Постанова

Іменем України

14 червня 2018 року

м. Київ

справа № 753/21049/16-ц

провадження № 61-92св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І.М. (суддя-доповідач), Висоцької В.С., Пророка В.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - житлово-будівельний кооператив «Молодіжний-20»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2017 року в складі судді Коренюк А.М. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2017 року в складі суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - житлово-будівельний кооператив «Молодіжний-20» (далі - ЖБК «Молодіжний-20») про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та права власності на його частку.

Позовна заява мотивована тим, що сторони перебували у шлюбі з 14 травня 1988 року до 09 березня 1993 року та у них 03 листопада 1988 року народилася дочка ОСОБА_6 У період шлюбу сторони вирішили придбати житло шляхом пайової участі у його будівництві. Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 продовжили проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період 01 квітня 1993 року до 23 листопада 2013 року, спільно сплачували пайові внеси за квартиру АДРЕСА_1 29 березня 1994 року відповідач отримала ордер на вказану квартиру, а 05 грудня 2007 року - свідоцтво про право власності на цю квартиру. Оскільки сторонами набуто спірну квартиру в період спільного проживання без реєстрації шлюбу, тому вона є спільним сумісним майном.

На підставі викладеного, з урахування уточнених позовних вимог, ОСОБА_4 просив встановити факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у період з 01 квітня 1993 року до 23 листопада 2013 року; визнати квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсутні правові підстави вважати, що спірна квартира набута подружжям у період шлюбу, оскільки частина коштів сплачена у період перебування сторін у шлюбі, решта сплачена відповідачем після розірвання шлюбу. Разом з тим, не можливо встановити факт спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період до січня 2004 року в силу вимог норм матеріального права, які були чинними в указаний період. Також позивачем не подано доказів спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з січня 2004 року до 23 листопада 2013 року.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що КпШС Української РСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу. Отже, факт спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до 01 січня 2004 року однією сім'єю не має юридичного значення як підстава для визнання набутої в 1995 році квартири спільним сумісним майном подружжя. Спірна квартира набута відповідачем частково в період шлюбу, а інша частина - після розірвання шлюбу між сторонами.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою, що перші два пайові внески були здійснені в період, коли сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. В подальшому сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу та сплачували внески за квартиру разом за спільні кошти.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

У січні 2018 року цивільну справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у шлюбі з 14 травня 1988 року до 09 березня 1993 року.

Від шлюбу сторони мають дочку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Ленінградського районного суду м. Києва від 19 березня 1993 року, яке набрало законної сили, встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_4 з жовтня 1992 року не підтримували подружніх стосунків, спільного господарства не вели.

До укладення шлюбу відповідач отримала ордер на право зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_2, в якій в подальшому (30 червня 1988 року) з її дозволу був зареєстрований позивач.

Відповідач сплачувала внески за спірну квартиру в період з 01 грудня 1992 року до 28 листопада 1995 року включно.

ОСОБА_5 05 грудня 2007 року отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_3, де зареєстрована та проживає разом зі своєю дочкою ОСОБА_6

Вказані обставини підтверджено також показами свідків.

Відповідно до статті 22 КпШС Української РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Позивачем не надано належних і допустимих доказів участі у набутті спірного майна.

Встановлено, що перший внесок за квартиру було сплачено 01 грудня 1992 року, а останній - 28 листопада 1995 року.

Відповідно до наявних у матеріалах справи квитанцій та платіжних доручень всі платежі за спірну квартиру здійснено відповідачем.

Отже, судами встановлено, що станом на час розірвання шлюбу між сторонами спірна квартира не була набута відповідачем. Лише 28 листопада 1995 року (після розірвання шлюбу), сплативши вартість квартири, позивач набула права власності на вказану квартиру.

Факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 1 січня 2004 року. КпШС Української РСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що, виходячи з положень статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, факт спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до 01 січня 2004 року однією сім'єю не має юридичного значення як підстава для визнання набутої в 1995 році квартири спільним сумісним майном подружжя. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що спірне майно набуто сторонами за їхні спільні кошти або спільною працею.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що судом апеляційної інстанції не розглянуто клопотання про відвід колегії суддів, оскільки у матеріалах справи відсутня заява про відвід.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо неправомірної відмови судом апеляційної інстанції у задоволенні клопотання про застосування до сторін поліграфа на предмет правдивості їх показань, оскільки норми ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційний судом, не передбачено вчинення вказаний дій.

Інші доводи касаційної скарги не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судами обставин.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. С. Висоцька

В. В. Пророк