Постанова

Іменем України

12 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 212/4359/18

провадження № 61-21959св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Державна казначейська служба України,

третя особа - прокуратура Дніпропетровської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги Першого заступника прокурора Дніпропетровської області та Державної казначейської служби України на рішення Жовтневого районного суду м.

Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року у складі судді Мігрін Н. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - прокуратура Дніпропетровської області про визначення грошової компенсації в рахунок відшкодування моральної шкоди та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст заяви

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом про визначення грошової компенсації в рахунок відшкодування моральної шкоди та стягнення коштів.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначив, що 18 та 27 січня 2011 року старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України були порушені стосовно нього кримінальні справи, які у подальшому об'єднані в одне провадження № 49-3088.

Також, 12 січня 2011 року ГУБКОЗ Служби безпеки України була заведена оперативно-розшукова справа № 5424 на позивача.

20 січня 2011 року о 15-45 год позивач був затриманий в порядку статті 115 КПК України в редакції 1960 року. Цього ж дня, без його участі, за місцем його проживання проведено обшук та винесено постанову про накладення арешту на майно та кошти, що належать позивачу.

22 січня 2011 року винесено постанови про накладення арешту на все нерухоме, рухоме майно, що належить йому, та на його грошові кошти. 04 лютого 2011 року винесено постанову про накладення арешту на грошові кошти, що йому належать.

11 березня 2011 року старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України винесена постанова про притягнення позивача, як обвинуваченого у кримінальній справі № 49-3088.

Постановою Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2011 року ОСОБА_1 було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Вироком Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 19 січня 2012 року ОСОБА_1 було визнано винним у скоєнні злочину, передбаченому частиною 2 статті 368 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права займати атестовані посади в правоохоронних органах строком на 3 роки, з конфіскацією усього належного майна.

Зазначений вирок було скасовано ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2012 року, запобіжний захід залишено без змін.

Вироком Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 26 грудня 2013 року ОСОБА_1 був засуджений за частиною 2 статті 368 КК України до 5 років позбавлення волі із правом заборони займати посади, пов'язані із виконанням функцій представника влади строком на 3 роки і конфіскацією всього належного майна.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2014 року вищевказаний вирок скасовано, запобіжний захід змінено із тримання під вартою на підписку про невиїзд у залі суду, а справу повернуто на додаткове розслідування Генеральному прокурору України.

25 квітня 2014 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження № 42014040000000327 за ознаками частини 4 статті 368 КК України.

19 червня 2015 року старшим прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчого управління прокуратури Дніпропетровської області винесено постанову про закриття кримінального провадження від 25 квітня 2014 року № 42014040000000327 за частиною 4 статті 368 КК України за фактом отримання неправомірної вигоди ним від ОСОБА_2.14 та 20 січня 2011 року у зв'язку з тим, що невстановлені достатні докази для доведеності винуватості особи і вичерпано можливості їх отримати. Цією ж постановою скасовано арешт його майна, накладеного постановами слідчого Генеральної прокуратури України від 20 січня 2011 року та 10 лютого 2011 року, а саме квартири: за адресою АДРЕСА_1, автомобіля "Шевроле Лачеті NА 193" номерний знак НОМЕР_1,2005 року випуску, холодильника "Candi", мікрохвильової печі "Whirlpool", телевізора "Funаі", мобільних телефонів "Nокіа 6233" та "Nокіа 1100", ланцюжка і хрестика із золота, наручного годинника "Орієнт", шпильки для краватки, 156,60 грн, вилучених 20 січня 2011 року. Також скасовано арешт на грошові кошти, накладений постановою слідчого Генеральної прокуратури України від 04 лютого 2011, у сумі 200 доларів США. Скасовано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, обраний ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2014 року.

Таким чином, в період часу з 18 січня 2011 року по 19 червня 2015 року ОСОБА_1 був підданий незаконному кримінальному переслідуванню та з цього моменту у нього виникло право на відшкодування шкоди, завданої незаконним діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Нервові стреси, відчуття тривоги, у тому числі за здоров'я своїх близьких, сильні душевні переживання та моральні страждання, приниження, розгубленість, інші негативні наслідки притягнення його до кримінальної відповідальності мали місце протягом понад 4-річного строку притягнення до кримінальної відповідальності. Внаслідок вищевказаних неправомірних дій органів досудового слідства, суду він був позбавлений можливості продовжувати свій звичайний розклад життя, сприяти своєму сину у навчанні, вихованні, при тому що саме на цей період часу припав процес психологічного ставлення сина. Більше того, свою доньку він не зумів особисто провести до першого класу школи, що, безумовно, є важливим для кожного нормального батька. На час затримання його заробіток був основним джерелом сімейного бюджету. Після його незаконного затримання його батько був вимушений продати належний йому автомобіль з метою фінансової підтримки позивача, його дружини та дітей, хоча це все одно не допомогло утримувати сім'ю позивача та виховувати дітей позивача на фінансовому рівні, який був до цього. Звільнення позивача з роботи та позбавлення класного чину безумовно негативно вплинуло на його відношення, як до свого життя в цілому, так і до роботи. Крім того, вищевказані події широко висвітлювались в засобах масової інформації, внаслідок чого була погіршена його репутація, при тому що в подальшому, після закриття кримінального провадження стосовно нього, у тих же ЗМІ не було жодної інформації про його невинуватість. У зв'язку з незаконними діями органів досудового розслідування, а саме незаконного його притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою та підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного засудження, в наслідок чого позивачу була спричинена моральна шкода, розмір якої у грошовому розмірі, вважає, дорівнює 16 000 000 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача у відшкодування моральної шкоди 1 000 000 грн. Судовий збір віднесено за рахунок держави.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1, Державної казначейської служби України та прокуратури Дніпропетровської області залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року залишено без змін.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановив, що постановою слідчого прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчого управління прокуратури Дніпропетровської області від 19 червня 2015 року, кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 за частиною 4 статті 368 КК України закрито у зв'язку з відсутністю складу злочину. Позивач перебував під судом впродовж 4 років 4 місяців та щодо нього було застосовано запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою та підписки про невиїзд.

Суди вказували, що факт закриття кримінального провадження у зв'язку з відсутністю у діях ОСОБА_1 складу злочину дає підстави останньому вимагати відшкодування моральної шкоди, оскільки внаслідок неправомірних дій органів досудового слідства, суду позивач був позбавлений можливості продовжувати свій звичайний розклад життя, сприяти своєму сину у навчанні, вихованні, свою доньку позивач не зумів особисто провести до першого класу школи, що, безумовно, є важливим для кожного батька. На час затримання позивача заробіток був основним джерелом його сімейного бюджету. Після його незаконного затримання батько позивача був вимушений продати належний йому автомобіль з метою фінансової підтримки позивача, дружини позивача та дітей позивача. Звільнення позивача з роботи та позбавлення класного чину безумовно негативно вплинуло на його відношення як до свого життя в цілому, так і до роботи. Крім того, вищевказані події широко висвітлювались в засобах масової інформації, внаслідок чого була підірвана репутація позивача, при тому що в подальшому, після закриття кримінального провадження стосовно нього, у тих же ЗМІ не було жодної інформації про його невинуватість.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У грудні 2019 року Перший заступник прокурора Дніпропетровської області - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 18 квітня 2019 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 16 листопада 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення змінити, зменшивши розмір стягнутої моральної шкоди до 208 650 грн.

У квітні представник Державної казначейської служби - Агеєва О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 18 квітня 2019 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 16 листопада 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

У поданій касаційній скарзі Перший заступник прокурора Дніпропетровської області вказує, що при визначенні розміру моральної шкоди суд має керуватись принципами рівності, поміркованості, розумності, справедливості, а її розмір має бути не більший ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення.

Зазначає, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначається і розмірі співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством за кожен місяць під судом чи слідством, встановленої судом на момент відшкодування, а якщо є підстави для стягнення у більшому розмірі, повинен обґрунтувати такий розмір. Під кримінальним переслідуванням позивач перебував 50 місяців, а тому розмір до відшкодування повинен бути 208 650 грн (50*4 173 грн), що відповідає розміру встановленому вимогами статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду".

Доводом касаційної скарги Першого заступника прокурора Дніпропетровської області є також те, що судами допущено невідповідність висновків обставинам справи, а стягнуту суму вони не обґрунтували належними та допустимими доказами, не надали оцінку недоведеності позивачем причинно-наслідкового зв'язку між діями органів досудового розслідування, прокуратури та моральними стражданнями на які посилається позивач.

Касаційна скарга Державної казначейської служби України мотивована тим, що казначейство у цій справі є неналежним відповідачем, адже Державна казначейська служба України здійснює лише списання коштів, а поряд із ним як відповідач у справі мав бути залучений орган, діями якого завдано безпосередньої шкоди.

Доводом касаційної скарги представника Державної казначейської служби України є також те, що судами необґрунтовано визначено розмір моральної шкоди, завданої позивачу, адже ним не надано жодного доказу причинно-наслідкового зв'язку між діями органів досудового розслідування і прокуратури та моральною шкодою, спричиненою позивачу.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

В березні та червні 2020 року від ОСОБА_1, до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційні скарги Першого заступника прокурора Дніпропетровської області та Державної казначейської служби України в яких позивач просить касаційні скарги залишити без задоволення, посилаючись на їх необґрунтованість, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Вказує, що судами попередніх інстанцій в повній мірі було досліджено подані у справі докази на підставі яких суди обґрунтовано визначили розмір моральної шкоди.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою Першого заступника прокурора Дніпропетровської області та витребувано її матеріали із Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу.

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою Державної казначейської служби України.

14 лютого 2020 року справа № 212/4359/18 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 18 та 27 січня 2011 року старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України були порушені стосовно ОСОБА_1 кримінальні справи, за фактом одержання хабаря службовою особою за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 368 КК України, які у подальшому об'єднані в одне провадження № 49-3088.

20 січня 2011 року о 15-45 год, згідно протоколу затримання підозрюваного, ОСОБА_1 був затриманий в порядку статті 115 КПК України, в редакції 1960 року.

20 січня 2011 року, за місцем проживання позивача ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_1 проведено обшук.

20 січня 2011 року винесено постанову про накладення арешту на майно та грошові кошти, що належать ОСОБА_1

22 січня 2011 року винесено постанови про накладення арешту на все нерухоме, рухоме майно, що належить ОСОБА_1, та на його грошові кошти.

11 березня 2011 року старшим слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України винесена постанова про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого у кримінальній справі № 49-3088.

Постановою Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2011 року ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Вироком Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 19 січня 2012 року позивача було визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною 2 статті 368 КК України та визначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права займати атестовані посади в правоохоронних органах строком на 3 роки, з конфіскацією усього належного йому майна. В подальшому зазначений вирок було скасовано ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2012 року, однак запобіжний захід залишено без змін.

Вироком Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 26 грудня 2013 року позивач був засуджений за частиною 2 статті 368 КК України до 5 років позбавлення волі із правом займати посади, пов'язані із виконанням функцій представника влади строком на 3 роки і конфіскацією всього належного йому майна.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2014 року вищевказаний вирок було скасовано, запобіжний захід змінено із тримання під вартою на підписку про невиїзд у залі суду, а справу повернуто на додаткове розслідування Генеральному прокурору України.

19 червня 2015 року старшим прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчого управління прокуратури Дніпропетровської області винесено постанову про закриття кримінального провадження від 25 квітня 2014 року № 42014040000000327 за частиною 4 статті 368 КК України за фактом отримання неправомірної вигоди ОСОБА_1 від ОСОБА_2.

Із матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебував під слідством з 18 січня 2011 року по 19 червня 2015 року, тобто 53 місяця або 4 роки 4 місяця, з яких 3 роки 1 місяць 14 днів із застосуванням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Суди також встановили, що внаслідок неправомірних дій органів досудового слідства, суду позивач був позбавлений можливості продовжувати свій звичайний розклад життя, сприяти своєму сину у навчанні, вихованні, свою доньку позивач не зумів особисто провести до першого класу школи, що, безумовно, є важливим для кожного батька. На час затримання позивача заробіток був основним джерелом його сімейного бюджету. Після його незаконного затримання батько позивача був вимушений продати належний йому автомобіль з метою фінансової підтримки позивача, дружини позивача та дітей позивача. Звільнення позивача з роботи та позбавлення класного чину безумовно негативно вплинуло на його відношення як до свого життя в цілому, так і до роботи. Крім того, вищевказані події широко висвітлювались в засобах масової інформації, внаслідок чого була підірвана репутація позивача, при тому що в подальшому, після закриття кримінального провадження, стосовно нього, у тих же ЗМІ не було жодної інформації про його невинуватість

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги Першого заступника прокурора Дніпропетровської області на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Оскільки касаційна скарга Державної казначейської служби України на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року подана 10 квітня 2020 року, тобто після набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому розгляд касаційної скарги Державної казначейської служби України буде здійснюватися відповідно до правил ЦПК України із змінами, внесеними згідно із ~law53~ від 15 січня 2020 року.

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України (у редакції чинній до 08 лютого 2020 року) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України (у редакції чинній до 08 лютого 2020 року) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України (із змінами, внесеними згідно із ~law54~ від 15 січня 2020 року) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України (із змінами, внесеними згідно із ~law55~ від 15 січня 2020 року) встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Положеннями частин 1 , 2 , 7 статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду".

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених статтею 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", виникає у тому числі у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення.

Згідно з пунктами 2 та 5 статті 3 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" у наведених в статті 1 Закону випадках громадянинові підлягають відшкодуванню (повертаються) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; та моральна шкода.

При визначенні розміру моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, суд повинен визначити страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру, при цьому суд зобов'язаний враховувати, що таке відшкодування проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом (частина 3 статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду").

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Під час судового розгляду встановлено, що 19 червня 2015 року старшим прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчого управління прокуратури Дніпропетровської області винесено постанову про закриття кримінального провадження від 25 квітня 2014 року № 42014040000000327 за частиною 4 статті 368 КК України за фактом отримання неправомірної вигоди ОСОБА_1 від ОСОБА_2.

ОСОБА_1 перебував під слідством з 18 січня 2011 року по 19 червня 2015 року, тобто 53 місяця або 4 роки 4 місяця, з яких 3 роки 1 місяць 14 днів із застосуванням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Суди попередніх інстанцій встановили, що факт закриття кримінального провадження у зв'язку з відсутністю у діях ОСОБА_1 складу злочину дає підстави останньому вимагати відшкодування моральної шкоди, оскільки внаслідок неправомірних дій органів досудового слідства, суду позивач був позбавлений можливості продовжувати свій звичайний розклад життя, сприяти своєму сину у навчанні, вихованні, свою доньку позивач не зумів особисто провести до першого класу школи, що, безумовно, є важливим для кожного батька. На час затримання позивача заробіток був основним джерелом його сімейного бюджету. Після його незаконного затримання батько позивача був вимушений продати належний йому автомобіль з метою фінансової підтримки позивача, дружини позивача та дітей позивача.

Звільнення позивача з роботи та позбавлення класного чину безумовно негативно вплинуло на його відношення як до свого життя в цілому, так і до роботи. Крім того, вищевказані події широко висвітлювались в засобах масової інформації, внаслідок чого була підірвана репутація позивача, при тому що в подальшому, після закриття кримінального провадження стосовно нього, у тих же ЗМІ не було жодної інформації про його невинуватість.

Отже з огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позову, оскільки законом передбачене безумовне право громадянина на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбаченому законодавством, у випадку закриття кримінальної справи за відсутністю у його діянні складу злочину.

Вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги щодо того, що матеріали справи не містять доказів заподіяння шкоди позивачу.

Верховний Суд звертає увагу на те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суд має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. При цьому визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати й більший розмір відшкодування.

Указане відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19).

Таким чином законодавством встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний.

У постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що "моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.

Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості".

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Вказаним спростовується довід касаційної скарги Першого заступника прокурора Дніпропетровської області про те, що визначений судами розмір не відповідає розміру встановленому вимогами статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду".

Посилання Державної казначейської служби України на те, що сума відшкодування моральної шкоди повинна бути меншою є також безпідставними, оскільки у суду, у розумінні статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", є право застосувати й більший розмір відшкодування, ніж мінімально визначений, при цьому суди навели для цього відповідні мотиви.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України про те, що казначейство у цій справі є неналежним відповідачем, адже відповідач здійснює лише списання коштів, а поряд із ним як відповідач у справі мав бути залучений орган, діями якого завдано безпосередньої шкоди з огляду на таке.

Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів Державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина 2 статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до пункту 1, підпункту 3 пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів та здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду.

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи види рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача у відшкодування моральної шкоди 1 000 000 грн.

Таким чином, залучення прокуратури Дніпропетровської області в якості третьої особи, а не відповідача у справі не вплинуло на правильність ухвалених судових рішень, а відповідно до частини 2 статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

В силу положень статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими колегія суддів не знаходить підстав для визнання висновків судів попередніх інстанцій помилковими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, доводи касаційних скарг правильність висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, а тому касаційні скарги необхідно залишити без задоволення.

Щодо клопотання про розгляд справи з викликом сторін

В касаційній скарзі Першим заступником прокурора Дніпропетровської області було заявлено клопотання про розгляд справи з викликом сторін.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга).

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Абзац другий частини першої даної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, "публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції" (рішення від 8 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78), § 25).

Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення у справі "Axen v. Germany", § 28).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.

Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Верховний Суд створив учасникам процесу у цій справі належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи мав право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

З огляду на вказане, а також ураховуючи те, що сторони у справі вже надали аргументи щодо поданої касаційної скарги, остання розглядається без повідомлення та виклику учасників справи.

Отже, оскільки ЦПК України передбачає можливість розгляду справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи, аргументи про розгляд справи за участю сторін у справі є непереконливими, тому відсутня необхідність у виклику осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, у зв'язку із чим у задоволенні клопотання слід відмовити.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Першого заступника прокурора Дніпропетровської області - Романа Соскова про розгляд справи за участю сторін у справі відмовити.

Касаційні скарги Першого заступника прокурора Дніпропетровської області та Державної казначейської служби України залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька І. М. Фаловська