Постанова

Іменем України

15 січня 2020 року

м. Київ

справа №740/2457/18

провадження № 61- 12054св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого: Сімоненко В.М.,

суддів -Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Сердюка В.В., Штелик С.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 18 лютого 2019 року, ухвалене під головуванням судді Пантелієнко В.Г., та постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2019 року, ухвалену у складі колегії суддів Бобрової І.О., Мамонової О.Є., Шитченко Н.В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернуласьдо суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про виселення.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що вона та третя особа по справі є власниками житлового будинку АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 вселилась у зазначений будинок у 1992 році як член сім`ї їх сина, а відповідач ОСОБА_5 стала проживати в будинку з 1998 року після свого народження. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , син позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_4 , чоловік та батько відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відповідно. Після його смерті відповідачі залишились проживати в будинку позивача, проте жодним чином не беруть участі в утриманні будинку та сплаті комунальних послуг. На ґрунті неприязних відносин, починаючи з 2015 року, відповідачі постійно вчиняють сварки, погрожуючи фізичною розправою, застосовуючи фізичну силу, що підтверджується неодноразовими зверненнями до органів поліції, чим завдають моральних страждань, порушують право на спокійне життя та старість. Посилаючись на ст.317 391 ЦК України, ст.116 150 157 ЖК УРСР, позивач просиласуд виселити відповідачів із належного їй на праві власності житлового будинку.

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 18 лютого 2019 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 в частині вимог до ОСОБА_5 про виселення у зв`язку зі смертю останньої.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 18 лютого 2019 року позов задоволено. Виселено ОСОБА_3 із житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 704 грн судового збору.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2019 року рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 18 лютого 2019 року залишено без змін.

Рішення суду першої інстанції з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції мотивовано тим, що відповідач систематично вчиняє насильство в сім`ї, вчиняє сварки, чим робить неможливе проживання з нею в житловому будинку, його власникам ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які є особами похилого віку. Проживання відповідача, яка не є членом сім`ї позивача, в спірному будинку суперечить інтересам власників житла.

Окрім того, суд апеляційної інстанції залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та посилаючись на правовий висновокВерховного Суду України, викладений у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц,дійшов висновку про те, що відповідач була вселена і проживала у спірному будинку в якості члена сім`ї померлого сина позивача ОСОБА_1 , набувши право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Оскільки відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язана, членом її сім`ї не є, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Скаржник просив суд скасувати оскаржувані судові рішення, а справу передати на новий розгляд.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами була встановлена вина ОСОБА_3 у вчиненні правопорушень насильницького характеру по відношенню до ОСОБА_1 , що порушує презумпцію невинуватості, тому підстав для виселення відповідача у суду не було.

Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивовано тим, що суди виселяючи ОСОБА_3 , дійшли правильного висновку про те, що відповідач систематично вчиняє насильство в сім`ї, вчиняє сварки, чим створює неможливе проживання в одному будинку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2019 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 18 лютого 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2019 року.

12 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ніжинського міськрайонного суду від 18 лютого 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2019 року.

Витребувано з Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області цивільну справу № 740/2457/18.

У серпні 2019 року справа № 740/2457/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є власниками по 1/2 частині житлового будинку АДРЕСА_1 ( а.с.7).

ОСОБА_1 зареєстрована у АДРЕСА_1 . Разом з нею за вказаною адресою зареєстровані : ОСОБА_4 (чоловік), ОСОБА_3 (невістка), ОСОБА_7 (онук).

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6 , син позивача та чоловік відповідача ОСОБА_3 . Після його смерті ОСОБА_3 залишилась проживати в будинку позивача.

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 неодноразово звертались до Ніжинського ВП ГУНП в Чернігівській області з проханням прийняти міри реагування щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , які постійно провокують сварки та погрожують фізичною розправою.

19 травня 2016 року, 11 липня 2016 року, 20 квітня 2017 року інспектором Ніжинського ВП ГУНП в Чернігівській області з ОСОБА_3 проводилися бесіди профілактичного характеру щодо недопущення протиправної поведінки відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (а.с. 16, 17, 18).

У травні 2018 року ОСОБА_1 зверталась до відділу у справах сім`ї та молоді щодо вчинення домашнього насильства ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відносно неї та ОСОБА_4 , Заявлено про фізичне насильство - побиття (синці навколо правого ока) та психологічне - погрози, образи, залякування ( а.с.11).

Актом від 23 травня 2018 року зафіксовано з`ясування обставин вчинення насильства в сім`ї. Вказаним актом встановлено, що між сторонами по справі відбулася сварка ( а.с.12).

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Рішення суду першої інстанції з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції мотивовано тим, що відповідач систематично вчиняє насильство в сім`ї, вчиняє сварки, чим робить неможливе проживання з нею в житловому будинку його власникам ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які є особами похилого віку. Проживання відповідача, яка не є членом сім`ї позивача, в спірному будинку суперечить інтересам власників житла.

Окрім того, суд апеляційної інстанції залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та посилаючись на правовий висновокВерховного Суду України, викладений у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц,дійшов висновку про те, що відповідач була вселена і проживала у спірному будинку в якості члена сім`ї померлого сина позивача ОСОБА_1 , набувши право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Оскільки відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язана, членом її сім`ї не є, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками судів першої та апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі ст. 157, ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР виселення членів сім`ї власника жилого будинку без надання іншого жилого приміщення допускається, якщо систематичне порушення правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

Статтею 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до роз`яснень, даних у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", під заходами запобігання і громадського впливу маються на увазі, зокрема, попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, товариськими судами.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частини другої та частини четвертої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Разом з тим згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява N 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Судами було встановлено, що відповідач була вселена і проживала у спірному будинку в якості члена сім`ї померлого сина позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після смерті ОСОБА_6 - ОСОБА_3 разом з дітьми ОСОБА_5 , ОСОБА_7 залишилась проживати в будинку позивача.

Враховуючи вищевикладене суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_3 набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.

Звертаючись до суду з відповідним позовом ОСОБА_1 , посилалась на те, що ОСОБА_3 створює власникам житлового приміщення проблеми та перешкоди для реалізації права на спокійне співжиття, а також те, що відповідач не приймає участь в утриманні будинку та прибудинкової території.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 неодноразово звертались до Ніжинського ВП ГУНП в Чернігівській області з проханням прийняти міри реагування щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , які постійно провокують сварки та погрожують фізичною розправою.

19 травня 2016 року, 11 липня 2016 року, 07 жовтня 2016 року, 20 квітня 2017 року інспектором Ніжинського ВП ГУНП в Чернігівській області з ОСОБА_3 проводилися бесіди профілактичного характеру щодо недопущення протиправної поведінки відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (а.с. 16, 17, 18,19).

Окрім того, відповідно до висновків Ніжинського ВП ГУНП в Чернігівській області від 22 травня 2018 року на підставі повідомлення НЦМЛ було встановлено наявність у ОСОБА_1 діагноз забій м`яких тканин обличчя, яке було спричинено їй 19 травня 2018 року ( а.с.20).

Вирішуючи спір по суті, суди правильно встановили, що відповідач проживає у спірному будинку як колишній член сім`ї сина позивача, між сторонами існує тривалий конфлікт, відповідач систематично створює конфліктні ситуації, регулярні сварки, що порушує правила співжиття і це робить неможливим для інших проживання з нею в одному будинку та добровільно не бажає звільнити житло позивача.

Судами було враховано вік, стан здоров`я власників спірного житлового будинку, та надано оцінку тому, що встановлене систематичне порушення правил співжиття з боку ОСОБА_3 матиме негативний вплив на спокій, стиль і спосіб життя власникам спірного житла, та створюватиме непотрібну психологічну напругу.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції прийшов правильного висновку відносно того, що відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язана, членом її сім`ї не є, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника шляхом виселення.

У справі, що переглядається, судами правильно встановлено, що відповідач ОСОБА_3 не дотрималась охоронюваного законом права ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на мирне володіння своїм майном, шляхом систематичногопорушення правил співжиття, щоробить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

Судами встановлено, що відповідач, проживаючи у будинку поводиться протиправно відносно позивачів.

У зв`язку з неприязними стосунками між власниками будинку та ОСОБА_3 виникають систематичні сварки та непорозуміння у зв`язку з чим у їхні відносини втручаються правоохоронні органи та сусіди. З огляду на таку ситуацію, з метою запобігання більш важких наслідків неприязних стосунків, слід дійти до висновку, що виселення відповідача зі спірного житлового приміщення переслідує легітимну мету.

Окрім того, судами не встановлено, що відповідач відноситься до верств населення, які потребують соціального захисту, а також не встановлено те, що вона не має можливості самостійно організувати власне життя, у тому числі забезпечити себе житлом та роботою. Виселення не перешкоджає ОСОБА_3 у спілкуванні з повнолітніми дітьми (онуками позивача), які залишаються проживати у будинку, і в подальшому при налагоджені стосунків з власниками спірного житлового будинку знову поселитись у вказаному будинку.

За таких обставин виселення ОСОБА_3 не може бути розцінено як надмірний тягар.

Аналізуючи викладене, колегія суддів приходить до висновків, що судами при ухваленні судових рішень було враховано те, що відповідач у спірному житлі проживала тривалий час з 1992 року, але її поведінка, що супроводжувалась систематичним порушенням правил співжиття, з урахуванням віку та стану здоров`я власників житла, робить неможливим для проживання з власниками житла в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу відносно ОСОБА_3 виявилися безрезультатними, тому при виселенні із спірного житла ОСОБА_3 судами було дотримано принцип пропорційного втручанням у право ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на повагу до житла деклароване ст. 8 Конвенції.

Таким чином, оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм національного законодавства та усталеної практики ЄСПЛ і підстави для їх скасування відсутні.

Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, суд касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для їх скасування немає .

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 18 лютого 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 17 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді А. А. Калараш

В. В. Сердюк

Є. В. Петров

С. П. Штелик