Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.06.2019 року у справі №569/15913/17

Постанова

Іменем України

13 травня 2021 року

місто Київ

справа № 569/15913/17

провадження № 61-9968св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 січня 2019 року у складі судді Панас О. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року у складі колегії суддів:

Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 17 жовтня 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про застосування наслідків недійсності частково нікчемного правочину та визнання частково недійсним цього правочину в іншій частині.

Позов обґрунтовував тим, що 01 липня 2010 року від його імені та в його інтересах ОСОБА_4, діючи на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 10 червня 2008 року, уклав з ОСОБА_2 інвестиційний договір на реконструкцію нежитлового приміщення, будівлі душової літ. "Л-1" за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до умов інвестиційного договору ОСОБА_2 є інвестором, а ОСОБА_1 - замовником.

Згідно з пунктом 1.1 розділу 1. "Предмет договору" інвестор своїми силами, засобами, за рахунок власних і залучених коштів та/або матеріальних ресурсів здійснює інвестування в об'єкт інвестування, визначений цим договором, та земельну ділянку, на якій він знаходиться, з метою нового будівництва, введення в експлуатацію та отримання у власність завершеного будівництвом Об'єкта інвестування та земельної ділянки, на якій він знаходиться, у визначеному цим Договором порядку.

Відповідно до підпунктів 2.2.1,2.2.2, пункту 2.1 розділу 2. "Об'єкт інвестування" інвестиційного договору об'єктом інвестування за цим договором є 35/100 ідеальної частки будівлі душової, за планом літ. "Л-1", загальною площею 136,7 кв. м, та 7/100 нежитлової будівлі, будівлі душової, за планом літ. "Л-1", загальною площею 25,2 кв. м, які належать йому на праві приватної власності, і знаходяться на належній йому на праві приватної власності земельній ділянці, площею 0,0514 га, розташованій за адресою: АДРЕСА_1.

У пункті 5.2. інвестиційного договору встановлено, що інвестору буде належати частина Об'єкта інвестування, а саме: частина нежитлового приміщення, будівлі душової літ. "Л-1", орієнтовною загальною площею 82,0 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

При цьому, пунктом 1.3 інвестиційного договору встановлено, що "замовник здійснює інвестування в будівництво об'єкта інвестування на умовах, визначених Договором, шляхом надання земельної ділянки, на якій знаходитиметься об'єкт інвестування та виконання функцій "Замовника будівництва".

Позивач вважав, що інвестиційний договір в частині положень, зокрема, пункти
1.1,1.3,3.6,3.8,3.9 є нікчемним, а стосовно усієї іншої частини умов є недійсним.

Стверджував, що за перерахованими пунктами договору ОСОБА_2 набув окремі правомочності власника належної йому земельної ділянки: інвестування здійснюється з метою набуття у власність його земельної ділянки.

За цими пунктами, без письмової згоди ОСОБА_2 він не може використовувати свої правомочності власника щодо належної йому на праві приватної власності земельної ділянки, адже позбавлений без згоди ОСОБА_2 укладати будь-які правочини щодо неї та не вправі надати її в користування іншим особам, не може її обтяжити.

Повноважень на укладення правочину з таким змістом договірних умов він ОСОБА_3 не надавав.

Зазначав, що за змістом частини 1 статті 217 ЦК України, з огляду на нікчемність положень пунктів 1.1,1.3,3.6,3.8,3.9 інвестиційного договору, інші його положення також є недійсними.

У зв'язку з наведеним просив суд:

- застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину - інвестиційного договору від 01 липня 2010 року на реконструкцію нежитлового приміщення, будівлі душової літ. "Л-1" за адресою: АДРЕСА_1, в частині пунктів 1.1,1.3,3.6,3.8,3.9 цього інвестиційного договору, а саме: зобов'язати ОСОБА_2 звільнити неправомірно зайняту ним земельну ділянку, площею 0,0514 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 56101:000:00:01:024:0228, а також відновити попередній стан цієї земельної ділянки, який існував до порушення прав ОСОБА_1 укладенням частково нікчемного інвестиційного договору, а саме: зобов'язати ОСОБА_5 знести за власний рахунок споруджену ним на земельній ділянці на АДРЕСА_1 прибудову, позначену літерою "Л" у технічному паспорті, виготовленому ФОП ОСОБА_6 станом на 21 липня 2016 року, та відновити попередній технічний стан цієї будівлі душової, позначений в технічному паспорті на громадський будинок, виготовленому КП "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" 30 березня 2016 року станом на 22 грудня 2008 року, який існував до порушення прав ОСОБА_1 - проведення будівельних робіт на підставі недійсного інвестиційного договору;

- визнати недійсним інвестиційний договір на реконструкцію нежитлового приміщення, будівлі душової літ. "Л-1" за адресою: АДРЕСА_1, в частині пунктів
1.2,2.1-2.4,3.1-3.5,3.7 та 4.1-10.8, укладений 01 липня 2010 року між ОСОБА_1, від імені якого на підставі довіреності від 10 червня 2008 року діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_7.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні. Зазначив, що позивач самостійно надав ОСОБА_3 повноваження на укладення та підписання договорів цивільно-правового характеру, до яких можна віднести й укладення інвестиційного договору. Довіреність від 10 червня 2008 року оформлена відповідно до вимог статті 245 ЦК України, як односторонній правочин не визнавалася судом недійсною, а тому в силу правил статті 204 ЦК України є правомірним правочином. Отже, ОСОБА_3 на момент укладення інвестиційного договору мав всі повноваження на укладення оспорюваного правочину та діяв в межах наданих повноважень. За таких обставин відсутні підстави визнавати оспорюваний договір недійсним та застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину з підстав, зазначених у позові.

ОСОБА_3 позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні. Вважав доводи позивача необґрунтованими та такими, що суперечать вимогам чинного законодавства. Зазначив, що пред'явлені позовні вимоги його не стосуються.

Стверджував, що під час укладення спірного правочину діяв виключно в межах повноважень, наданих йому ОСОБА_1.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсними: слова в пункті 2.3 "та земельна ділянка, зазначена в п.2.2.3 цього Договору", пункти 3.8,3.9 інвестиційного договору на реконструкцію нежитлового приміщення - будівлі душової літ. "Л-1" за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні інших вимог відмовлено.

Суд першої інстанцій дійшов висновків, що включення до інвестиційного договору істотних умов щодо інвестування земельної ділянки, погодження щодо розпорядження власністю, не охоплене волевиявленням власника, є безпідставним обмеженням власника у праві власності на земельну ділянку та суперечить положенням ЦК України щодо власності. У задоволенні інших вимог суд вважав за необхідне відмовити за недоведеністю таких вимог. Суд не встановив доказів того, що в результаті виконання інвестиційного договору створено новий об'єкт нерухомості, а не реконструйовано будівлю, яка належить на праві власності позивачу ОСОБА_1, знесення якого може позбавити власника права власності.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 січня 2019 року без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначив, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення спору.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв'язку у травні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 січня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року про відмову у задоволенні позову, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги доводами про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

ОСОБА_1 зазначає, що:

- за пунктами 1.1,1.3,3.8,3.9 інвестиційного договору ОСОБА_2 набув окремі правомочності власника (можливість володіти, користуватися та забудовувати під час проведення будівельних робіт) належної заявнику земельної ділянки, а тому ці положення є нікчемними за правилами статті 228 ЦК України та статті 41 Конституції України;

- пункт 3.6 інвестиційного договору також є нікчемним, оскільки спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою ОСОБА_1;

- інших повноважень, аніж пов'язаних з приватизацією або викупом земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, заявник не надавав своєму представникові, проте за оскаржуваним правочином відбулося заволодіння земельною ділянкою позивача;

- інші положення договору є недійсними за правилами статті 217 ЦК України, оскільки укладення інвестиційного договору без положень, які є нікчемними, є неможливим, оскільки не було б досягнуто;

- незважаючи на назву договору за своєю суттю він є договором суперфіцію, проте обтяження земельної ділянки в частині укладеного суперфіцію не зареєстровані в Державному земельному кадастрі, відповідні відмітки у цьому договорі відсутні, матеріали справи протилежного не містять, а тому цей договір є недійсним;

- оскаржувані судові рішення не містять мотивів відхилення таких аргументів позовної заяви.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law44~), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law45~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law46~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у травні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law47~.

За частиною 1 статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Оскаржувані судові рішення переглядаються в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1. В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядаються.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 42/100 частки у праві власності на нежитлову будівлю душової, літ. "Л-1", загальною площею 212,6 кв. м, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 10 червня 2016 року № ~organization0~.

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку, серії ЯЗ № 294311, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка для обслуговування нежитлових приміщень, без права розміщення залів гральних автоматів та закладів грального бізнесу, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 0,0514 га, кадастровий номер 56:101:000:00:01:024:0228.

10 червня 2008 року ОСОБА_1 видав довіреність, якою уповноважив ОСОБА_3, ОСОБА_8 користуватися та розпоряджатися (продати за ціною на власний розсуд, здавати в оренду, передавати в заставу в забезпечення зобов'язань тощо) на умовах, на їх власний розсуд, належним йому на праві власності нерухомим майном:

- житловим будинком з надвірними будівлями та земельною ділянкою, площею 0,0657 га, що знаходиться в АДРЕСА_2;

- 35/100 ідеальної частки будівлі душової, за планом літ. "Л-1", загальною площею 136,7 кв. м, що знаходиться в АДРЕСА_1;

- 7/100 частки будівлі душової, літ. "Л-1", інв. № 0128, що знаходиться в АДРЕСА_1.

Цією довіреністю ОСОБА_1 також уповноважив ОСОБА_3, ОСОБА_8 бути його представником з усіх без винятку питань, пов'язаних з приватизацією або викупом земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, на якій розташована належна йому частка будівлі душової, літ. "Л-1". Для цього, серед іншого, надає право розписуватися за нього, в тому числі у договорах цивільно-правового характеру, що укладатимуться.

01 липня 2010 року ОСОБА_3 на підставі довіреності, від імені та в інтересах ОСОБА_1, уклав з ОСОБА_2 інвестиційний договір на реконструкцію нежитлового приміщення, будівлі душової літ. "Л-1" за адресою: АДРЕСА_1, згідно з умовами якого інвестор (ОСОБА_2) своїми силами, засобами, за рахунок власних і залучених коштів та/або матеріальних ресурсів здійснює інвестування в об'єкт інвестування (реконструкція нежитлового приміщення, будівлі душової літ. "Л-1" за адресою: АДРЕСА_1, орієнтовна площа після завершення реконструкції становитиме 240,00 кв. м), та земельну ділянку, на якій він знаходиться (земельна ділянка, площею 0,0514 га, кадастровий номер 5610100000:01:024:0228, за адресою: АДРЕСА_1) з метою нового будівництва, введення в експлуатацію та отримання у власність завершеного будівництвом об'єкту інвестування та земельної ділянки, на якій він знаходиться.

У пункті 1.3 договору передбачено, що замовник здійснює інвестування в будівництво об'єкта інвестування на умовах, визначених цим договором, шляхом надання земельної ділянки, на якій знаходитиметься об'єкт інвестування та виконання функцій "Замовника будівництва", що дає право інвестору проводити роботи згідно з умовами договору.

У пункті 2.3. оспорюваного договору передбачено, що об'єкт, зазначений в підпунктах 2.2.1 та 2.2.2 цього договору, та земельна ділянка, зазначена в пункті 2.2.3 цього договору, можуть бути виключені з об'єкту інвестування лише за взаємною згодою Сторін.

Згідно з пунктом 3.8 інвестиційного договору замовник не має права самостійно (без письмового погодження з інвестором) укладати будь-які договори (правочини тощо), що прямо або опосередковано стосуються об'єкта інвестування, зазначеного в підпунктах 2.2.1,2.2.2 цього договору, та/або земельної ділянки, зазначеної в підпункті 2.2.3 цього договору.

Відповідно до пункту 3.9 інвестиційного договору замовник зобов'язується до моменту припинення цього договору не відчужувати чи обтяжувати об'єкт інвестування, зазначений в підпунктах 2.2.1,2.2.2 цього договору, та/або земельну ділянку, зазначену в підпункті 2.2.3 цього договору, на користь третіх осіб, без письмового погодження з інвестором.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За правилами частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Положенням статті 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частина 2 статті 319 ЦК України).

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частин 1 та 2 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою (зміст правочину не може суперечити частиною 1 статті 215 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі), п'ятою (правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним) та шостою (правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей) частиною 1 статті 215 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

За правилом статті 228 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення інвестиційного договору) правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Категорії публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо сутнісних основ правопорядку. З врахуванням наведеного, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Положеннями статті 228 ЦК України охоплюються такі правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо (~law48~).

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

У справі, яка переглядається, позивач не довів, що інвестиційний договір порушує публічний порядок України, а тому відсутні підстави вважати, що окремі, зазначені ним положення цього договору, є нікчемними.

При цьому, суди першої та апеляційної інстанцій, частково задовольняючи позов ОСОБА_1, встановивши, що представник діяв з перевищенням повноважень, дійшли висновків, що окремі положення інвестиційного договору, зокрема щодо розпорядження земельною ділянкою, порушують права власника цієї земельної ділянки, оскільки представник мав обмежене коло повноважень щодо спірної земельної ділянки, зокрема повноваження лише на вчинення дій, пов'язаних з приватизацією або викупом земельної ділянки.

Відповідно до частини 3 статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (стаття 239 ЦК України).

Статтею 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

В оцінці доводів касаційної скарги, що оскаржуваний договір підлягає визнанню недійсним в іншій частині, яка не є нікчемною, Верховний Суд врахував, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання окремих пунктів інвестиційного договору недійсними у порядку статті 217 ЦК України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків, що правочин міг бути вчинений і без включення до нього недійсної частини (зокрема, слів у пункті 2.3 "та земельна ділянка зазначена в п.2.2.3 цього Договору", пунктів 3.8,3.9), оскільки об'єктом інвестування є саме нежитлові приміщення, права на користування та розпорядження якими надані ОСОБА_3 як представнику ОСОБА_1.

Позивачем не доведено, а судами не встановлено, що здійснення реконструкції нежитлового приміщення, будівлі душової літ. "Л-1" за адресою: АДРЕСА_1, є неможливим у разі визнання недійсними пунктів договору щодо земельної ділянки, яка не є об'єктом інвестування.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги, що інвестиційний договір, незважаючи на назву, за своєю суттю є договором суперфіцію, проте обтяження земельної ділянки в частині укладеного суперфіцію не зареєстровані в Державному земельному кадастрі, відповідні відмітки у цьому договорі відсутні, матеріали справи протилежного не містять, а тому цей договір є недійсним. Такі обставини не доведені позивачем, а тому не враховані судами першої та апеляційної інстанцій, з огляду на що зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту (частина 1 статті 413 ЦК України).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив, що судом не встановлено доказів того, що в результаті виконання інвестиційного договору було створено новий об'єкт нерухомості, а не реконструйовано будівлю, яка належить на праві власності позивачу ОСОБА_1.

Верховний Суд наголошує, що судові рішення не переглядаються в частині задоволення позову, оскільки ані заявником, ані відповідачами в цій частині не оскаржувалися, що позбавляє Суд повноважень здійснювати оцінку цих рішень за межами вимог заявника.

Таким чином, за встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення ухваленні з правильним застосуванням норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, що виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, належним чином дослідили наявні у справі докази і дали їм відповідну правову оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 січня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик