Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 444/2313/18-ц

провадження № 61-12145св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

відповідачі: ОСОБА_1 , Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року у складі судді Мікула В. Є. та постанову Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У липні 2018 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області (далі - Малехівська сільська рада), Головного управління Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Львівській області) про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, скасування державної реєстрації права власності та скасування запису в поземельній книзі.

Свої вимоги обґрунтовувало тим, що АТ «Українська залізниця» є правонаступником усіх прав та обов`язків Державного територіально-галузевого об`єднання (далі - ДТГО) «Львівська залізниця». Відповідно до Плану смуги відведення лінії Рудно - Підбірці від км 11 + 106 м до км 20 + 534 м від 1962 року, погодженого із старшим землевпорядником Нестерівського (колишня назва Жовківського району у 1951 - 1991 роки) району, у користуванні Залізниці перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема, в адміністративних межах Малехівської сільської ради, у межах, зазначених у цьому плані.

17 листопада 2015 року комісією у складі: головного інженера, інженера землевпорядника та старшого шляхового майстра відокремленого підрозділу «Кам`янка-Бузька дистанція колії», під час обстеження земельної ділянки Залізниці в межах Малехівської сільської ради виявлено, що на 20 км + 190 м - 20 км + 205 м перегону Рудно - Підбірці за ходом кілометрів на відстані 10 метрів з правої сторони від осі головної колії, при ширині смуги відведення Залізниці 20 м від осі головної колії, знаходиться огороджена дерев`яною огорожею земельна ділянка, яка належить ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , площа перетину земельної ділянки залізниці та відповідача становить 0,0132 га.

Рішенням двадцять дев`ятої сесії п`ятого демократичного скликання Малехівської сільської ради «Про безкоштовну передачу у приватну власність земельних ділянок для ОЖБ, ГС, ОСГ та садівництва громадянам згідно з поданими заявами» від 30 квітня 2009 року № 11, ОСОБА_1 передана у приватну власність земельна ділянка, площею 0,0732 га, кадастровий номер: 4622785700:01:009:0058, для ведення особистого селянського господарства.

На підставі цього рішення, відповідачу виданий державний акт на право власності на земельну ділянку від 22 лютого 2011 року серії ЯЛ № 596524.

Рішення Малехівської сільської ради та виданий на його підставі державний акт вважає незаконними, оскільки порушено право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в межах Малехівської сільської ради, за яку залізниця сплачує земельний податок.

Вказує, що право залізниці на користування спірною земельною ділянкою відповідно до статті 11 ЦК України виникло безпосередньо на підставі актів цивільного та земельного законодавства, які визначали порядок та умови набуття залізницями права користування землями залізничного транспорту, умови їх передачі іншим особам, а План смуги відводу лінії Рудно - Підбірці Львівської залізниці від 1962 року є містобудівною документацією, яка є основою, зокрема, для підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації та вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб.

Стверджує, що відповідно до законодавства, яке діяло на момент виникнення в 1962 році права залізниці на землі смуги відведення в межах Львівської області, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до пунктів 54, 55 Загальних засад землекористування та землеустрою (Постанова ЦВК СРСР 15 грудня 1928 року).

Правовий статус земель залізничного транспорту визначений законом і не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж відповідно до закону. Малехівська сільська рада під час прийняття оскаржуваного рішення порушила частину четверту статті 84 ЗК України, якою встановлено заборону передавати у приватну власність землі державної власності із земель під залізницями.

При оформленні правовстановлюючих документів на право власності на спірну земельну ділянку, межі земельної ділянки із залізницею не погоджувались, згоди на вилучення спірної земельної ділянки залізниця не давала, рішення про вилучення спірної земельної ділянки не приймалося.

Враховуючи викладене, позивач просило визнати незаконним та скасувати рішення двадцять дев`ятої сесії п`ятого демократичного скликання Малехівської сільської ради «Про безкоштовну передачу у приватну власність земельних ділянок для ОЖБ, ГС, ОСГ та садівництва громадянам згідно з поданими заявами» від 30 квітня 2009 року № 11 у частині передачі ОСОБА_1 земельної ділянки, загальною площею 0,0732 га, за адресою: АДРЕСА_1 , для ведення особистого селянського господарства; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 22 лютого 2011 року серії ЯЛ № 596524, виданий ОСОБА_1 на підставі рішення сільської ради; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на цю земельну ділянку та скасувати у поземельній книзі запис про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку.

Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено, що він є належним користувачем земельної ділянки, яка частково перетинається із земельною ділянкою, переданою у власність відповідачу.

Постановою Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовуАТ «Українська залізниця».

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що наявність чи відсутність в АТ «Українська залізниця» документів, які засвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту. Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеній у постанові від 01 лютого 2018 року у справі № 909/277/16. Отже, на момент прийняття Малехівською сільською радою оспорюваного рішення, спірна земельна ділянка належала до земель залізничного транспорту та перебувала у користуванні позивача.

Водночас позивач звернувся до суду з позовом у липні 2018 року, в якому просив скасувати рішення органу місцевого самоврядування за 2009 рік, тобто позивач пропустив строк позовної давності, і заяви про поновлення пропущеного строку із зазначенням причин, які б можна було визнати поважними, не подав, при розгляді справи позивач не надав суду доказів на підтвердження того, що АТ «Українська залізниця» не мало об`єктивної можливості довідатися про порушення свого права раніше, а тому у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» необхідно відмовити у зв`язку зі спливом строку давності.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У грудні 2022 року АТ «Українська залізниця» подано до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі зазначає про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

У січні 2023 року ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що на момент будівництва залізниці, спірна земельна ділянка перебувала в користуванні та була закріплена за домогосподарством на АДРЕСА_1 . Поданий позивачем План смуги відводу лінії Рудно - Підбірці Львівської залізниці від 1962 року не є оригіналом, а фотокопією, з огляду на відсутність оригіналів підписів та будь-яких печаток, відсутні будь-які дані про затвердження уповноваженими на той час органами цього документа, як містобудівної документації.

Верховним Судом неодноразово розгадалися справи за позовами АТ «Українська залізниця» щодо фізичних осіб, які проживають у с. Малехів Жовківського району Львівської області, де сформульовані висновки про те, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право AT «Українська залізниця» порушено, оскільки для таких висновків мають бути надані належні і допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у користуванні позивача, де проходить її межа, чи порушена межа цієї земельної ділянки відповідачем.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Відповідно до статті 410 ЦПК України Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

Рішенням ХХІХ сесії 5 демократичного скликання Малехівської сільської ради «Про безкоштовну передачу у приватну власність земельних ділянок для ОЖБ, ГС, ОСГ та садівництва громадянам згідно з поданими заявами» від 30 квітня 2009 року № 11, ОСОБА_1 передана у приватну власність земельна ділянка, площею 0,0732 га, кадастровий номер: 4622785700:01:009:0058, для ведення особистого селянського господарства.

На підставі цього рішення, відповідачу виданий державний акт на право власності на земельну ділянку від 22 лютого 2011 року серії ЯЛ № 596524.

Згідно з Планом смуги відведення лінії Рудно - Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестерівського (Жовківського) району Львівської області від 1962 року, під об`єктами залізничного транспорту знаходиться земельна ділянка (смуга відведення) від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м.

17 листопада 2015 року комісією у складі: головного інженера, інженера землевпорядника та старшого шляхового майстра відокремленого підрозділу «Кам`янка - Бузька дистанція колії», під час обстеження земельної ділянки Залізниці в межах Малехівської сільської ради виявлено, що на 20 км + 190 м - 20 км + 205 м перегону Рудно - Підбірці за ходом кілометрів з правої сторони від осі головної колії на відстані 10 м, при ширині смуги відведення Залізниці 20 м від осі головної колії, знаходиться огороджена дерев`яною огорожею земельна ділянка, яка належить ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , площа перетину земельної ділянки Залізниці та відповідача становить 0,0132 га.

Звертаючись до суду із позовом, АТ «Українська залізниця» вказувала на те, що спірна земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває у користуванні АТ «Укрзалізниця» та закріплена за регіональною філією «Львівська залізниця», а відповідач набув право власності на цю земельну ділянку, яка є смугою відведення залізниці, чим порушив право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням - для забезпечення функціонування залізничного транспорту.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що у АТ «Українська залізниця» відсутні належним чином оформлені документи на земельну ділянку, які б посвідчували право користування, а «План границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги», на який посилається позивач не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що спірна земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває в користуванні АТ «Українська залізниця» та закріплена за регіональною філією «Львівська залізниця». Правовий статус земель залізничного транспорту визначений законом і не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж відповідно до закону. Таким чином, позовні вимоги є обґрунтованими. Проте із позовом про визнання незаконним та скасування рішення Малехівської сільської ради від 30 квітня 2009 року позивач звернувся із пропуском строку давності.

Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Щодо спірної земельної ділянки

Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до пункту б частини четвертої статті 84 Земельного Кодексу України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України «Про транспорт».

До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»). Ця норма закону кореспондується з положенням статті 68 ЗК України.

Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 3-305гс15-ц, Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 466/190/14-ц (провадження № 61-1366св18).

Статтями 1, 4 Положення «Про землі, надані транспорту», затвердженого 07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР № 58 і Ради народних комісарів СРСР № 50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі - і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об`єктами залізничної інфраструктури.

Вказане Положення діяло до набрання чинності Постанови Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року № 24 «Про затвердження Положення про землі, надані транспорту».

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.

Водночас вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 «Загальних основ землекористування та землеустрою», затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня 1970 року), постановою Верховної ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562 «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року» (далі - Постанова № 562) право Залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалося.

Згідно з пунктом 5 Постанови № 562 громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.

Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ «Про земельну реформу» (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.

Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже відсутня вимога закону щодо обов`язкового виготовлення Залізницею державного акта на право користування земельною ділянкою.

За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його уже визначено законом.

Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 19 лютого 2020 року (справа № 466/1058/15ц, провадження № 61-23268св18), від 15 жовтня 2020 року (справа № 466/6682/14-ц, провадження № 61-1957св19).

Враховуючи зазначене, Верховний Суд робить висновки про те, що наявність чи відсутність у АТ «Українська залізниця» документів, які засвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.

Встановивши правовий статус та належність спірної земельної ділянки, суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що селищна рада не мала права вилучати її на користь третьої особи, відтак визнав, що право АТ «Українська залізниця» є порушеним.

У цій справі суд апеляційної інстанції встановив, що частина спірної земельної ділянки накладається на земельну ділянку залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні АТ «Українська залізниця», а тому Малехівська сільська рада не мала законних повноважень розпоряджатися землями такої категорії.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач заявив про застосування наслідків спливу позовної давності до заявлених вимог.

Щодо застосування інституту позовної давності

Відповідно до статей 256-258 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (стаття 259 ЦК України). Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

У статті 253 ЦК Українизазначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. (стаття 264 ЦК України).

За частиною першою статті 265 ЦК Українизалишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У касаційній скарзі заявник зазначає про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц сформульований висновок про те, що позовна давність поширюється на вимоги власника про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення, яке полягає в тому, що із кожним новим періодом часу відбувається нове порушення прав власника. Зазначено, що на віндикаційні позови поширюється дія положень статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності.

У постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14 сформульований висновок про те, що для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Отже, доводи касаційної скарги по суті зводиться до того, що АТ «Українська залізниця» за об`єктивних обставин не могло раніше дізнатись про порушення своїх прав. В підтвердження таких доводів посилається на те, що порушення прав виявлено лише 17 листопада 2015 року під час обстеження земельної ділянки вздовж залізничного полотна в межах Малехівської сільської ради.

Звертаючись із позовом у липні 2018 року, АТ «Українська залізниця» просило визнати незаконним та скасувати рішення двадцять дев`ятої сесії п`ятого демократичного скликання Малехівської сільської ради «Про безкоштовну передачу у приватну власність земельних ділянок для ОЖБ, ГС, ОСГ та садівництва громадянам згідно з поданими заявами» від 30 квітня 2009 року № 11 у частині передачі ОСОБА_1 земельної ділянки, загальною площею 0,0732 га, за адресою: АДРЕСА_1 , для ведення особистого селянського господарства. Тобто, з вказаним позовом АТ «Українська залізниця» звернулося через 9 років з часу прийняття оспорюваного рішення.

Оцінюючи такі доводи, Верховний Суд доходить висновку, що вони не є обґрунтованими. АТ «Українська залізниця» як користувач земель залізничного транспорту могла та повинна була дізнатись про порушення своїх прав, оскільки на спірній частині земельної ділянки, переданій у власність відповідачу, розташований дерев`яний паркан, який огороджує будинок відповідача, побудований у 1973 році. Дізнатись про порушення прав АТ «Українська залізниця» фактично могло при візуальному обстеженні земельної ділянки, а не з самого рішення про передачу у власність відповідачу земельної ділянки.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування строку позовної давності у цій справі з огляду на те, що АТ «Українська залізниця» фактично могла та повинна була довідатися про порушення своїх прав раніше ніж у 2015 році.

Оскільки позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про пропуск позивачем позовної давності.

Висновок суду апеляційної інстанції відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, та не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, викладеним у постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про пропуск позивачем позовної давності та про відмову у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, Верховний Суд дійшов переконання, що відсутні підстави для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2022року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко