Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 756/3193/20

провадження № 61-9787св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,

відповідач - Київська міська державна адміністрація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану у своїх інтересах та в інтересах: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2022 року у складі судді Осаулова А. А. та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Мельника Я. С., Гуля В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 звернулися до суду з позовом до Київської міської державної адміністрації (далі - КМДА) про визнання розпорядження протиправним, зобов`язання вчинити дії, посилаючись на те, що рішенням Установчих Зборів Загальної Ради Релігійної громади «Церква об`єднання» (у Оболонському районі міста Києва) (далі - Установчі збори Релігійної громади) від 12 червня 2017 року прийнято Статут Релігійної громади та вирішено звернутися до КМДА із заявою про проведення державної реєстрації Статуту. На виконання вказаного рішення 21 лютого 2018 року вони подали відповідачу документи на реєстрацію Релігійної громади. Однак розпорядженням виконавчого органу КМДА від 15 травня 2018 року № 823 їм було відмовлено в реєстрації Статуту у зв`язку невідповідністю діяльності Релігійної організації вимогам статей 3, 4, 5 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон № 987-ХІІ). При цьому додатки до вказаного розпорядження не містять відомостей про порушення вимог законодавства з боку Релігійної громади та в них відсутні будь-які доводи про те, що діяльність громади суперечить чинному законодавству. Разом з тим у висновках Державного комітету у справах релігій від 14 листопада 2001 року та у протоколі засідання експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій від 06 березня 2018 року жодних порушень законодавства з боку Релігійної громади «Церква об`єднання», закликів до розпалювання релігійної ворожнечі, втручання в діяльність інших релігій не виявлено, як і не доведено, що елементи культової практики та соціальної діяльності громади суперечать Конституції України чи Закону № 987-ХІІ. Вважають, що відповідач безпідставно відмовив їм в реєстрації Статуту, без проведення якої вони позбавлені можливості вчиняти дії, необхідні для здійснення релігійної діяльності. Враховуючи викладене, позивачі просили: визнати протиправним розпорядження КМДА від 15 травня 2018 року № 823 про відмову в реєстрації Статуту релігійної організації «Релігійна громада» «Церква об`єднання» у Оболонському районі міста Києва; зобов`язати відповідача зареєструвати названу релігійну організацію як юридичну особу (зареєструвати Статут Релігійної громади).

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2022 року позов задоволено частково. Визнано протиправним розпорядження КМДА від 15 травня 2018 року № 823 про відмову в реєстрації Статуту релігійної організації «Релігійна громада» «Церква об`єднання» у Оболонському районі міста Києва. В задоволенні позовних вимог в частині зобов`язання КМДА зареєструвати релігійну організацію «Релігійна громада» «Церква об`єднання» як юридичну особу відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що розпорядженням КМДА від 15 травня 2018 року № 823 позивачам відмовлено в реєстрації Статуту Релігійної організації у зв`язку з тим, що її діяльність не відповідає вимогам статей 3, 4, 5 Закону № 987-ХІІ, що не може бути достатньою підставою для такої відмови. Оскільки інші наявні у справі матеріали, а саме висновки центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, та лист Департаменту захисту національної державності Служби Безпеки України, також не містять відомостей про порушення позивачами вимог законодавства України, то наявні підстави для визнання протиправним оскаржуваного розпорядження. Разом з тим позовна вимога про зобов`язання відповідача зареєструвати Релігійну громаду «Церква об`єднання» (у Оболонському районі міста Києва) як юридичну особу не може бути задоволена, оскільки прийняття рішення про реєстрацію статуту релігійної громади або про відмову у реєстрації відноситься до виключних повноважень обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та Ради міністрів Автономної Республіки Крим і суд не може втручатися у процес їх реалізації суб`єктом владних повноважень. Суди вправі зобов`язати відповідний орган розглянути певне питання, але не можуть зобов`язати цей орган прийняти конкретне рішення, оскільки це не належить до компетенції суду.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року апеляційні скарги КМДА та ОСОБА_1 , подану в своїх інтересах та в інтересах: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2022 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Прийняття рішення про реєстрацію статуту релігійної громади або про відмову у реєстрації відноситься до виключних повноважень обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та Ради міністрів Автономної Республіки Крим і суд не може втручатись у процес їх реалізації суб`єктом владних повноважень. Відтак, встановивши, що вимога про зобов`язання КМДА зареєструвати Релігійну громаду не відповідає встановленому законом способу захисту прав позивачів, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року в частині відмови в задоволенні вимоги про зобов`язання КМДА зареєструвати Статут Релігійної громади і ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким змінити судові рішення судів попередніх інстанцій в зазначеній частині, зобов`язавши відповідача зареєструвати Статут Релігійної громади.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 15 липня 2019 року у справі № 420/5625/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18. Якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але судом визнано таке рішення протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. В цій справі розглядається питання про цивільні позадоговірні правовідносини, тобто правовідносини, в яких правам однієї сторони кореспондується певний обов`язок іншої сторони. Відповідно, КМДА зобов`язана була зареєструвати релігійну громаду. Визнавши протиправною відмову в реєстрації статуту юридичної особи, суди попередніх інстанцій лише частково захистили їх права, оскільки право на існування релігійної громади як юридичної особи не отримало захисту. Одне лише визнання протиправною відмови в реєстрації статуту релігійної громади, без зобов`язання відповідача його зареєструвати, матиме своїм наслідком чергове звернення позивачів із заявою про реєстрацію статуту і чергову протиправну відмову в такій реєстрації. При цьому порушення прав позивачів полягає не в тому, що КМДА не розглядає їх заяву про реєстрацію, а в тому, що відповідач відмовляється реєструвати релігійну громаду. В даному випадку дієвим способом захисту порушених прав було б зобов`язання КМДА виконати свій обов`язок в натурі, тобто зареєструвати Статут релігійної громади.

У листопаді 2022 року КМДА подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення в частині відмови позивачам в задоволенні вимоги про зобов`язання КМДА зареєструвати Статут є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.

03 листопада 2022 року справа № 756/3193/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідача зареєструвати статут релігійної громади, тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України переглядаються Верховним Судом лише в означеній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають.

Судами встановлено, що рішенням Установчих зборів Релігійної громади, оформленим протоколом від 12 червня 2017 року, прийнято Статут Релігійної організації та вирішено звернутися до голови КМДА із заявою про його реєстрацію.

21 лютого 2018 року до виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) надійшла заява уповноважених представників Релігійної організації «Релігійна громада «Церква об`єднання» в Оболонському районі міста Києва» щодо реєстрації Статуту Релігійної громади.

За результатами розгляду документів, поданих релігійною громадою, розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 15 травня 2018 року № 823 «Про відмову в реєстрації Статуту релігійної організації «Релігійна громада «Церква об`єднання» у Оболонському районі міста Києва» відмовлено в реєстрації Статуту Релігійної організації у зв`язку з тим, що діяльність названої релігійної організації не відповідає вимогам статей 3, 4, 5 Закону № 987-ХІІ.

Не погоджуючись із вищевказаним розпорядженням КМДА, позивачі спочатку звернулися до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів у порядку адміністративного судочинства.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року у справі № 640/18981/18 позовні вимоги про визнання протиправним розпорядження КМДА від 15 травня 2018 року № 823 про відмову в реєстрації Статуту Релігійної організації та зобов`язання відповідача зареєструвати Релігійну громаду «Церква об`єднання» у Оболонському районі міста Києва» як юридичну особу залишено без задоволення.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року скасовано, провадження у справі закрито, роз`яснено позивачам їх право на звернення до суду для захисту своїх прав у порядку цивільного судочинства.

Спір, який виник між сторонами в цій справі, стосується правовідносин з прийняття уповноваженим органом рішення про відмову в реєстрації статуту релігійної організації.

Правовідносини, пов`язані з утворенням, реєстрацією, діяльністю та припиненням релігійних організацій, регулюються Законом № 987-ХІІ.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Закону № 987-ХІІ кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Відповідно до статті 4 Закону № 987-ХІІ громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов`язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Згідно з частинами п`ятою-десятою статті 5 Закону № 987-ХІІ усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій. Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об`єднаннями засоби масової інформації. Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Відповідно до частин першої, другої статті 7 Закону № 987-ХІІ релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Згідно з частинами першою-третьою статті 8 Закону № 987-ХІІ релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Відповідно до статті 12 Закону № 987-ХІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об`єднання; 3) майновий стан релігійної організації; 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.

Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення) (стаття 13 Закону № 987-ХІІ).

Згідно з частинами першою, третьою-сьомою статті 14 Закону № 987-ХІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін. Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України. Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень). У разі необхідності в розгляді питання про реєстрацію статуту (положення) можуть брати участь з дорадчим голосом представники релігійної організації.

У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству. Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України (стаття 15 Закону № 987-ХІІ).

В постанові Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі № 826/11367/18 (провадження № К/9901/23586/19) міститься правовий висновок про те, що позивач у цій справі є релігійною організацією і суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення такої організації врегульовано Законом № 987-ХІІ. Законодавець висловився стосовно юрисдикції спорів, які виникають у зв`язку з бездіяльністю чи відмовою уповноваженого органу у прийнятті рішення щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації. Спір, який виник у цій справі, стосується правовідносин з прийняття уповноваженим органом рішення про відмову в реєстрації статуту релігійної організації. За змістом позовної заяви, доводів апеляційної та касаційної скарг, вимоги позивача про визнання протиправним та скасування спірного наказу, яким відмовлено у реєстрації Статуту Релігійної організації, стосуються захисту релігійних прав учасників релігійної громади. Тобто, правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем стосуються питань створення та діяльності релігійної громади. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19 висловила правову позицію про те, що правовідносини, які стосуються питань участі особи у створенні та діяльності релігійної громади є тісно пов`язаними з правовідносинами щодо реєстрації статуту (положення) релігійної організації, а юрисдикцію спорів, що виникають з таких правовідносин, також слід визначати відповідно до частини двадцять першої статті 14 (частина п`ята цієї ж статті у редакції, чинній станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин), частини другої статті 15 Закону № 987-ХІІ. Беручи до уваги наведене й враховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що даний спір не є публічно-правовим, а відтак не належить до юрисдикції адміністративних судів, а підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

У справі, яка переглядається, судами також встановлено, що згідно з пояснювальною запискою до проєкту розпорядження КМДА від 15 травня 2018 року № 823 працівниками управління у справах національностей та релігій вивчалася культова практика та віровчення Релігійної організації «Релігійна громада «Церква об`єднання» у Оболонському районі міста Києва». Однак, оскільки релігійні організації послідовників вчення ОСОБА_11 є нетрадиційними для України, керуючись статтею 14 Закону № 987-ХІІ, для допомоги у проведенні юридичної та релігієзнавчої експертизи основ віровчення було направлено відповідний запит до Служби Безпеки України, Міністерства культури України, Міністерства закордонних справ України та дипломатичних представництв ряду іноземних країн. Окрім того, засновники згаданої релігійної організації на запрошення до відділу з питань релігій для особистої співбесіди з метою вивчення релігійної діяльності не з`являлися, що унеможливлювало повне вивчення діяльності згаданої релігійної громади на відповідність законодавству України.

Управлінням релігієзнавчої та аналітичної роботи Державного комітету України у справах релігій було підготовлено Висновок про Релігійну організацію «Церква Єднання-Асоціація Святого Духа за Єднання Світового Християнства» від 14 листопада 2001 року № 7-3548/15, в якому йдеться про те, що частина авторитетних зарубіжних релігієзнавців рішуче спростовують причетність вчення ОСОБА_11 до християнства і критикують його за відвертий антисемітський характер. Неоднозначне сприйняття віроповчальної доктрини, реальної культової практики та соціально-економічної діяльності «Церкви Єднання» в країнах поширення, в тому числі і пов`язаної з протиставленням власного віровчення адептів ОСОБА_11 до традиційного християнства, можуть ускладнити міжконфесійні відносини в Україні. Зважаючи на викладене, прийняттю відповідного рішення щодо реєстрації статуту громади «Церкви Єднання» має передувати ґрунтовне вивчення її соціально-релігійної діяльності та реальної культової практики, як це передбачено Законом № 987-ХІІ.

У Релігієзнавчому висновку щодо віровчення та культової практики Церкви Єднання (Асоціація Святого Духа за єднання світового християнства) від 30 серпня 2007 року № 10/4-13-57, складеному Департаментом у справах релігії та забезпечення свободи совісті Державного комітету України у справах національностей та релігій, вказано, що за даними закордонних засобів масової інформації «Церква Єднання» тримає в деяких країнах монополію в банківській справі, готельному бізнесі, а також торгівлі тонізуючими напоями. Засновник руху ОСОБА_11 заарештовувався владою США, КНДР, Південної Кореї за звинуваченням у протиправній фінансовій діяльності та несплаті податків. За інформацією, якою володіє Департамент, функціонери церкви під час відвідання регіонів нашої країни вивчали можливості створення своїх комерційних структур, придбання акцій провідних українських підприємств, інвестування коштів у ряд гуманітарних проєктів та програм з метою створення церковного лобі у низці вітчизняних громадських організацій з малочисельних політичних партій. З огляду на викладене прийняття рішення щодо можливої реєстрації релігійної громади Церкви Єднання (Асоціація Святого Духа за єднання світового християнства) у місті Києві повинно узгоджуватися з вимогами статей 3, 4, 5, 6 Закону № 987-ХІІ.

Згідно з листом Департаменту захисту національної державності Служби Безпеки України від 26 лютого 2018 року № 5/3/3-2599 «Щодо діяльності неорелігійної організації Церква Об`єднання» українські осередки закордонного центру «Церкви Об`єднання» (Сеул, Південна Корея) функціонують поза реєстрацією у Харківській, Дніпропетровській, Львівській, Житомирській та Одеській областях і підпорядковуються так званій центральній церкві «Хун-Хва-Вон» у місті Києві (керівник М. Ільїн), яка розташована у приватному будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим під час перебування в Україні окремих служителів «Церкви Муна» з числа іноземців, ними допускалися порушення чинного законодавства: Законів України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про правовий статус іноземців», положень постанови Кабінету Міністрів України «Про правила в`їзду іноземців в Україну і виїзду з України і транзитного проїзду через її територію» та інші. Водночас іноземні та вітчизняні фахівці у сфері релігієзнавства відносять «Церкву Об`єднання» до тоталітарних та деструктивних культів, віровчення якої може нанести шкоду фізичному та психічному здоров`ю громадян. При цьому факт отримання юридичного статусу «Церквою Об`єднання» в нашій державі може викликати невдоволення у представників традиційних конфесій, що в подальшому призведе до провокування конфлікту на релігійному підґрунті.

За позицією Всеукраїнського союзу церков євангелійських християн-баптистів через суттєві розбіжності у віровченні та у практиці віри вони не вважають Церкву Об`єднання ні братерською, ні християнською церквою, як і не бачать того, як діяльність Церкви Об`єднання слугуватиме християнській єдності чи взагалі добру народу України.

Водночас оскаржуване позивачами розпорядження КМДА від 15 травня 2018 року № 823 про відмову в реєстрації Статуту релігійної організації «Релігійна громада «Церква Об`єднання» містить лише висновок про невідповідність статуту вимогам статей 3, 4, 5 Закону № 987-ХІІ, однак без наведення обґрунтування та мотивів, у чому полягає така невідповідність.

Вищезгадані висновки центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, а також лист Департаменту захисту національної державності Служби Безпеки України не містять відомостей про порушення вимог законодавства України саме позивачами в цій справі, які слугували б підставою для відмови в реєстрації Статуту.

Крім того, фахівцями Експертної ради у справах свободи совісті та діяльності релігійних організацій, що діє при Міністерстві культури України, було розглянуто звернення Департаменту культури Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 30 січня 2018 року № 060-764 щодо проведення релігієзнавчої експертизи Статуту релігійної організації «Релігійна громада «Церква об`єднання» в Оболонському районі міста Києва» та зазначено, що ними не виявлені вимоги і заклики до відмови від виконання своїх громадянських обов`язків, ухилення від виконання обов`язку захищати Україну від зовнішньої агресії, до мобілізації, до дискредитації України як країни, котра веде оборонну війну, до вихваляння чи виправдання країни-агресора та/чи освячення священнослужителями Церкви зброї, спрямованої проти України; не встановлено наявності релігійних практик Церкви Об`єднання, які становили б загрозу життю чи здоров`ю осіб, які брали участь у цих практиках; не виявлено закликів до дій, спрямованих проти іновірців, розпалювання ворожнечі на релігійному ґрунті, поширення наклепів на віровчення і практики інших релігій; втручання у діяльність інших релігійних організацій; не встановлено фактів участі Церкви Об`єднання у діяльності політичних партій, надання їм фінансової підтримки, здійснення агітації або фінансування політики кампаній.

Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» досліджувалися питання щодо наявності втручання у право на свободу віросповідання скаржника, відповідності цього втручання закону, а також те, чи переслідувало втручання легітимну мету та чи було необхідним у демократичному суспільстві.

У зазначеному рішенні встановлено, що за результатами розгляду спору в межах національної судової процедури було порушено статтю 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) витлумачену у світлі пункту 1 статті 6 та статті 11 Конвенції.

З огляду на різні причини відмови зареєструвати зміни до статуту, ЄСПЛ вважав, що втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання не було виправданим і брак гарантій проти свавільних рішень органів реєстрації не був виправлений національними судами, оскільки відсутність узгодженості та передбачуваності законодавства не дозволяла їм дійти інших висновків у справі.

Надаючи тлумачення статей 9 та 11 Конвенції в контексті обмеження передбачених ними прав, ЄСПЛ визнав, що в демократичному суспільстві дійсно може виникнути необхідність обмежити свободу віросповідання задля узгодження інтересів різних релігійних груп.

Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише обмеженням, встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У своєму рішенні у справі «Коккінакіс проти Греції» ЄСПЛ зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33).

Перелік таких обмежень, за вказівкою ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», є вичерпним, вони мають чітко тлумачитися в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

Таким чином, при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання чи було воно необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні були спиратися на положення статті 9 Конвенції, а також на прецедентне право ЄСПЛ, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідача зареєструвати Статут релігійної організації «Релігійна громада» «Церква об`єднання» у Оболонському районі міста Києва (зареєструвати названу релігійну організацію як юридичну особу), суди попередніх інстанцій виходили з того, що прийняття рішення про реєстрацію статуту релігійної громади або про відмову у реєстрації відноситься до виключних повноважень обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та Ради міністрів Автономної Республіки Крим і суд не може втручатися в процес їх реалізації суб`єктом владних повноважень.

Верховний Суд не погоджується з наведеними висновками з огляду на таке.

Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. «Одним з проявів верховенства права», - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21).

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 448/1586/17 (провадження № 61-2779св21) зазначено, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

В постанові Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 15 липня 2019 року у справі № 420/5625/18 (провадження № К/9901/15136/19), на яку послався заявник в касаційній скарзі, вказано, що під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів (пункт 21).

В постанові Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 (провадження № К/9901/26524/19), на яку також послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду. Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд. Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання відповідного суб`єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта. Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції. Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом. ЄСПЛ у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», № 40450/04, пункт 64). Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), № 21987/93, пункт 95). При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення ЄСПЛ у справі «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі «Ван Остервійк проти Бельгії» (Van Oosterwijck v Belgium), № 7654/76, пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення. Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях українських судів. Зокрема, у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово посилався на те, що «ефективний засіб правового захисту» повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, - не відповідає положенням Конвенції (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12). Враховуючи вищенаведене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судом апеляційної інстанції, що порушеному праву позивача кореспондує обов`язок відповідача прийняти законне рішення, і єдиним правильним, за даних обставин, способом захисту порушеного права позивача, - є зобов`язання відповідача прийняти таке рішення, оскільки це забезпечить повне поновлення порушеного права та унеможливить необхідність повторного звернення до суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18.

Отже, застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послався заявник у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що у справі, яка переглядається, за результатами розгляду документів, які були подані релігійною громадою, КМДА як суб`єкт владних повноважень використала надане їй законом право на прийняття рішення (оспорюваного розпорядження) про відмову в реєстрації Статуту релігійної організації «Релігійна громада» «Церква об`єднання» у Оболонському районі міста Києва, яке визнане судами протиправним, а тому порушеному праву позивачів кореспондує обов`язок відповідача прийняти законне (протилежне) рішення, і єдиним правильним, за даних обставин, способом захисту є зобов`язання КМДА зареєструвати Статут релігійної громади, оскільки це забезпечить повне поновлення порушеного права та унеможливить необхідність повторного звернення до суду.

Таким чином, судами неправильно застосовані вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а тому їх висновок про відсутність підстав для задоволення позову в частині зобов`язання відповідача зареєструвати статут релігійної громади є помилковим.

З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині вирішення позовної вимоги про зобов`язання відповідача зареєструвати статут релігійної громади встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення в означеній частині підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову з підстав, наведених вище.

Щодо клопотання представника позивачів - адвоката Бузаджи К. М. про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

У листопаді 2022 року представник позивачів - адвокат Бузаджи К. М. подав клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в якому послався на ті ж самі обставини, якими обґрунтовані вимоги касаційної скарги.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

В заявленому клопотанні відсутні посилання на обставини справи, що по-різному тлумачаться судами у справах з подібними фактичними обставинами та правовідносинами, що свідчило б про необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Заявляючи клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, представник позивачів - адвокат Бузаджи К. М.фактично мотивував його неправильним, на його думку, застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права до правовідносин, що виникли між сторонами.

Колегія суддів звертає увагу на те, що неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Тобто, передбачивши можливість скасування судових рішень при їх касаційному перегляді у разі неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та/чи порушення норм процесуального права, законодавець запровадив механізми уніфікації висновків і такі механізми є ефективними.

Різне тлумачення норм законодавства судами першої чи апеляційної інстанцій не є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

За наведених обставин Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання представника позивачів - адвоката Бузаджи К. М. про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені у клопотанні аргументи не свідчать про наявність виключної правової проблеми і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання позовної заяви (за вимогу немайнового характеру про зобов`язання відповідача вчинити певні дії) кожен з позивачів сплатив судовий збір у розмірі 420,40 грн, за подання апеляційної скарги (щодо перегляду судового рішення в частині вказаної позовної вимоги) - 1 261,20 грн, за подання касаційної скарги - 2 522,41 грн.

Позовну заяву подано у березні 2020 року, ставка судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру фізичною особою становила 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року - 2 102 грн) (підпункт 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

У підпункті 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції, чинній на час подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, передбачено, що ставка судового збору за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Ставка судового збору, чинна на час подання касаційної скарги на рішення суду, встановлена підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» та визначена в розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

Отже, за подання апеляційної та касаційної скарг в частині оскарження судових рішень про відмову в задоволенні позовної вимоги немайнового характеру про зобов`язання відповідача вчинити певні дії кожному з позивачів слід було сплатити 1 261,20 грн (2 102 грн х 0,4 х 150 %) та 1 681,60 грн (2 102 грн х 0,4 х 200 %) відповідно.

Таким чином, у зв`язку з частковим задоволенням касаційної скарги та ухваленням Верховним Судом нового рішення про задоволення позовної вимоги немайнового характеру про зобов`язання вчинити дії, понесені позивачами судові витрати на сплату судового збору підлягають відшкодуванню частково (без урахування зайво сплачених заявниками сум судового збору за подання касаційної скарги), а саме з відповідача на користь кожного з позивачів підлягає стягненню судовий збір в розмірі по 3 363,20 грн (420,40 грн + 1 261,20 грн + 1 681,60 грн).

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання представника позивачів - адвоката Бузаджи Костянтина Миколайовича про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану у своїх інтересах та в інтересах: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 до Київської міської державної адміністрації про зобов`язання вчинити дії скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позов.

Зобов`язати Київську міську державну адміністрацію зареєструвати Статут релігійної організації «Релігійна громада» «Церква об`єднання» у Оболонському районі міста Києва.

Стягнути з Київської міської державної адміністрації на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 по 3 363 (три тисячі триста шістдесят три) грн 20 коп. кожному судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук