Історія справи

Постанова

Іменем України

16 січня 2018 року

м. Київ

справа № 127/12546/15-ц

провадження № 61-649св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_5,

третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Вінницької міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану та подану представником ОСОБА_5, на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької областівід 07 червня 2016 року у складі судді Луценко Л. В. та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 31 серпня 2016 року у складі суддів Шемети Т. М., Панасюка О. С., Зайцева А. Ю.,

ВСТАНОВИВ :

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У червні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, неодноразово уточнюючи позовні вимоги (а. с. 65-67, 83-85, 160-162), просило виселити ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_2 з предмету іпотеки: квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що предмет іпотеки було придбано за кредитні кошти. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 03 липня 2012 року звернуто стягнення на предмет іпотеки. Однак відповідачі не бажають виселятися з квартири в добровільному порядку, що стало причиною для звернення до суду з цим позовом.

07 червня 2016 року заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області позов задоволено.

Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 витрати щодо сплати судового збору у розмірі 243 грн 60 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим,що відповідачем було передано в іпотеку житлову квартиру, яка була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, а відтак відповідачі підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення. Крім того, судом встановлено, що в провадженні Вінницького міського суду Вінницької області перебувала цивільна справа 127/9384/14-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та як законний представник в інтересах дітей ОСОБА_2, ОСОБА_2, за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2, - Служби у справах дітей Вінницької міської ради, про виселення. У справі рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 листопад 2014 року в задоволенні позову відмовлено, рішення набуло законної сили 25 листопада 2014 року (а. с.125 - 128). Підставою відмови в задоволенні позову стали положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» - суд дійшов висновку, що на час дії мораторію щодо примусового звернення стягнення на предмет іпотеки вимоги про виселення мешканців з іпотечного житла є безпідставними.

31 серпня 2016 року ухвалою апеляційного суду Вінницької області заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 07 червня 2016 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що в справі, яка переглядається, суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту другого частини 1 статті 205 ЦПК України, оскільки вважав, що порушення прав позивача триває. Мораторій на звернення стягнення на майно громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання зобов'язань боржником, а лише тимчасово забороняє відчужувати іпотечне майно без згоди власника. В іпотеку відповідачем передано житлову квартиру, яка була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, а тому позивач вправі повторно звернутися до суду з позовом про виселення.

13 вересня 2016 року представник ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та як законний представник в інтересах дітей ОСОБА_2, ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу.

У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 07 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 31 серпня 2016 року та закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що всупереч вимогам ЦПК України про необхідність закриття провадження у справі суд розглянув справу між тими ж сторонами, з того ж предмета та підстав позову повторно. Крім того, підставою позову було порушення відповідачами статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. Однак, покладені в основу рішення правові висновки Верховного Суду України не можуть бути застосовані до такої категорії справ як справи про виселення, оскільки висновки стосуються правильного застосування статті 33 Закону України «Про іпотеку», а саме права іпотекодавця на звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії мораторію, а також норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». У правових висновках не роз'яснено порядок вирішення питання про виселення громадян з займаного ним житла. Судом порушено частину другу статті 205 та статтю 61 ЦПК України, оскільки набрання законної сили іншим рішенням суду, постановленого з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав зобов'язувало суд провадження у справі закрити.

У статті 388 ЦПК України зазначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

26 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду.

Пунктом першим частиною 1 статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу -без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Друга судова палата Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 03 версня 2007 року між позивачем ПАТ КБ «Приватбанк» та відповідачем ОСОБА_2 укладено кредитний договір №VIW3G105631615, відповідно до пункту 1.1. якого банк зобов'язався надати відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 36 505 доларів США, строком до 01 вересня 2034 року, а відповідач ОСОБА_2 зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. Кредит надавався для купівлі житла (п. 7.1 кредитного Договору (а. с. 6-12, 166-172).

03 вересня 2007 року ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 (копія Договору купівлі-продажу на а. с.173 - 174) та в цей же день, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, позивач та відповідач ОСОБА_2 уклали договір іпотеки квартири (а. с.164-165), посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за № 5357. Відповідно до п. 1 договору іпотеки предметом даного договору є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, зазначеного у п. 33.3 даного договору, а саме квартиру № 82, загальною площею 30,09 кв м., житловою площею 17,40 кв. м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 03 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 5314, в забезпечення виконання зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем зобов'язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки (а. с. 13-16, 173-174).

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 03 липня 2012 року у цивільній справі № 2-4231/11 за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення, позов задоволено частково, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № VIW3G105631615 від 03 вересня 2007 року в розмірі 32 793,63 дол. США, з них: 27 975,99 дол. США заборгованість за кредитом; 3 656,10 дол. США заборгованість за відсотками за користування кредитом; 564,50 дол. США заборгованість по комісії за користування кредитом; 597,08 дол. США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 4 732,63 грн пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки № VIW3G105631615 від 03 вересня 2007 року квартиру, загальною площею 30,9 кв м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ КБ «Приватбанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу з початковою ціною предмета іпотеки для подальшої реалізації 176 750 грн, в іншій частині в задоволенні позову відмовлено (а. с. 86-91).

Судом встановлено, що відповідачі обізнані про наявність рішення апеляційного суду Вінницької області від 03 липня 2012 року про звернення стягнення на предмет іпотеки та позивач попереджав їх про виселення з предмету іпотеки в добровільному порядку, що підтверджено листом від 14 березня 2014 року (а. с. 20), який був отриманий відповідачами 19 березня 2014 року, що підтверджено рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (а. с. 24-25).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України та частини першої статті 33 Закону «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом частини першої статті 41 Закону «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Укладеним іпотечним договором сторони узгодили право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

При цьому, положення договору не містять умови та порядок виселення іпотекодавця з наданого в іпотеку будинку у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки.

Пунктом 18 іпотечного договору встановлено, що всі питання, які не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до діючого законодавства України.

За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян.

Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у нові редакції.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).

Вищевикладені висновки узгоджуються з висловленою правовою позицією Верховного Суду України у постановах від 02 вересня 2015 року у цивільній справі №6-915цс15, від 16 грудня 2015 року у цивільній справі №6-1469цс15.

Таким чином, встановивши, що в іпотеку передано квартиру, яка була придбана ОСОБА_2 у власність за рахунок отриманих кредитних коштів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеної квартири без надання їм іншого житлового приміщення.

За таких обставин рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, є законним та обґрунтованим та відповідає встановленим у справі обставинам.

Доводи касаційної скарги про те, що судом порушено частину другу статті 205 ЦПК України є необґрунтовані, оскільки судами встановлено, що в справі № 127/9384/14-ц позов про виселення було пред'явлено лише до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_2, питання про виселення ОСОБА_2 не ставилося. Тому підстав для закриття провадження не було, оскільки склад учасників цивільного процесу по справі № 127/9384/14-ц та по даній справі є відмінними, що унеможливлює застосування положень пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення.

Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержання норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки судом повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, постановлено законне і обґрунтоване рішення, подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України,Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану та подану представником ОСОБА_5, залишити без задоволення.

Заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 07 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 31 серпня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В.І. Журавель

В.М. Коротун

В.П. Курило