Історія справи

Постанова

Іменем України

15 березня 2023 року

м. Київ

справа № 755/4539/21

провадження № 61-18276св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне підприємство «Великий конференц-зал Національної академії наук України»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року під головуванням судді Яровенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Кравець В. А., Мазурик О. Ф. у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Великий конференц-зал Національної академії наук України» про стягнення заробітної плати та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст заяви

У березні 2021 року позивач звернулась до суду з позовом до Державного підприємства «Великий конференц-зал Національної академії наук України» (далі - ДП «Великий конференц-зал Національної академії наук України») в якій просила стягнути заборгованість із заробітної плати за період з 17 березня 2020 року по 28 жовтня 2020 року та 10 000 грн моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовано тим, що вона перебувала в трудових відносинах з відповідачем в період з 01 квітня 2019 року по 04 грудня 2020 року.

За час перебування в трудових відносинах позивач зазначає, що їй була нарахована, але не виплачена заробітна плата.

В день звільнення відповідач не провів повний розрахунок з позивачем.

Позивач неодноразово зверталась до ДП «Великий конференц-зал Національної академії наук України», однак станом на день звернення до суду з нею не було проведено повного розрахунку.

Такі дії відповідача завдали позивачу також моральних страждань, тому просить стягнути з відповідача також моральну шкоду.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 05 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 , відповідно до її власноручно написаної заяви від 17 березня 2020 року, перебувала з 18 березня 2020 року по день звільнення - 04 грудня 2020 року у відпустці без збереження заробітної плати у зв`язку із встановленням Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Заробітна плата за ті дні, в які позивач була відсутня на роботі та не виконувала свої посадові обов`язки їй не нараховувалась, а тому відсутні підстави щодо стягнення заробітної плати в період з 18 березня 2020 року по день звільнення, за виключенням тих днів, коли відпустка переривалась, позивач виходила на роботу і отримувала за ці дні заробітну плату.

Відсутні також підстави вважати, що з позивачем не було проведено розрахунку при звільненні у строки передбачені Законом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Заявник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статті 26 Закону України «Про відпустки» стосовно одноособового продовження роботодавцем строків відпустки без збереження заробітної плати на термін, більше ніж 15 календарних днів на рік, з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби «COVID-19», спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2» від 11 березня 2020 року № 211, з подальшими змінами.

Також ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки. Крім того, заявник зазначає, що у судовому засіданні 05 жовтня 2021 року Київський апеляційний суд надав можливість представляти інтереси ДП «Великий конференц-зал Національної академії наук України» неповноважному представнику.

Вважає неконституційними постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» встановив карантин на території України з 19 грудня 2020 року до 30 квітня 2021 року, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Крім того аргументом касаційної скарги також є невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 569/9738/20 (провадження № 61-914св21) де вказано на те, що примусове відправлення працівників у відпустки без збереження заробітної плати є грубим порушенням законодавства про працю, за що роботодавця в установленому порядку має бути притягнуто до відповідальності.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2022 року від представника ДП «Великий конференц-зал Національної академії наук України» - адвоката Кацалапа А. А. на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому представник відповідача у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів.

Представник відповідача зазначає, що формальне посилання заявника у касаційній скарзі на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не є дотриманням вимог процесуального закону щодо обов`язкового зазначення підстав касаційного оскарження.

Участь представника відповідача ОСОБА_2 не є порушенням норм процесуального права, оскільки відповідає приписам частини другої статті 60 ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги про неконституційність приписів постанов Кабінету Міністрів України, якими встановлено карантин щодо запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 вважає необґрунтованими, оскільки вони неконституційними не визнавались.

Заява позивача про надання відпустки без збереження заробітної плати містила прохання про таку відпустку з 18 березня 2020 року по 03 квітня 2020 року включно, або, до іншої, більш пізньої дати завершення карантину у випадку продовження його строку рішенням Кабінету Міністрів України, а тому порушень порядку надання такої відпустки з боку відповідача не було.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 21 лютого 2022 рокувідкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дніпровського районного суду м. Києва.

Справа № 755/4539/21 надійшла до Верховного Суду 08 червня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 13 лютого 2023 року справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 01 квітня 2019 року позивач працювала у ДП «Великий конференц-зал Національної академії наук України» на посаді майстра ресторанного обслуговування, що підтверджується копією трудової книжки (а. с. 13).

Наказом від 04 грудня 2020 року № 33 ОСОБА_1 була звільнена з 04 грудня 2020 року відповідно до статті 38 КЗпП України (за власним бажанням), що підтверджується копією наказу (а. с. 56).

За період перебування у трудових відносинах з відповідачем, а саме з 17 березня 2020 року по день звільнення, ОСОБА_1 не виплачена заробітна плата за ті дні в які вона перебувала у відпустці без збереження заробітної плати. Розрахунок при звільненні проведений у строки передбачені Законом.

Суди встановили, що з 12 березня 2020 року було запроваджено карантинні обмеження на всій території України, у зв`язку з пандемією COVID-19.

17 березня 2020 року ОСОБА_1 написала заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін на період карантину з 18 березня 2020 року по 03 квітня 2020 року включно або до іншої, більш пізньої дати закінчення оголошення карантину у випадку подовження його строку рішенням Кабінету Міністрів України (а. с. 37).

Наказом від 17 березня 2020 року № 12 «Про надання відпусток без збереження заробітної плати та встановлення тривалості робочого часу на період карантину» надана відпустка без збереження заробітної плати за згодою сторін на період карантину майстру із ресторанного обслуговування ОСОБА_1 з 18 березня по 03 квітня 2020 року включно, або, до іншої, більш пізньої дати завершення карантину у випадку продовження його строку рішенням Кабінету Міністрів України (а. с. 54-55).

Наказом від 28 вересня 2020 року № 27 «Про подовження зупинки (скорочення) роботи підприємства та встановлення тривалості робочого часу на період карантину» у зв`язку із веденням на території України заходів, спрямованих на запобігання виникнення і поширення коронавірусної хвороби згідно постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 та Закону України № 760 від 26 серпня 2020 року під час зупинки (скорочення) роботи підприємства з 01 вересня 2020 року по 31 жовтня 2020 року за попередньою згодою із співробітником, перервано відпустку без збереження заробітної плати на період карантину майстру ресторанного обслуговування ОСОБА_1 та допущено її до роботи 7, 10, 17 та 24 жовтня 2020 року у зв`язку з виробничою необхідністю (а. с. 52).

Наказом від 30 жовтня 2020 року № 29 «Про подовження зупинки (скорочення) роботи підприємства та встановлення тривалості робочого часу на період карантину» подовжено з 01 листопада 2020 року по 31 грудня 2020 року термін надання відпустки без збереження заробітної плати ОСОБА_1 (а. с. 53).

Судами встановлено, що основним видом діяльності відповідача є організація та проведення масових заходів (КВЕД 82.30 Організування конгресів і торгівельних виставок).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Справа є малозначною, проте Верховний Суд переглядає оскаржувані судові рішення, оскільки доводи касаційної скарги стосуються питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.

Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Вимогами статті 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 97 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Аналогічні положення передбачені в статті 21 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до частини першої статті 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

За змістом частини першої статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до частин першої-третьої статті 84 КЗпП України, у випадках, передбачених статтею 25 Закону України «Про відпустки», працівнику за його бажанням надається в обов`язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати. За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік. У разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною другою цієї статті.

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про відпустки» за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік. У разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до пункту 6 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби COVID-19» у разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у термін, встановлений частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».

Таким чином з вищенаведеного вбачається, що працівник має право на відпустку без збереження заробітної плати понад 15 календарних днів на рік у разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

З урахуванням підстав та предмету позову заявлених в позовній заяві, колегія суддів зазначає, що позивач мала довести, що вона виконувала роботу, а відповідач не виплачував нараховану їй за цю роботу заробітну плату.

Судами попередніх інстанцій за обставинами справи встановлено, що через карантинні обмеження, відповідач був позбавлений можливості проводити господарську діяльність, а позивач скористалась правом написати заяву про відпустку без збереження заробітної плати.

Таким чином, оскільки позивач перебувала у відпустці без збереження заробітної плати та отримала заробітну плату за фактично відпрацьовані дні, колегія суддів погоджується із висновками судів про відсутність підстав для задоволення позову.

Вищенаведеним спростовуються аргументи касаційної скарги про те, що в порушення норм процесуального права суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки.

Крім того, як правильно вказали суди попередніх інстанцій, позивач в цій справі не заявляла вимог щодо безпідставного та незаконного надання їй відпустки без збереження заробітної плати, а також стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Разом із тим колегія суддів зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином, оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції допустив до участі у справі представника відповідача, який не міг представляти його інтереси колегія судів доходить таких висновків.

З матеріалів справи вбачається, що у судовому засіданні, яке відбулось у Київському апеляційному суді 05 жовтня 2021 року інтереси відповідача представляв Ліпич О. В., який діяв на підставі довіреності, виданої ДП «Великий конференц-зал Національної академії наук України» 30 вересня 2021 року.

Відповідно до частини першої-другої статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник. Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.

Таким чином, оскільки спір у цій справі виник із трудових відносин, а представник відповідача - ОСОБА_2 досяг повноліття, колегія суддів відхиляє означений аргумент касаційної скарги.

Одночасно колегія суддів також відхиляє аргументи касаційної скарги про неконституційність постанов Кабінету Міністрів України про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів, оскільки рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»» було закрито конституційне провадження у справі щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень підпунктів 5, 6, 7, 14 пункту 3, абзацу шостого пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів» від 20 травня 2020 року № 392, пунктів 10, 17 Порядку здійснення протиепідемічних заходів, пов`язаних із самоізоляцією, затвердженого цією постановою, на підставі пункту 5 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» - втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України.

Решту вказаних заявником постанов Кабінету Міністрів України з приводу карантинних обмежень Конституційний Суд України неконституційними не визнавав.

Доводи касаційної скарги про те, що є невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 569/9738/20 (провадження № 61-914св21) колегія суддів відхиляє, адже у наведеній справі позивач просив визнати трудові відносини між ним та роботодавцем (відповідачем) припиненими з 05 травня 2020 року, у зв`язку із звільненням з посади техніка з планування за власним бажанням (у зв`язку із погіршенням здоров`я) на підставі частини першої статті 38 КЗпП України.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, підстави, предмети позовів та встановлені фактичні обставини.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи те, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402 406 409 410 411 416 ЦПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк