійного місця роботи також не відповідає дійсності, оскільки він є фізичною особою-підприємцем, що відповідно підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Більше того, починаючи з квітня 2019 року позивач, вважаючи, що її право на спілкування та виховання дійсно порушене, могла звернутися до органу опіки та піклування або суду з відповідною заявою про усунення перешкод у спілкуванні матері з дитиною і визначити спосіб участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею. В порядку реалізації права суду на збирання доказів, передбаченого частиною 2 статті 13 ЦПК України, апеляційний суд запропонував викликати у судове засідання малолітнього ОСОБА_5 для з'ясування його думки з приводу того, з ким бажає проживати дитина. Проте позивач двічі категорично відмовилася, посилаючись на те, що не хоче травмувати дитину.

У січні 2021 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив ОСОБА_2, згідно з якою вона не зазначала та не стверджувала, що зустрічей з психологом було достатньо чи недостатньо, а висловила сумнів щодо їх якості. ОСОБА_2 мабуть забув, що є інвалідом третьої групи загального захворювання, і має не просто хронічні захворювання, а й певні обмеження в фізичних навантаженнях. Матеріали справи не містять жодного документа на підтвердження джерела доходу батька, його розміру або будь-якої інформації щодо його матеріального становища та можливості забезпечувати належні умови проживання дитини.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до статті 410 ЦПК України Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження (пункт 2 частини 2 статті 389 ЦПК України), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають малолітнього сина - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Згідно з рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 30 серпня 2018 року в справі №132/2871/18, шлюб укладений та зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Калинівського районного управління юстиції у Вінницькій області 08 листопада 2002 року, актовий запис № 154, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

Наразі малолітня дитина проживає разом із батьком ОСОБА_2, за адресою: АДРЕСА_3.

Комісія з питань захисту прав дитини при Виконавчому комітеті Калинівської міської ради, враховуючи особисту прихильність дитини до батька, надала висновок від 25 червня 2019 року № 14 про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом із батьком ОСОБА_2 за місцем фактичного проживання батька. Висновок затверджений рішенням Виконавчого комітету Калинівської міської ради Вінницької області від 25 червня 2019 року №
182.

Згідно з цим висновком, батьки з метою надання хлопчику психологічної підтримки та врегулювання сімейних стосунків, протягом двох місяців регулярно відвідували психолога, завідувача РЦППСР "Довіра" ОСОБА_6. З його слів, у родини є відчутний прогрес, батьки у змозі разом вирішувати спільні проблеми та нагальні питання, хлопчик став менш дратівливим, зник страх, менш помітне кліпання очима.

Хлопчик тягнеться більше до батька, з ним у нього більш міцні та довірливі стосунки, і для ОСОБА_4 може бути черговою травмою переїзд до мами за місцем її проживання.

В обох батьків створено належні умови для проживання малолітньої дитини. На цей час дитина проживає разом із батьком у м. Калинівка. Дитина має все необхідне для життя та повноцінного розвитку. Між дитиною та батьком гарні взаємостосунки, батько виконує батьківські обов'язки на належному рівні. В порушенні громадського порядку не помічений, спиртними напоями не зловживає, характеризується з позитивної сторони, має добрі стосунки зі своїм сином, піклується про здоров'я дитини, її фізичний, моральний та духовний розвиток.

Мама дитини - ОСОБА_1 проживає в м. Калинівка. Умови проживання задовільні.

Згідно зі службовою характеристикою, ОСОБА_1 є відповідальним працівником військової частини. Дитину відвідує в присутності батька у вихідні дні та за можливістю, у вільний від служби час.

Обоє батьків позитивно характеризуються, не перебувають на обліках щодо психічних захворювань чи залежностей, є законослухняними громадянами, працюють та мають стабільний дохід, забезпечені житлом, і в змозі забезпечити належні побутові умови для проживання дитини, її безпечного і здорового зростання, фізичного розвитку.

Нормативно-правове обґрунтування

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Згідно з частинами 2 , 8 , 9 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина 3 статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батькипроживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин 2 , 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Відповідно до частини 1 , 2 статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М.

С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що "тлумачення частини 1 статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) викладено висновок про те, що "Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та ~law32~, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України.

Разом з тим, положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей".

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, враховуючи вказані норми матеріального права, у повному обсязі, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з батьком. Верховний Суд погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 не чинить ОСОБА_1 будь-яких перешкод у спілкуванні, побаченні з сином, а також у його вихованні.

Визначаючи місце проживання дитини, надавши належну оцінку усім обставинам справи, а саме, що і батьком і мамою створено належні умови для виховання та розвитку дитини, обоє приділяють увагу, підтримку та люблять дитину, суд апеляційної інстанції, виходячи із найкращих інтересів дитини, встановивши, що ОСОБА_3 вже досить тривалий час проживає разом із батьком, визначив місце проживання з останнім. На час ухвалення оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з мамою, що фактично призводить до зміни місця проживання дитини, буде мати більш позитивний вплив на дитину. При таких обставинах, суд апеляційної інстанції правильно врахував інтереси дитини, яка проживає в атмосфері любові, турботи, захисту, і змінювати місце проживання вагомих підстав немає.

Мама дитини, яка безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, стан її розвитку, незалежно від того з ким дитина буде проживати.

Виходячи із обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини та забезпечити доброзичливе спілкування один з одним, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, визначаючи місце проживання малолітньої дитини сторін у цій справі з батьком, дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначене буде відповідати якнайкращим інтересам дитини сприятиме повноцінному вихованню та розвитку.

У разі зміни обставин у відносинах сторін спору, а в першу чергу, відносин між батьками, а також встановлення можливості їхнього спільного спілкування та проведення часу з дитиною, визначене у цій справі місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку.

Висновок суду першої інстанції про визначення місця проживання дитини з матір'ю, обґрунтований тим, що вона має можливість забезпечити потреби сина саме в матеріальному плані, оскільки загальна сума доходу ОСОБА_1 за період із жовтня 2018 року до березня 2019 року, за виключенням аліментів, становить 57 712,77
грн, що вплине на можливість забезпечувати як фізичний так і культурний розвиток дитини та призведе до відчуття себе повноцінним членом суспільства, дозволить розвивати здібності дитини та сприятиме можливості забезпечення якісного медичного обслуговування, тоді як ОСОБА_2 потребує термінового оперативного лікування та постійного підтримуючого лікування, є інвалідом ІІІ групи, обмежено працездатний, може працювати за спеціальностями, які не потребують значного фізичного навантаження, на думку Верховного Суду є непереконливим з огляду на таке.

Стаття 2 Конвенції про права осіб з інвалідністю визначає, що дискримінація за ознакою інвалідності - це будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні.

За встановленими у справі обставинами, стан здоров'я відповідача не перешкоджає йому належним чином займатись сином, створювати йому належні умови для виховання та розвитку, а також матеріально забезпечувати сина, оскільки останній є суб'єктом підприємницької діяльності.

Тому, визначення судом першої інстанції місця проживання дитини з матір'ю з підстав інвалідності ОСОБА_2, є необґрунтованим. Саме тому доводи касаційної скарги та відповіді на відзив ОСОБА_1 щодо її переваг над ОСОБА_2 у можливості забезпечення якнайкращих інтересів дитини з огляду на її можливість отримувати стабільний дохід у порівнянні з батьком дитини, який є інвалідом ІІІ групи, оцінюються судом касаційної інстанції критично.

Верховний Суд враховує, що згідно з висновком Виконавчого комітету Калинівської міської ради від 25 червня 2019 року № 14, затвердженого рішенням Виконавчого комітету Калинівської міської ради Вінницької області від 25 червня 2019 року № 182, місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, буде доцільним разом із батьком ОСОБА_2 за місцем фактичного проживання батька.

Доводи ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції при ухваленні рішення не врахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), а також постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 539/1406/17 (провадження № 61-15082св18), від 26 червня 2019 року у справі № 755/11054/17-ц (провадження № 61-4268св19), від 14 липня 2020 року у справі № 357/7976/18-ц (провадження № 61-15029св19), не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, з огляду на таке.

ВеликаПалата Верховного Суду у своїй постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 61-327цс18 відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, асаме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини.

У справі № 755/11054/17-ц (провадження № 61-4268св19), Верховний Суд, погоджуючись з висновком про визначення місця проживання дитини з матір'ю, урахував встановлені судами обставини щодо особистої прихильності дитини до матері, її вік, стан здоров'я батьків та їх майновий стан, характеристики, а також висновок органу опіки та піклування Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації від 01 грудня 2017 року № 100-21122.

У постанові справі Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 539/1406/17 (провадження № 61-15082св18), зроблений висновок про те, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові Верховного суду від 14 липня 2020 року у справі № 357/7976/18-ц (провадження № 61-15029св19), скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції вказав на те, що розглядаючи питання про визначення місця проживання дитини, комісія з питань захисту з прав дитини при Виконавчому комітеті Білоцерківської міської ради Київської області від 12 лютого 2019 року розв'язання спору між батьком та матір'ю про місце проживання їх дочки поклала на розсуд суду. Крім того, тлумачення частини 2 статті 171 СК України свідчить, що вона закріплює випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов'язково. До таких випадків належить: вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (стаття 159 СК України); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (стаття 161 СК України); вирішення спору про позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України); вирішення спору про поновлення батьківських прав (стаття 169 СК України); вирішення спору щодо управління її майном (стаття 177 СК України). Проте апеляційний суд не перевірив наявність або відсутність підстав для застосування статей 161, 171 СК України крізь призму врахування найкращих інтересів дитини та не з'ясував можливість заслуховування особистої думки дитини.

Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги про невідповідність висновків апеляційного суду у цій справі вказаним вище правовим висновкам, з огляду на те, що ОСОБА_3 не досягнув десятирічного віку, з якого суд зобов'язаним вислухати думку дитини, а отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги статті 171 СК України при вирішенні цієї справи.

При цьому, висновок Виконавчого комітету Калинівської міської ради від 25 червня 2019 року № 14 щодо доцільності визначення місця проживання дитини з батьком, є обґрунтованим, а тому відсутні підстави вважати його неналежним доказом у справі.

Таким чином, доводи заявника про неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, не знайшли своє підтвердження, оскільки у цій справі встановлені судами обставини є відмінними від тих, у яких ухвалені судові рішення, наведені як приклади.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виключних обставин, Верховний Суд вказує на те, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. При вирішенні цієї справи, серед іншого, суд апеляційної інстанції керувався установленими та тривалими зв'язками ОСОБА_2 та ОСОБА_5, з огляду на те, що вони тривалий час проживають разом, а отже, проживання дитини з батьком буде відповідати найкращим його інтересам.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення без змін рішення суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко