Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.07.2019 року у справі №759/3954/18

Постанова

Іменем України

11 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 759/3954/18

провадження № 61-12501св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Святошинська районна у місті Києві державна адміністрація,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 січня 2019 року у складі судді Журибеди О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації (далі - Святошинська РДА), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про визнання розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності недійсним, поновлення права на приватизацію квартири.

На обґрунтування позовних вимог посилалася на таке. Її чоловік ОСОБА_3, перебуваючи з нею у зареєстрованому шлюбі, отримав свідоцтво про право приватної власності на житло - квартиру АДРЕСА_1, яке видане на підставі розпорядження Ленінградської районної ради народних депутатів м. Києва від 23 червня 1994 року № 3681, що зареєстроване Міським бюро технічної інвентаризації від 02 серпня 1994 року за № 4556. У зв'язку з великим стажем роботи її та чоловіка на 83-му Центральному заводі з ремонту автотракторної техніки при військовій частині 63630 у м. Києві у 1968 році їх родина з чотирьох осіб отримала ордер на вказану вище квартиру. У 1991 році ОСОБА_3 вийшов на пенсію. Через те, що чоловік постійно зловживав алкоголем та проявляв до неї фізичне і моральне знущання, зокрема не впускав до квартири, позивач неодноразово зверталась до правоохоронних органів. Побоюючись залишитись без житла, 29 квітня 1994 року вона вимушена була виписатись із квартири та 10 травня 1994 року прописалась у квартирі своєї дочки з зятем, проте і надалі продовжувала проживати з ОСОБА_3 у спірній квартирі. Після того як вона виписалась із спірної квартири, ОСОБА_3 приватизував квартиру лише на своє ім'я, скориставшись тим, що вона не була у ній прописана. При зверненні із заявою про приватизацію квартири її чоловік не повідомив орган приватизації про зазначені обставини. Дії ОСОБА_3 щодо приватизації одноосібно квартири скеровувались їхнім сином ОСОБА_4, який діяв з корисливих мотивів, щоб заволодіти квартирою після смерті батька. ОСОБА_3 мав травму голови та органічне ураження головного мозку. Факт одноосібної приватизації спірної квартири є правочином, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості. А тому, законність свідоцтва на право власності на житло, виданого на ім'я ОСОБА_3, необхідно анулювати. 19 січня 1999 року позивач прописалась за місцем свого постійного проживання на АДРЕСА_1, але про те, що квартира була одноосібно приватизована ОСОБА_3, їй не було відомо. Умовою для проведення приватизації житла є обов'язкове постійне проживання осіб у житлі, яке підлягає приватизації. Позивач, як дружина свого чоловіка, не давала жодної письмової згоди на приватизацію квартири АДРЕСА_1, а тому мала право на приватизацію квартири, незважаючи на те, що не була в ній прописана в період приватизації, оскільки право осіб на приватизацію пов'язується не з фактом їх реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", а з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила визнати розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право власності на житло - квартиру на

АДРЕСА_1 за № 3681, видане Ленінградською районною радою народних депутатів м.

Києва 23 червня 1994 року, номер реєстру 4556, недійсними та поновити її право на приватизацію квартири АДРЕСА_1.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 29 травня 2018 року залучено до участі у справі ОСОБА_2 як третю особу без самостійний вимог щодо предмета спору.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 17 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1, як дружина наймача квартири, не зверталась до житлово-експлуатаційної контори та відповідача з відповідними заявами про збереження за нею права на проживання в спірному житловому приміщенні на певний строк у зв'язку з тим, що з 10 травня 1994 року до 05 січня 1999 року була прописана за іншою адресою, у своєї дочки на АДРЕСА_4. Позивач у спірній квартирі станом на 23 червня 1994 року не проживала, прописана у встановленому законом порядку в ній не була, що виключає збереження за нею права на житло у спірній квартирі, а також виключає її право брати участь у приватизації цієї квартири. Також позивачем пропущено встановлений законом трирічний строк позовної давності, про застосування якого було заявлено стороною у спорі.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2019 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 січня 2019 року змінено, виключено з мотивувальної частини рішення посилання суду на пропуск позовної давності, як підставу для відмови у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач станом на 23 червня 1994 року не зберегла за собою право на житло у спірній квартирі, що виключає її право брати участь у приватизації цієї квартири, а отже, відсутні підстави для визнання недійсними оспорюваного розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло.

Відповідно до частини 5 статті 267 ЦК України захисту із застосуванням позовної давності підлягає лише порушене право, тому висновок суду про відмову у позові з підстав недоведеності позовних вимог та за пропуском строку давності не відповідає вимогам закону.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" прописка у квартирі не є підставою, за якою закон визначає право на приватизацію квартири, визначальним є саме проживання. Виписавшись з квартири

АДРЕСА_1, вона з неї не виїжджала та не переселялась, а постійно там проживала.

У серпні 2019 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

У вересні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповідь на відзив представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5, у якому зазначила, що аргументи відзиву мають перекручений характер, не відповідають чинному законодавству України та фактичним обставинам справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2019 рокувідкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law26~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law27~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law28~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law29~.

Частиною 1 статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності ~law30~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані рішення не відповідають.

Суди встановили, що 21 листопада 1968 року на підставі рішення Жовтневого виконавчого комітету Київської міської ради від 18 листопада 1968 року № 3982 ОСОБА_3 на сім'ю у складі чотирьох осіб, а саме: ОСОБА_3, ОСОБА_1, дочка ОСОБА_6 та син ОСОБА_4, видано ордер на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 12).

ОСОБА_1 була прописана у спірній квартирі з 25 грудня 1968 року до 29 квітня 1994 року, що підтверджується довідкою філії № 807 ЄРРЦ від 01 листопада 2013 року (т. 1, а. с. 27).

10 травня 1994 року ОСОБА_1 виписалася з квартири АДРЕСА_1 та прописалася у квартирі дочки ОСОБА_7 на АДРЕСА_4, де була прописана до 05 січня 1999 року (т. 1, а. с. 28).

Встановлено, що квартира АДРЕСА_4 була надана чоловіку ОСОБА_7 - ОСОБА_8, як службове житло співробітникам Головного управління Міністерства внутрішніх справ міста Києва, на підставі розпорядження представника Президента України від 11 квітня 1994 року № 262 на сім'ю з чотирьох осіб: ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10. Також цим розпорядженням вирішено не знімати ОСОБА_8 з квартирного обліку (т. 1, а. с. 26).

23 червня 1994 року на підставі заяви ОСОБА_3 про приватизацією квартири АДРЕСА_1 видано розпорядження органу приватизації Ленінградської районної ради народних депутатів міста Києва від 23 червня 1994 року № 3681 про передачу йому у власність спірної квартири (т. 1, а. с. 17).

Згідно з вказаним розпорядженням 23 червня 1994 року ОСОБА_3 видане свідоцтво про право власності на житло - квартиру

АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 15,16).

Відповідно до статті 1 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - ~law32~) приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін. ) державного житлового фонду на користь громадян України.

Згідно з частиною 3 статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За приписами норм ~law33~ наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло (~law34~).

~law35~ передбачено, що право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію ~law36~. Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно у межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.

Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Відповідно до статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до статті 65-1 ЖК Української РСР наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до ~law37~ передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Згідно з частинами 1 та 2 статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Отже, зважаючи на обставини справи та наведені норми матеріального права, підлягає з'ясуванню, чи були порушені права ОСОБА_1 на час видання оспорюваних розпорядження та свідоцтва про право приватної власності на житло під час приватизації ОСОБА_3 спірної квартири.

Проте з'ясування указаної обставини, як і обставин перебігу позовної давності можливе за участі у справі належних відповідачів, а саме, у першу чергу спадкоємців ОСОБА_3, які прийняли спадщину.

Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Предметом спору у цій справі є розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право власності на житло - квартиру на АДРЕСА_1 за № 3681, видане Ленінградською районною радою народних депутатів м. Києва ОСОБА_3, оспорювання його права на приватизацію спірної квартири.

З матеріалів справи випливає, що ОСОБА_3 помер до пред'явлення позову.

Отже, зважаючи на характер цивільно-правового спору та доводів позивача відповідачами у цьому спорі, крім Святошинської РДА, мають бути спадкоємці ОСОБА_3.

Проте позов пред'явлено лише до одного відповідача - Святошинської РДА, ОСОБА_1 залучена до участі у справі лише як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Водночас належними співвідповідачами у справі мали бути залучені спадкоємці ОСОБА_3, які прийняли спадщину після його смерті.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 12 ЦПК України.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених статті 12 ЦПК України; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд першої інстанції, як і суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу, не звернув уваги, що до участі у справі не залучено належних відповідачів (співвідповідачів), на чиї права та обов'язки впливає вирішення спору, а висновок про доведеність чи недоведеність позову можливий за участі у справі належних сторін.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який він виконує під час розгляду справи (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (пункт 46), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц (пункти 37,54) та № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 20 березня 2019 року у справі № 486/1459/17 (пункт 54), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 15 травня 2019 року у справах № 750/5785/18, № 570/2739/16-ц та № 554/9144/17, від 29 травня 2019 року у справі № 554/10303/17-ц, від 20 листопада 2019 року № 201/12877/16 (пункт 46), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71), від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц (пункт 43), від 19 травня 2020 року у справі № 263/17218/18 (пункт 24).

Пред'явлення позову до неналежного відповідача чи не до всіх належних відповідачів є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37,54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 75) та від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 54); постанови Верховного Суду у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 23 січня 2019 року у справі № 303/2845/15-ц (провадження № 61-17802св18), від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/6793/15-ц (провадження № 61-15551св18) та від 23 березня 2020 року у справі № 394/8/19 (провадження № 61-1404св20).

Отже, оскаржуване рішення апеляційного суду, як і рішення суду першої інстанції ухвалені з порушенням норм процесуального права, що є підставою для їх скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Позивач не позбавлений права на звернення до суду першої інстанції з відповідними позовними вимогами до всіх належних відповідачів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин 1 , 2 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних рішень, то є підстави для скасування оскаржених рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову з наведених вище підстав.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суди відмовили у задоволенні позову, а колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відмову у задоволенні позову з інших підстав, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 17 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про визнання розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності недійсними, поновлення права на приватизацію квартири відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко