Постанова

Іменем України

16 травня 2018 року

м. Київ

справа № 663/2845/14-ц

провадження № 61-3465зпв18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С. (суддя-доповідач),

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Лазурненська селищна рада Скадовського району Херсонської області, Херсонський державний університет,

третя особа - Міністерство освіти і науки України,

розглянув заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Євтушенко О. І., Євграфової Є. П., Мазур Л. М., Мостової Г. І., Писаної Т. О.,

ВСТАНОВИВ :

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області, Херсонського державного університету, третя особа - Міністерство освіти і науки України, у якому просила: визнати недійсним рішення Лазурненської селищної ради від 24 жовтня 2006 року, яким затверджено технічну документацію та надано Херсонському державному університету у постійне користування земельну ділянку площею 5,1188 га по АДРЕСА_1 у смт Лазурне Скадовського району Херсонської області під розміщення спортивно-оздоровчого табору «Буревісник»; визнати недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, виданий Херсонському державному університету 14 листопада 2006 року.

Позов мотивовано тим, що позивач є власником бази відпочинку, яка розташована по АДРЕСА_1 у смт Лазурне Скадовського району Херсонської області на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2004 року, право власності на яку зареєстровано 17 березня 2006 року.

Рішенням Лазурненської селищної ради від 24 жовтня 2006 року № 106 затверджено технічну документацію та надано Херсонському державному університету у постійне користування земельну ділянку площею 5,1188 га по АДРЕСА_1 у смт Лазурне Скадовського району Херсонської області під розміщення спортивно-оздоровчого табору «Буревісник».

На підставі вказаного рішення Херсонському державному університету видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, зареєстрований 14 листопада 2006 року.

Відведення земельної ділянки у постійне користування Херсонському державному університету здійснено з порушенням законодавства та прав ОСОБА_1, оскільки Херсонському державному університету надано у постійне користування, у тому числі, земельну ділянку, на якій розташована належна позивачу на праві власності база відпочинку, чим порушені її права як власника нерухомого майна, володіти, користуватися та розпоряджатися цим майном, земельною ділянкою під нерухомим майном та територією, необхідною для її обслуговування.

Крім цього Херсонському державному університету надано у користування нову земельну ділянку іншої площі, межі якої не визначено в натурі (на місцевості). Відведення цієї земельної ділянки в користування повинно було проводитись з обов'язковим розробленням проекту землеустрою.

Висновком Скадовського відділу земельних ресурсів від 05 вересня 2006 року встановлено, що вказана земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення, а тому підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації, однак така документація із землеустрою державну експертизу не проходила.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Рішенням Скадовського районного суду Херсонської області від 04 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2014 року, позов задоволено.

Визнано недійсним рішення Лазурненської селищної ради від 24 жовтня 2006 року № 106, яким затверджено технічну документацію та надано Херсонському державному університету у постійне користування земельну ділянку площею 5,1188 га по АДРЕСА_1 у смт Лазурне під розміщення спортивного-оздоровчого табору «Буревісник», та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, виданий Херсонському державному університету 14 листопада 2006 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 квітня 2015 року рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 04 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2014 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 04 листопада 2014 року, ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 19 грудня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 квітня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Скадовського районного суду Херсонської області від 28 жовтня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним рішення Лазурненської селищної ради від 24 жовтня 2006 року № 106, яким затверджено технічну документацію та надано Херсонському державному університету у постійне користування земельну ділянку площею 5,1188 га по АДРЕСА_1 у смт Лазурне під розміщення спортивно-оздоровчого табору «Буревісник».

Визнано недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії НОМЕР_1 виданий Херсонському державному університету 14 листопада 2006 року.

Вказане рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що процедура отримання Херсонським державним університетом земельної ділянки у постійне користування була порушена і таке порушення могло вплинути на права ОСОБА_1; Лазурненська селищна рада, проігнорувавши розташування на вказаній земельній ділянці об'єктів нерухомого майна, належних позивачу на праві приватної власності, надала цю ділянку в цілому університету, позбавивши останню можливості оформити свої права на землю у встановленому законом порядку.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 13 березня 2017 року апеляційні скарги заступника прокурора Херсонської області та Херсонського державного університету задоволено, рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 28 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач на момент прийняття Лазурненською селищною радою рішення від 24 жовтня 2006 року № 106 щодо затвердження університетом технічної документації та видачі державного акта від 14 листопада 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою, на якій розташований належний їй об'єкт нерухомого майна, у встановленому законом порядку права користування (власності) земельною ділянкою не набула.

Апеляційним судом встановлено, що 14 лютого 2006 року та 16 травня 2006 року ОСОБА_2 зверталася з заявами до Лазурненської селищної ради з приводу надання їй в оренду або у постійне користування земельної ділянки для використання належної їй на праві власності бази відпочинку орієнтовною площею 0,9 га.

Рішенням ІХ сесії п'ятого скликання Лазурненської селищної Ради Скадовського району від 25 жовтня 2006 року № 114 приватному підприємцю ОСОБА_2 відмовлено у наданні земельної ділянки площею 0,9 га під розміщення бази відпочинку на території СОТ «Буревісник», у зв'язку з відсутністю погодження землекористувача Херсонського державного університету.

За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що належним способом захисту права ОСОБА_2 на отримання земельної ділянки в оренду (користування) є оскарження зазначеного рішення Лазурненської селищної ради. Позивач не позбавлена права реалізувати свої права, як власник нерухомого майна, однак в інший спосіб, але не шляхом визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею Херсонського державного університету.

Крім того, апеляційний суд послався на те, що земельна ділянка, на якій розміщена придбана позивачем база відпочинку відноситься до земель державної власності (стаття 63 Закону України «Про освіту», та частина четверта статті 84 ЗК України), рекреаційного призначення, тому, відповідно до статті 149 ЗК України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, її вилучення можливе лише за рішенням Кабінету Міністрів України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 квітня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Херсонської області від 13 березня 2017 року у цій справі з підстав, встановлених пунктом 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України (в редакції чинній на момент постановлення ухвали).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2017 року касаційну скаргу Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області задоволено.

Рішення апеляційного суду Херсонської області від 13 березня 2017 року скасовано, а рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 28 жовтня 2016 року залишено в силі.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 квітня 2017 року скасовано на підставі частини другої статті 348 ЦПК України (в редакції чинній на момент ухвалення рішення).

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що на час прийняття Лазурненською селищною радою рішення від 24 жовтня 2006 року № 106 щодо затвердження університетом технічної документації та видачі йому державного акта від 14 листопада 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою, вказана земельна ділянка фактично не була вільною від інших об'єктів нерухомості, а останні не належали університету ані на праві власності, ані на підставі будь-якого іншого речового права.

Отже наявність такого майна виключала можливість використання земельної ділянки університетом під розміщення його спортивно-оздоровчого табору «Буревісник».

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що рішення Лазурненської селищної ради від 24 жовтня 2006 року № 106, яким затверджено технічну документацію та надано Херсонському державному університету у постійне користування земельну ділянку площею 5,1188 га по АДРЕСА_1 в смт Лазурне під розміщення спортивно-оздоровчого табору «Буревісник», не може вважатися законним і має бути визнано недійсним, як і державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії НОМЕР_1 виданий Херсонському державному університету 14 листопада 2006 року Лазурненською селищною радою.

Згідно висновків суду касаційної інстанції, апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду і ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, дійшов помилкового висновку про те, що права позивача на момент прийняття Лазурненською селищною радою рішення від 24 жовтня 2006 року № 106 щодо затвердження університетом технічної документації та видачі державного акта від 14 листопада 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою, на якій розташований належний ОСОБА_1 об'єкт нерухомого майна, не порушуються.

14 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2017 року, з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року), зокрема у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: неправильне застосування положень статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного Кодексу України, та незастосування до спірних правовідносин статей 84, 142, 149 Земельного Кодексу України та статті 63 Закону України «Про освіту».

На підтвердження неоднаковості застосування зазначених норм матеріального права заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 у справі № 6-27057ск15, від 13 листопада 2014 року у справі № 6-36041св14, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-8218св15, від 18 березня 2015 року у справі № 6-41444св14, від 05 березня 2015 року у справі № 6-48114св14, в яких, на його думку зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.

Так, за доводами заявника, у справі яка переглядається, з огляду на приписи земельного законодавства та особливий правовий режим земель рекреаційного призначення, закріплених за вищими навчальними закладами державної форми власності, застосовувати статтю 120 ЗК України у вказаних спірних правовідносинах необхідно в сукупності зі статтею 63 Закону України «Про освіту» та статтями 84, 142, 149 ЗК України, оскільки перехід права власності на земельну ділянку, на якій розміщено нерухоме майно, є неможливим, адже спірна земельна ділянка вилучена з обігу й може перебувати лише у державній власності.

Крім того, послався на те, що у справі, яка є предметом перегляду, рішення суду касаційної інстанції не відповідає правовим висновкам щодо правильності застосування норм статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, які викладено в ухвалах Верховного Суду України від 26 жовтня 2017 року у справі № 720/1429/16-ц, від 03 липня 2017 року у справі № 127/27373/15-ц та постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1003цс15.

Посилаючись на наведене, заявник просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції із залишенням без змін рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року №2147-VIIIвнесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

4 січня 2018 року на підставі підпункту 1 пункту 1 Перехідних положень ЦПК України (у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року), заява заступника Генерального прокурора України про перегляд судового рішення передана до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві заступника Генерального прокурора України доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 360-5 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2004 року, укладеного між ТОВ «Говер» і ОСОБА_1, останній належить база відпочинку, яка розташована по АДРЕСА_1 у селищі Лазурне Скадовського району Херсонської області, та складається з будинку літ. «А» площею 114,3 кв. м, будинку літ. «Б» площею 115,5 кв. м, будинку літ. «В» площею 116,7 кв. м, будинку літ. «Г» площею 115,5 кв. м, більярдної літ. «Д» площею 77,1 кв. м, будинку літ. «Ж» площею 75,9 кв. м, господарської будівлі літ. «З».

Право власності на зазначене нерухоме майно за ОСОБА_1 зареєстровано 17 березня 2006 року, що підтверджується копією витягу Херсонського державного бюро технічної інвентаризації про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Рішенням Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області від 24 жовтня 2006 року № 106 затверджено технічну документацію з надання в постійне користування Херсонському державному університету земельної ділянки площею 5,1188 га під розміщення існуючого спортивно-оздоровчого табору «Буревісник» із земель запасу селищної ради за адресою: АДРЕСА_1, Скадовський район, Херсонська область.

14 листопада 2006 року на підставі вказаного рішення селищної ради Херсонському державному університету видано державний акт на право постійного користування вищезазначеною земельною.

14 лютого та 16 травня 2006 року ОСОБА_1 зверталася із заявами до Лазурненської селищної ради з приводу надання їй в оренду або у постійне користування земельної ділянки для використання належної їй на праві власності бази відпочинку орієнтовною площею 0,9 га.

Рішенням Лазурненської селищної ради Скадовського району від 25 жовтня 2006 року № 114 приватному підприємцю ОСОБА_1 відмовлено у наданні земельної ділянки площею 0,9 га під розміщення бази відпочинку на території СОТ «Буревісник» у зв'язку з відсутністю погодження землекористувача - Херсонського державного університету.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30 січня 2008 року Херсонський державний університет є власником спортивно-оздоровчого табору «Буревісник», розташованого по АДРЕСА_1 у смт Лазурне Скадовського району Херсонської області.

Земельна ділянка під розміщення спортивного оздоровчого табору «Буревісник» загальною площею 5,75 га була виділена Херсонському педагогічному інституту ім. Н.К. Крупської рішенням виконавчого комітету Херсонської обласної Ради депутатів трудящих від 06 квітня 1965 року

№ 232 та від 26 лютого 1966 року № 124, та розпорядження Ради Міністрів УРСР від 01 лютого 1991 року № 22-р.

Херсонський державний університет є правонаступником прав і обов'язків Херсонського педагогічного інституту ім. Н.К. Крупської.

Постановою Вищого господарського суду України від 22 грудня 2016 року у справі № 923/314/16 встановлено, що Херсонський державний університет є постійним землекористувачем земельної ділянки загальною площею 5,25 га відповідно до державного акта від 04 червня 1996 року; а також залишено без змін рішення господарського суду Херсонської області і постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року у справі № 23/314/16, якими визнано недійсним та скасовано рішення Лазурненської селищної ради Скадовського району від 18 грудня 2003 року № 237 про припинення права постійного користування земельною ділянкою 5,25 га Херсонського педагогічного інституту ім. Н.К. Крупської під розміщення спортивно-оздоровчого табору «Буревісник» у зв'язку зі зміною статусу учбового закладу.

Згідно довідки архівного сектора Скадовської районної державної адміністрації Херсонської області від 15 вересня 2016 року № 04-07/56, у документах фонду Лазурненської селищної ради Скадовського району у протоколах сесій та засідань виконавчого комітету селищної ради за 2002-2009 рр. відомості щодо звернення регіонального відділення Фонду державного майна України по Херсонській області, ВАТ «Городецьке верстатобудівне виробниче об'єднання «Говер», ТОВ «Говер» до селищної ради з приводу надання в оренду чи користування земельної ділянки, необхідної для обслуговування бази відпочинку, розташованої по АДРЕСА_1 у смт Лазурне Скадовського району (СОТ «Буревісник»), не виявлено.

Разом з тим, на час ухвалення оспорюваного рішення та видачі державного акта площа земельної ділянки, постійним землекористувачем якої були попередники Херсонського державного університету, становила 5,25 га, а площа земельної ділянки, яка була надана Херсонському державному університету на підставі оспорюваного рішення селищної ради склала 5,1188 га, тобто змінилася як площа, так і конфігурація (межі) земельної ділянки.

Згідно висновку Скадовського районного відділу земельних ресурсів від 05 червня 2006 року щодо погодження технічної документації по відведенню земельної ділянки у користування Херсонському державному університету, земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення.

За договором купівлі-продажу від 29 червня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Вербовським В. М., регіональне відділення Фонду державного майна України в Херсонській області продало, а ВАТ «Городоцьке верстатобудівне об'єднання «Говер» купило об'єкт групи Ж державної власності «База відпочинку» за адресою: АДРЕСА_1, Скадовський район, Херсонська область, який складається з 6 будинків літ. «А», «Б», «В», «Г», «Ж», більярдної «Д», госп. будівлі «З». З витягів про реєстрацію права власності вбачається, що право власності на вказану базу зареєстроване за покупцем у встановленому законом порядку. Відомості про земельну ділянку у договорі чи витязі відсутні.

На підставі договору купівлі-продажу від 07 вересня 2004 року, посвідченим приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Вербовським В. М., ВАТ «Городоцьке верстатобудівне об'єднання «Говер» продало, а ТОВ «Говер» купило базу відпочинку за адресою: АДРЕСА_1, Скадовський район, Херсонська область, яка складається з 6 будинків літ. «А», «Б», «В», «Г», «Ж», більярдної «Д», господарської будівлі «З».

Згідно витягів про реєстрацію права власності вбачається, що право власності на вказану базу зареєстроване за покупцем у встановленому законом порядку. Відомості про земельну ділянку у договорі чи витязі відсутні.

За договором купівлі-продажу від 29 грудня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Вербовським В. М., ТОВ «Говер» продало, а ОСОБА_1 купила базу відпочинку за адресою: АДРЕСА_1, Скадовський район, Херсонська область, яка складається з 6 будинків літ. «А», «Б», «В», «Г», «Ж», більярдної «Д», господарської будівлі «З».

Право власності на вказану базу зареєстроване за покупцем у встановленому законом порядку.

Відомості про земельну ділянку у договорі відсутні.

У справі, яка переглядається, у постанові від 13 квітня 2016 року Верховний Суд України (№6-253цс16), скасував попередні судові рішення з направленням справи до місцевого суду на новий розгляд, вирішив питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми статті 120 ЗК України та звернув увагу на необхідність дослідження судами змісту договорів купівлі-продажу нерухомого майна, з'ясування чи не звертався попередній власник до відповідного повноважного органу (сільради, райдержадміністрації) з відповідною заявою про надання земельної ділянки, необхідної для обслуговування бази відпочинку, чи виділялась ТОВ «Говер», як попередньому власнику бази відпочинку, земельна ділянка для обслуговування цього нерухомого майна, якщо так, то у яких розмірах й коли була виділена земельна ділянка та чи перейшло за договором купівлі-продажу нерухомості право на земельну ділянку новому власнику бази відпочинку.

У вказаній постанові Верховний Суд України виклав правову позицію, згідно якої норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції встановив, що орган державної влади Фонд державного майна України, представляючи державу у вказаних правовідносинах і діючи від її імені, оформив у державну власність нерухоме майно, а саме базу відпочинку, яку в подальшому продав ВАТ «Городоцьке верстатобудівне об'єднання «Говер», а воно продало її ТОВ «Говер», яке у свою чергу відчужило її ОСОБА_1

При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що разом з об'єктами нерухомого майна - базою відпочинку, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, Скадовський район, Херсонська область, а саме: будівлями літ. «А», «Б», «В», «Г», «Ж», більярдною «Д», госп. будівлі «З», від держави до ВАТ «Городоцький верстатобудівний завод «Говер» на підставі статті 120 ЗК Українита статті 377 ЦК України перейшло право користування земельною ділянкою під ними та частиною земельної ділянки, необхідної для їх обслуговування, яке в подальшому перейшло від ВАТ «Городоцький верстатобудівний завод «Говер» до ТОВ «Говер», а потім від товариства до ОСОБА_1

На час прийняття Лазурненською селищною радою рішення від 24 жовтня 2006 року № 106 щодо затвердження університетом технічної документації та видачі йому державного акта від 14 листопада 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою, вказана земельна ділянка фактично не була вільною від інших об'єктів нерухомості, а останні не належали університету ані на праві власності, ані на підставі будь-якого іншого речового права.

Наявність такого майна виключала можливість використання земельної ділянки університетом під розміщення його спортивно-оздоровчого табору «Буревісник».

Суд першої інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, з урахуванням правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, прийнятої у цій справі, дійшов висновку, що рішення Лазурненської селищної ради від 24 жовтня 2006 року № 106, яким затверджено технічну документацію та надано Херсонському державному університету у постійне користування земельну ділянку площею 5,1188 га по АДРЕСА_1 в смт Лазурне під розміщення спортивно-оздоровчого табору «Буревісник», не може вважатися законним і має бути визнано недійсним, як і державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, виданий Херсонському державному університету 14 листопада 2006 року Лазурненською селищною радою.

Згідно висновків суду касаційної інстанції, ухвала якого є предметом перегляду у цій справі, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду і ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, дійшов помилкового висновку про те, що права позивача на момент прийняття Лазурненською селищною радою рішення від 24 жовтня 2006 року № 106 щодо затвердження університетом технічної документації та видачі державного акта від 14 листопада 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою, на якій розташований належний ОСОБА_1 об'єкт нерухомого майна, не порушуються.

У наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року у справі № 6-27057ск15 за позовом фізичної особи до фізичних осіб про визнання права власності на спадкове майно, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін ухвалені у справі рішення, виходив із того, що задовольняючи частково позов з підстав, передбачених статтею 1225 ЦК України, статтею 120 ЗК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі, врахував обставини справи, обґрунтовано виходив з того, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами, право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Так, у вказаній справі судом касаційної інстанції зазначено, що за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості слід застосовувати положення частини 4 статті 120 ЗК України, відповідно до якої особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Зі змісту зазначеної ухвали суду касаційної інстанції вбачається, що предметом вирішеного спору є визнання права власності на спадкове майно. Обставини, встановлені у цій справі не є тотожними обставинам, встановленим у справі, що переглядається. Вказана ухвала суду касаційної інстанції не підтверджує неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки у даному випадку відсутня тотожність встановлених судами обставин, різні предмет і підстави позовів.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2014 року у справі № 6-36041св14 за позовом фізичної особи до ДП «Бершадське лісове господарство», Тростянецької районної державної адміністрації, треті особи: відділ Державного агентства земельних ресурсів України в Тростянецькому районі Вінницької області, Ободівська сільська рада Тростянецького району Вінницької області, про визнання права постійного користування земельною ділянкою, визнання права на оформлення договору оренди земельних ділянок, визнання припиненим права користування відповідачем земельними ділянками та визнання частково недійсним державного акта, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення першої та апеляційної інстанції, виходив із того, що правові підстави для задоволення позову відсутні.

Зміст вказаної ухвали не свідчить про тотожність встановлених у цій справі обставин, предмету і підстав позову зі справою, яка є предметом перегляду.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року у справі №41444св14 за позовом Державного територіально-галузевого об'єднання «Львівська залізниця» до Квасівської сільської ради Рахівського району Закарпатської області, фізичних осіб про визнання незаконними рішень сільської ради, недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та договору дарування, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду та виходив з того, що право постійного користування спірною земельною ділянкою залізниця здійснює від початку будівництва залізничного полотна, і це право закріплено на законодавчому рівні, а ділянка належить до земель спеціального призначення, які відповідно до статті 84 ЗК України не можуть передаватись у приватну власність. За користування цією землею залізниця сплачує земельний податок. Спірна ділянка у залізниці не вилучалася, при підготовці технічної документації з залізницею як суміжним землекористувачем межі земельної ділянки не погоджувались. Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що Квасівська сільська рада передала у приватну власність частину земельної ділянки, яка не може передаватись у приватну власність.

Зі змісту вказаної ухвали суду касаційної інстанції вбачається, що обставини, встановлені судами при вирішенні спору є відмінними від обставин, встановлених у справі, яка переглядається, різними є предмет і підстави позовів.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 березня 2015 року у справі №6-48114св14 за позовом заступника прокурора Києво-Святошинського району в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, фізичних осіб про визнання недійсними, протиправними та скасування рішень сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, договорів купівлі-продажу та повернення земельних ділянок у державну власність, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду про часткове задоволення позову та виходив з того, що вилучені у ДП «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» земельні ділянки відносились до земель державної власності, що підтверджено державним актом (постійне користування у державного підприємства), технічною документацією, перевіреною судом, так і правовим висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 28 січня 2014 року № 21-459А13, а, отже, такі земельні ділянки можуть бути вилучені лише за рішенням Кабінету Міністрів України, а не рішенням сільської ради, що відповідає вимогам статей 84, 142, 149 ЗК України.

Підставою звернення прокурора до суду з позовом у цій справі стало те, що із земель ДП «НДВА «Пуща-Водиця», які були передані до земель запасу Софіївсько-Борщагівської сільської ради, останньою прийнято 77 рішень про надання громадянам - відповідачам дозволів на складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства та 77 рішень про затвердження відповідних проектів землеустрою. На підставі даних рішень відповідачами отримано державні акти на право власності на земельні ділянки. Вказані рішення Софіївсько-Борщагівської сільської ради та видані на їх підставі державні акти на право власності на земельні ділянки прокурор вважав протиправними та такими, що суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки ДП «НДВА «Пуща-Водиця» не мало права самостійно відмовитись від користування земельною ділянкою без згоди Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Порівняння вказаного судового рішення із судовим рішенням касаційного суду, яке переглядається, свідчить про відмінність змісту і підстав позовних вимог та фактичних обставин, встановлених судами при вирішенні зазначених справ.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року у справі №6-8218св15 за позовом Державного територіально-галузевого об'єднання «Львівська залізниця» до Брюховецької селищної ради, фізичної особи, третя особа - відділ Держземагентства у м. Львові, про визнання недійсним рішення ради та державного акта на землю, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду про задоволення позову та виходив з того, що Брюховицька сільська рада передала у приватну власність земельну ділянку, яка не може передаватись у приватну власність. Відповідно до п. «б» ч. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

За змістом вказаного рішення суду касаційної інстанції, актом обстеження земельних ділянок від 07 жовтня 2013 року, комісією в складі інженера сектора управління майновими та земельними ресурсами Львівської дирекції залізничних перевезень, землевпорядника відокремленого підрозділу Залізниці «Кам'янка Бузька дистанція колії» та землевпорядника Брюховицької селищної ради встановлено, що на території смт Брюховичі в смузі відведення залізниці на км. 9+017 - км 9+055 з правої сторони за ходом кілометрів, при ширині смуги відведення залізниці 40 м, знаходяться земельні ділянки сторонніх осіб, одна з яких - ділянка відповідача-фізичної особи.

Встановлені при вирішенні цієї справи обставини, правові підстави позову та матеріально-правове регулювання правовідносин, що у ній виникли не є тотожними тим, що містяться у справі, яка переглядається.

Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

У зазначених справах суд встановив різні фактичні обставини та прийняв рішення на підставі відповідної оцінки зібраних у справі доказів, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Також у заяві до Верховного Суду України заступник Генерального прокурора України посилається на невідповідність висновків судів, у справі, яка переглядається, правовій позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1003цс15.

У вказаній постанові міститься висновок про те, що за змістом статті 377 ЦК України та 120 ЗК України (в її редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

У вказаній постанові Верховний Суд України виходив з того, що право фізичної особи самим фактом передачі земельної ділянки в постійне користування ДП «Бершадське лісове господарство» до виникнення у нього права на нерухоме майно, розташоване на частині цієї земельної ділянки, не порушене і право користування земельною ділянкою, яке належить ДП «Бершадське лісове господарство», до нього на підставі статті 120 ЗК України не перейшло.

Ухвала суду касаційної інстанції, про перегляд якої порушує питання заявник, не суперечить викладеному в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року №6-1003цс15 висновку, оскільки висновки у цих судових рішеннях зроблені судами під час розгляду справ з різними фактичними обставинами, тому підстав для перегляду цієї ухвали касаційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави немає.

Судове рішення, про перегляд якого подано заяву, не суперечить висновку, викладеному Верховним Судом України у зазначеній постанові, на яку посилається заявник, та прийнято з урахуванням вказівок і правової позиції, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року №6-253цс15, прийнятої у цій справі.

Крім наведеного, у якості підстави для перегляду судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заявник посилається на невідповідність висновків суду касаційної інстанції постановам Верховного Суду України від 3 липня 2017 року у справі №127/27373/15-ц та від 26 жовтня 2017 року у справі №720/1429/16-ц.

Разом з тим, надані для порівняння рішення у цих справах є ухвалами Верховного Суду України про відмову у допуску справ до провадження, а не постановами, у яких викладено правові висновки, та які не є прикладом для перегляду судового рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України.

Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв'язку із чим, відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року, у задоволенні заяви про перегляд судових рішень необхідно відмовити.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною третьою статті 360-3, частиною першою статті 3605 ЦПК України, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року, пунктом 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року,

ПОСТАНОВИВ :

У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 29 листопада 2017 року відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

І.М. Фаловська