Постанова

Іменем України

17 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 752/17699/18

провадження № 61- 18785св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Олійник А. С. (суддя - доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фейсньюз»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Демченком Юрієм Васильовичем, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 червня 2019 року у складі судді Марфіної Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фейсньюз» (далі - ТОВ «Фейсньюз») про захист честі, гідності та ділової репутації, зобов`язання спростувати недостовірну інформацію та відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 дізнався з мережі Інтернет про розповсюдження стосовно нього негативної, недостовірної, наклепницької інформації, а саме: «Три роки кожен божий день кияни будуть платити пронирливим баригам за те, що Геніальна прокуратура за цей час так і не змогла довести очевидний факт злодійського розпилу в 2009 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ». Така інформація розповсюджена ІНФОРМАЦІЯ_1 інформаційним ресурсом «Фейсньюз» в Інтернет-мережі за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 у тексті інформаційного повідомлення під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_3 ». Зазначена інформація досі міститься в мережі Інтернет та надзвичайно обурює позивача, як колишнього мера столиці, заслуженого юриста, чесного, законослухняного і добросовісного бізнесмена. Вказана інформація є неправдивою, не відповідає дійсності і є відвертим наклепом. Недостовірна інформація принижує честь, гідність і ділову репутацію позивача як публічної відомої людини.

Визначені позивачем відповідачі є належними, оскільки ОСОБА_2 і ТОВ «Фейсньюз» є власниками та реєстраторами домену ІНФОРМАЦІЯ_4 а ОСОБА_3 є автором інформаційного матеріалу.

Він ніколи не був причетний до будь-яких злочинних дій, зокрема, і крадіжок, ніколи не притягувався до будь-яких видів юридичної відповідальності за будь-які протиправні дії. Позивач не є засуджений та щодо нього немає обвинувального вироку, що набрав законної сили, за фактом вчинення крадіжок, і взагалі будь-яких кримінально караних дій. У цьому випадку має місце порушення статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Господарським судом було встановлено, що заборгованість Комунального підприємства «Київський метрополітен» (далі - КП «Київський метрополітен») виникла лише з листопада 2013 року, а до 2013 року останній виконував свої зобов`язання за договором лізингу належним чином. Отже, заборгованість з оплати лізингових платежів у комунального підприємства виникла зі спливом півтора року після завершення каденції позивача, як мера столиці.

Оприлюдненням недостовірної інформації здійснено вплив на гідність позивача, оскільки з боку суспільства негативно змінилось ставлення до нього після такого оприлюднення. Вказана інформація є ганебною та негідною особи позивача, соціальна оцінка позивача в очах оточуючих зазнала перегляду та перестала бути такою позитивною, як була раніше. Оприлюднення інформації призвело до того, що кожна особа, незалежно від власного бажання, буде думати, що позивач причетний до незаконних діянь. Твердження про те, що позивач є злодієм та крадієм, негативно вплинуло на ділову репутацію позивача. Недостовірна інформація дає змогу зробити висновок про те, що позивач, ймовірно, причетний до певних незаконних діянь, що накидає тінь на бездоганну репутацію позивача, і беззаперечно є порушенням права позивача на ділову репутацію.

Він має право на спростування недостовірної інформації, оскільки вона за своїм змістом виходить за межі будь-якої допустимої критики, є фактичним твердженням, що позивач є крадієм та причетним до «злодійського розпилу», що не відповідає дійсності.

Неправомірними діями відповідачі завдали позивачу моральну шкоду, яка виразилась у перенесеному нервовому стресі, викликаному поширенням серед невизначеного кола осіб недостовірної інформації. Позивач є публічною особою, має велике коло спілкування, і поширена інформація суттєво вплинула на ставлення друзів, знайомих та партнерів до позивача, підірвала його авторитет та статус добропорядної, добросовісної, чесної, гідної людини, яка має бездоганну ділову репутацію. Розповсюдження вказаної інформації здійснено з прямим умислом для штучного підняття резонансу та привернення уваги суспільства до матеріалу, адже, в разі відсутності імені позивача, цей матеріал не мав би резонансу і взагалі інтересу. Відверта і нахабна поведінка журналістів надзвичайно обурює та засмучує позивача, негативно впливає на його моральний і фізичний стан.

Позивач просив суд визнати недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію позивача інформацію, поширену відповідачами ІНФОРМАЦІЯ_1 в мережі Інтернет за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 саме: «Три роки кожен божий день кияни будуть платити пронирливим баригам за те, що Геніальна прокуратура за цей час так і не змогла довести очевидний факт злодійського розпилу в 2009 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4 »; зобов`язати відповідачів спростувати вказану інформацію, яка була розповсюджена ІНФОРМАЦІЯ_1 - у той же спосіб, в який ними було поширено недостовірну та негативну інформацію, а саме: розмістити інформацію на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_4» в мережі Інтернет протягом 10 календарних днів, після набрання законної сили рішенням суду у цій справі шляхом розміщення резолютивної частини судового рішення у цій справі із зазначенням, що розповсюджена вищевказана інформація є недостовірною, і такою, що порочить честь, гідність і ділову репутацію позивача; стягнути з відповідачів солідарно на користь позивача грошові кошти в сумі 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди за розповсюдження недостовірної інформації; покласти на відповідачів понесені позивачем судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року в позові відмовлено.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що поширена щодо позивача інформація, з огляду на форму тексту та характер використання мовних засобів, є оціночним судженням та надає можливість проаналізувати, сприйняти зміст інформації щодо вказаних обставин, згідно з власними суб`єктивними переконаннями, правдивість якої, доведенню не підлягає.

Оскільки позовна вимога про відшкодування відповідачами моральної шкоди є похідною від первісної вимоги, то у її задоволенні судом першої інстанції також відмовлено.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, суд повно з`ясував обставини, що мають значення для справи. Поширена інформація не свідчить про фактичне звинувачення позивача у вчиненні злочину та не порушує презумпцію невинуватості, оскільки містить в собі лише оціночні судження, а не фактичні твердження.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 в особі адвоката Демченка Ю. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, просив скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

04 листопада 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані рішення є незаконними, суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норм процесуального права.

Суди не застосували норми матеріального права, зокрема статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтю 10 Загальної Декларації прав людини, статті 32 Конституції України, статті 275, 277, 297 ЦК України, статтю 30 Закону України «Про інформацію», статтю 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», не звернули уваги, що журналіст, перед опублікуванням інформації, зобов`язаний перевірити таку інформацію задля уникнення порушення прав ОСОБА_1 . З огляду на вказане, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку стосовно характеру спростосуваної інформації, не надав оцінку всім доказам, які містяться в матеріалах справи, а саме не надав обгрунтованої оцінки рішенню Господарського суду м. Києва від 28 вересня 2016 року у справі № 910/8397/16, яким було встановлено, що заборгованість КП «Київський метрополітен» утворилась у 2013 році, а до 2013 року комунальне підприємство виконувало свої зобов`язання за договором лізингу. Оскільки ОСОБА_1 обіймав посаду Київського міського голови до 12 липня 2012 року, то інформація викладена у мережі Інтернет є недостовірною, яка принижує гідність позивача.

Суд першої інстанції без висновку експерта у галузі семантико-лінгвістичних знань визначив, що інформація є оціночним судженням. Проте суд не є спеціалістом у цій сфері і лише проведення експертного дослідження може визначити чи є вказана опублікована інформація оціночним судженням.

Суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, оскільки не надав оцінки усім доказам у справі.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзив на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в мережі Інтернет за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 розміщено інформацію такого змісту: «Три роки кожен божий день кияни будуть платити пронирливим баригам за те, що Геніальна прокуратура за цей час так і не змогла довести очевидний факт злодійського розпилу в 2009 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ».

Згідно з довідкою Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» №149/2018-Д- ЦК від 06 серпня 2018 року, ОСОБА_2 та/або ТОВ «Фейсньюз» мають відношення до створення та/або функціонування веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_4 та ймовірно є власником останнього. Знеособленість даних про реєстранта доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_5 в службі ІНФОРМАЦІЯ_6 , та їх нерозкриття реєстратором доменного імені у відповідь на запит Центру компетенції УЦПНА, з метою перевірки інформації щодо належності веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_2 та/або ТОВ «Фейсньюз» можливо витребувати відповідно до законодавства: дані про реєстратора доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_5 - у реєстратора цього доменного імені - ТОВ «Інтернет Інвест»; дані про отримувача послуг хостингу щодо розміщення програмного забезпечення веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_4 на спеціалізованому веб-сервері та забезпечення доступу до нього з мережі Інтернет - у хостинг-провайдера цього веб-сайту - ІНФОРМАЦІЯ_7 ; дані про володільця облікового запису, що використовується для розміщення веб-сайту: ІНФОРМАЦІЯ_4 у мережі Інтернет - у реєстранта доменного імені ІНФОРМАЦІЯ_5 та/або отримувача послуг хостингу.

Суди встановили, що ОСОБА_1 був публічною особою, відомим у суспільстві державним службовцем, який обіймав публічну посаду, а відповідно межа допустимої критики та обсяги поширеної інформації щодо нього є значно ширшими, оскільки він безпосередньо відігравав важливу роль у діяльності держави, та його безпосередні дії становили суспільний інтерес.

Суд першої інстанції зазначив, що неможливо вважати реєстранта доменного імені власником веб-сайту, адже докази для належного підтвердження власника веб-сайту відсутні не у зв`язку із тим, що таких даних взагалі не існує, а у зв`язку із тим, що сторона позивача вважала недоцільним самостійне відшукування або витребування таких доказів за ухвалою суду. За таких обставин, у суду відсутні дані для здійснення достеменного висновку про те, що відповідачі ОСОБА_2 та ТОВ «Фейсньюз» є належними або неналежними відповідачами у справі. Однак враховуючи, що суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позову по суті позовних вимог, то належність або неналежність відповідачів ОСОБА_2 та ТОВ «Фейсньюз» не має має значення для розгляду справи.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною четвертою статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і право вимагати будь-якої інформації, а також право вимагати відшкодування матеріального і морального збитку, заподіяного використовуванням і розповсюдженням такої недостовірної інформації.

Кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі (Стаття 297 ЦК України).

Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об`єктів судового захисту.

Під гідністю необхідно розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.

Верховний Суд зазначає, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з того, що з урахуванням мовностилістичного аналізу зазначена у позовних вимогах інформація, яка стосується саме позивача, щодо «злодійського розпилу в 2009 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4» є оціночним судженням та не підлягає спростуванню. Спірне висловлювання не може бути визнано таким, що містить фактичне твердження про винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення та спрямоване на приниження честі, гідності і ділової репутації позивача. Вислів «злодійський розпил» не має фактичної основи, а має абстрактний, не конкретний характер. На відміну від фактів, які розуміються чітко, однозначно і не вимагають додаткових пояснень, оціночні судження допускають широке коло значень, які залежать від рівня знань та здатності особи до аналізу інформації. Фраза «злодійський розпил» носить оціночний характер. Очевидно, що розпил не може бути «злодійським» в прямому значенні цього слова, а, відтак, «злодійський розпил» не може бути фізично здійснений людиною, оскільки «злодійський розпил» не існує у світі фізичних речей. Способи використання слів в переносних значеннях безумовно не є фактом - а є оціночним судженням. Висловлювання ОСОБА_3 не містять недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності, а є лише його суб`єктивними судженнями. Розмежовуючи фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацію фактів. Позивач є публічною особою, оскільки до публічних фігур відносяться особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті.

У суду відсутні дані для здійснення достеменного висновку про те, що ОСОБА_2 та ТОВ «Фейсньюз» є належними або неналежними відповідачами у справі.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та з урахуванням постанов Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 398/4136/15-ц, від 20 травня 2019 року у справі № 591/7099/16-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 380/951/17, та частини четвертої статті 263 ЦПК України, згідно якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно - стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.

Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі - Декларація), схваленої 12 лютого

2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи (далі - Декларація), а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи (далі - Резолюція). Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

Відповідно до статтей 3, 4, 6 Декларації політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, які вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду» при розгляді справ суди застосовують Європейську Конвенцію з прав людини і практику суду як джерело права.

Згідно з статтею 10 Конвенції з прав людини кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Право на свободу вираження поглядів є не лише основною засадою демократії, але і передумовою здійснення багатьох інших прав і свобод, що гарантуються Конституцією.

У рішенні від 07 лютого 2012 року «Аксель Спрінгер проти Німеччини» Європейський суд з прав людини вказав, що приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, в той час як публічних осіб така норма не стосується.

Разом з цим, у таких справах як «Лінгенс проти Австрії» (1986 року); «Обершлік проти Австрії» (1991 року), у яких йшлось про публічну критику політиків, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що публічні діячі повинні бути відкритими для критики з боку своїх опонентів.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд визначив відмінність між фактичними твердженями та оціночними судженями, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку щодо відмови у позові.

Верховний Суд зауважує, що журналістська свобода та громадська діяльність також включають можливість перебільшень або навіть провокацій. Повідомлення новин, засноване на інтерв`ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (рішення Європейського суду з прав людини у справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom», від 26 листопада 1991 року). У таких справах необхідно розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Газета «Україна-Центр» проти України» заява № 16695/04 від 15 липня 2010 року, остаточне 15 жовтня 2010 року).

З аналізу вказаних рішень випливає, що Європейський суд з прав людини вважає порушенням статті 10 Конвенції з прав людини задоволення національними судами позовів публічних діячів про спростування поширеної проти них інформації та заборони поширення такої інформації, оскільки ступінь публічності, якого набули дії особи, ступінь її участі у публічній дискусії обумовлюють ступінь її толерантності, який вона повинна виявляти стосовно критики.

Межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Доводи касаційної скарги, що суди без висновку судово-лінгвістичної експертизи не можуть стверджувати, що вказана інформація є оціночним судженням не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_1 не заявляв клопотань про призначення експертизи на підтвердження того, чи є поширена інформація фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Вирішуючи спір, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, надали належну оцінку поширеній інформації, яку позивач просив спростувати, правильно встановили обставини справи, ухвалили законні і обґрунтовані судові рішення.

Верховний Суд зауважує, що відповідачі не можуть бути притягнуті до відповідальності за висловлення оціночних суджень щодо публічної особи, оскільки такі містять думки та критику дій посадової особи, яка має право на відповідь та спростування такої інформації.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) рішення від 10 лютого 2010 року).

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Демченком Юрієм Васильовичем, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко