Історія справи

Постанова КЦС ВП від 14.04.2022 року у справі №646/3916/19
Ухвала КЦС ВП від 11.07.2021 року у справі №646/3916/19

Постанова

Іменем України

14 квітня 2022 року

місто Київ

справа № 646/3916/19

провадження № 61-10433св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 18 травня 2021 року, ухвалену у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики у розмірі 922 950, 00 грн, що еквівалентно 35 000, 00 дол. США, шляхом реєстрації права власності на 1/2 частину нежитлових приміщень першого поверху №№ 103-1, 103-5, 103-5а, 103-6, 103-8, що розташовані в житловому будинку літ. «А-1», загальною площею 91, 9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 22 травня 2013 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, оформлений розпискою, за змістом якої ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у безвідсоткову позику строком на 5 років, до 22 травня 2018 року, грошові кошти у розмірі 279 755, 00 грн, що становили еквівалент 35 000, 00 дол. США, для придбання 1/2 частини зазначених нежитлових приміщень. За умовами договору у разі несвоєчасного повернення грошових коштів ОСОБА_2 отримав право звернути стягнення на приміщення.

Відповідач отримав грошові кошти у повному обсязі та 23 травня 2013 року уклав договір купівлі-продажу, за яким придбав 1/2 частину нежитлових приміщень 1-го поверху №№ 103-1, 103-5, 103-5а, 103-6, 103-8 на АДРЕСА_2 .

Оскільки зобов`язання за договором позики у передбачений строк ОСОБА_2 не виконав, грошові кошти не повернув, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 позов визнав.

ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення пред`явлених позовних вимог, посилаючись на те, що між позивачем та нею існує спір про поділ спільного майна, предметом якого є, зокрема й спірні нежитлові приміщення, придбані за спільні кошти подружжя. Вважала, що позов у цій справі поданий з метою уникнення його поділу.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 15 січня 2021 року Київський районний суд м. Харкова задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 922 950, 00 грн (що еквівалентно 35 000, 00 дол. США) шляхом реєстрації права власності на 1/2 нежитлових приміщень 1-го поверху №№ 103-1, 103-5, 103-5а, 103-6, 103-8, що розташовані в житловому будинку літ. «А-1», загальною площею 91, 9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішив питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції зробив висновок, що зобов`язання перед позикодавцем позичальник не виконав, грошові кошти, отримані у позику, не повернув, а тому, взявши до уваги позицію відповідача щодо визнання позовних вимог, а також з урахуванням встановленої статтею 204 ЦК України презумпції правомірності правочину, наявні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Посилання ОСОБА_3 на те, що спірні приміщення придбано під час шлюбу з ОСОБА_2 та вони є спільною сумісною власністю подружжя, суд визнав передчасним через відсутність відповідного судового рішення про визнання нежитлових приміщень спільною сумісною власністю з урахуванням джерела коштів, які використовувалися на її придбання.

Постановою від 18 травня 2021 року Харківський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_3 , скасував рішення Київського районного суду м. Харкова від 15 січня 2021 року та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишив без задоволення.

Апеляційний суд стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 15 000, 00 грн витрат на професійну правничу допомогу та 13 845, 00 грн судового збору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , апеляційний суд встановив, що сторони не уклали у належній формі договір іпотеки, відповідне обтяження майна не зареєстровано у встановленому законом порядку, а умова розписки позичальника про право кредитора у разі невиконання зобов`язання з повернення коштів звернути стягнення на нерухоме майно є нікчемною, тому не створює будь-яких юридичних наслідків. За таких умов апеляційний суд зробив висновок, що немає підстав для звернення стягнення на нерухоме майно в рахунок погашення боргу. Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскаржуваним рішенням суду фактично вирішено питання про майнові права та інтереси ОСОБА_3 , тоді як вона не є відповідачем та залучена до участі у справі лише як третя особа. Апеляційний суд вважав, що визнання позову відповідачем ОСОБА_2 не може бути прийнято судом, адже таке визнання порушує права та інтереси ОСОБА_3

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 22 червня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 18 травня 2021 року, рішення Київського районного суду м. Харкова від 15 січня 2021 року залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує касаційну скаргу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Підставами касаційного оскарження постанови апеляційного суду ОСОБА_1 визначив те, що:

- суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 (провадження № 61-6026св20), щодо договору позики;

- суд апеляційної інстанції керувався лише положеннями закону, які регулюють відносини в частині іпотеки, з посиланням на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 346/3978/15-ц (провадження № 61-910св18), від 21 березня 2018 року у справі № 757/27533/15-ц (провадження № 61-8055св18), від 16 серпня 2018 року у справі № 516/97/16-ц (провадження № 61-25512св18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18);

- оскаржувана постанова не містить посилань на правові висновки Верховного Суду щодо неможливості задоволення позову в частині стягнення грошових коштів;

- помилковими є висновки апеляційного суду щодо нерелевантності до спірних правовідносин правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18), щодо застосування положень статті 65 СК України у відносинах з договору позики;

- суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування частини четвертої статті 65 СК України у подібних правовідносинах (поділ майна у разі наявності боргових зобов`язань), викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц (провадження № 61-1028св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), від 01 листопада 2018 року у справі № 205/9626/16-ц (провадження

№ 61-37796св18), від 13 травня 2019 року у справі № 638/1962/17 (провадження № 61-25286св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц;

- апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання представника відповідача про виклик свідка, який був присутній під час фактичного отримання відповідачем грошових коштів за договором позики та під час складення ним розписки.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_3 08 грудня 2021 року подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, вважаючи постанову Харківського апеляційного суду від 18 травня 2021 року законною та обґрунтованою, просить у задоволенні касаційної скарги відмовити. Зазначила, що ОСОБА_1 у касаційній скарзі не наводить, які саме норми права мав застосувати апеляційний суд до спірних правовідносин.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 30 січня 1993 року уклали шлюб.

ОСОБА_2 22 травня 2013 року отримав від ОСОБА_1 у безпроцентну позику грошові кошти в сумі 279 755, 00 грн (еквівалент 35 000, 00 дол. США) для придбання нежитлових приміщень 1-го поверху за адресою: АДРЕСА_1 , зі строком повернення до 22 травня 2018 року, що підтверджується розпискою ОСОБА_2 .

У розписці зазначено, що сторони дійшли згоди, що у разі несвоєчасного повернення ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_1 має право звернути стягнення на нежитлові приміщення 1-го поверху за адресою: АДРЕСА_1 , які будуть ним придбані.

23 травня 2013 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу з ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Яновою О. Є. за реєстровим № 1087, на підставі якого придбав 1/2 частку у праві власності на нежитлові приміщення 1-го поверху №№ 103-1, 103-5, 103-5а, 103-5б, 103-6, 103-8, що розташовані у житловому будинку літ. «А-1», загальною площею 91, 9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , за 279 755, 00 грн, що еквівалентно 35 000, 00 дол. США.

Відповідно до пункту 7 зазначеного договору купівля майна відбувається за згодою дружини ОСОБА_3 , що підтверджується її заявою, справжність підпису на якій засвідчено 23 травня 2013 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Яновою О. Є., за реєстровим № 1082.

Згідно із заявою ОСОБА_3 від 23 травня 2013 року, справжність підпису на якій посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Яновою О. Є. за реєстровим № 1082, ОСОБА_3 надала згоду чоловіку ОСОБА_2 на купівлю за 279 755, 00 грн 1/2 частки у праві власності на нежитлові приміщення 1-го поверху №№ 103-1, 103-5, 103-5а, 103-5б, 103-6, 103-8, що розташовані в житловому будинку літ. «А-1», загальною площею 91, 9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , та зазначила, що гроші, які витрачаються на придбання нерухомості, є їхньою спільною сумісною власністю; придбана нерухомість також буде об`єктом права спільної сумісної власності як така, що набувається під час шлюбу. ОСОБА_3 підтвердила, що договір укладається її чоловіком в інтересах сім`ї, на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, укладення цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню.

Право власності на 1/2 частину нежитлових приміщень першого поверху №№ 103-1, 103-5, 103-5а 103-5б, 103-6, 103-8, що розташовані в житловому будинку літ. «А-1», загальною площею 91, 9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 14 січня 2021 року.

У квітні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, предметом якого є, зокрема, 1/2 частина нежитлових приміщень 1-го поверху №№ 103-1, 103-5, 103-5а,

103-5б, 103-6, 103-8, що розташовані в житловому будинку літ. «А-1», загальною площею 91, 9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до висновку судової технічної експертизи документів № 28433, складеного експертом Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені засл. проф. М. С. Бокаріуса 06 лютого 2020 року, вирішити питання стосовно часу (дати) та періоду часу виконання наданого договору займу від 22 травня 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не виявилося можливим у зв`язку з відсутністю науково обґрунтованої методики встановлення абсолютного часу та періоду часу виконання записів чорнилом.

Оцінка аргументів касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Звертаючись до суду з позовом, позивач його обґрунтовував порушенням своїх прав невиконанням відповідачем як позичальником взятих на себе зобов`язань за договором позики.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Тож у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

У розписці повинно бути зазначено, що грошові кошти передаються саме в якості позики з обов`язком наступного повернення.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Наведене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 (провадження № 61-6026св20), постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), а також постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 346/3978/15-ц (провадження № 61-910св18), від 21 березня 2018 року у справі № 757/27533/15-ц (провадження № 61-8055св18), від 16 серпня 2018 року у справі № 516/97/16-ц (провадження № 61-25512св18), на які посилався заявник у касаційній скарзі.

Верховний Суд врахував, що апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, погодився із судом першої інстанції у тому, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики. В цій частині помилковими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не встановив справжньої природи спірних правовідносин, необґрунтовано відхилив клопотання про допит свідка, який би міг повідомити суду про обставини укладення договору позики та факт передачі за ним грошових коштів позичальнику.

Однією з підстав для відмови у задоволенні позову стала відсутність підстав для звернення стягнення на майно в рахунок погашення боргу за договором позики, оскільки сторони належно не оформили іпотеку, а також, що рішенням про звернення стягнення на спірне майно будуть порушені права та інтереси третьої особи, оскільки спірне майно придбано у шлюбі та є спільним майном подружжя.

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права й обов`язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частинами першою, другою статті 577 ЦК України, у редакції, чинній на час укладення договору позики, визначено, що якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (стаття 3 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Статтею 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив звернути стягнення на нерухоме майно - нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , в рахунок погашення боргу за договором позики, укладеним між ним та ОСОБА_2 .

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, відповідно до умов договору позики, оформленого розпискою від 22 травня 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , наслідком невиконання ОСОБА_2 зобов`язання з повернення боргу є виникнення права у ОСОБА_1 звернути стягнення на нерухоме майно, що буде придбано ОСОБА_2 за грошові кошти, надані в борг.

Водночас нотаріально посвідченого договору іпотеки (застави), з метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 22 травня 2013 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено не було.

Встановивши, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не уклали у належній формі договору іпотеки, відповідне обтяження майна не зареєстровано у встановленому законом порядку, а умова розписки позичальника про право кредитора в разі невиконання зобов`язання з повернення коштів звернути стягнення на нерухоме майно є нікчемною, а тому не створює будь-яких юридичних наслідків, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, зробив правильний висновок, що немає підстав для стягнення боргу за договором позики шляхом реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення в обраний позивачем спосіб.

Доводи касаційної скарги про те, що оскаржувана постанова не містить посилань на правові висновки Верховного Суду про неможливість стягнення грошових коштів не свідчить про неправильність вирішення спору судом.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 обрав певний спосіб захисту своїх прав шляхом реєстрації права власності на спірні приміщення в рахунок погашення заборгованості за договором позики, позов не містить самостійної вимоги про стягнення грошових коштів за договором позики. Отже, звертаючись із позовом у справі, яка переглядається, позивач на власний розсуд обрав спосіб захисту порушеного права, предмет та підстави позову.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).

Враховуючи, що ОСОБА_1 не просив стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики, тому безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд, встановивши нікчемність умови про звернення стягнення на нерухоме майно, мав стягнути грошові кошти за договором позики на користь позикодавця.

Щодо правового статусу майна, на яке просив звернути стягнення позивач

Другою підставою для відмови у задоволенні позову апеляційний суд зазначив, що рішення суду про задоволення позову порушуватиме права та інтереси ОСОБА_3 , оскільки вона є співвласником спірного майна, а тому мала бути залученою до участі у справі як відповідач.

Апеляційний суд встановив, що спірнінежитлові приміщення придбані відповідачем ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з третьою особою ОСОБА_3 , яка надала згоду на купівлю цих приміщень чоловіком та зазначила у своїй згоді, що це майно буде придбано в інтересах сім`ї за рахунок спільних коштів.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (стаття 3 СК України).

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (стаття 21 СК України).

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до статті 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У справі, яка переглядається, сторони не спростували заперечень третьої особи проти позову, зокрема, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, а тому рішення суду про звернення стягнення на таке майно порушуватиме її права щодо цього майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 73 СК України за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

У такому разі подружжя є солідарними боржниками у зобов`язанні з огляду на таке.

У частині четвертій статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18) зазначив, що «положеннями статті 65 СК України визначені правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

Водночас для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього не виникає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Тож той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Зазначеного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження

№ 61-10345св18)».

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що згода дружини на укладення договору позики не була потрібна, проте підставою відмови у задоволенні позову стала не відсутність згоди дружини на укладення договору позики, а те, що реалізація нежитлових приміщень, які є спільною сумісною власністю подружжя, порушує права ОСОБА_3 на володіння цим майно, користування та розпорядження ним.

У справі, яка переглядається, достеменно не встановлено, що саме за рахунок грошових коштів, отриманих у позику, придбано спірні приміщення.

Доводи касаційної скарги про неврахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 65 СК України, викладених у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року

у справі № 639/7335/15-ц (провадження № 61-1028св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), від 01 листопада 2018 року у справі № 205/9626/16-ц (провадження

№ 61-37796св18), від 13 травня 2019 року у справі № 638/1962/17 (провадження № 61-25286св18) відхилені Верховним Судом.

У зазначених постановах Верховного Суду викладено правові висновки щодо врахування боргових зобов`язань під час поділу майна подружжя, а також про солідарну відповідальність подружжя у разі укладення договору позики (кредитного договору) в інтересах сім`ї та використання одержаного за договором майна в інтересах сім`ї.

Водночас у справі, яка переглядається, позов пред`явлено лише до позичальника ОСОБА_2 , його дружина ОСОБА_3 не залучена позивачем як солідарний боржник до участі у справі як відповідач, судами не встановлено обставин, що отримані за договором позики грошові кошти набуті в інтересах сім`ї та використані в інтересах сім`ї.

Отже, зазначені правові висновки викладені Верховним Судом за інших фактичних обставин, під час вирішення інших спорів, які не є подібними до спірних правовідносин, зокрема щодо поділу майна подружжя, а також про солідарне стягнення заборгованості за договором позики, де відповідачами є подружжя, що не є предметом позову у справі, яка переглядається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд зробив висновок, що оскаржуване судове рішення не суперечить наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду. Доводи касаційної скарги про необґрунтоване відхилення клопотання про виклик свідка також не було підтверджено під час перегляду справи судом касаційної інстанції.

Верховний Суд дійшов висновку, що, встановивши фактичні обставини, суд апеляційної інстанції правильно визначив правову природу цивільних відносин між сторонами.

За таких обставин, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, Верховний Суд вважає за необхідне у іншій частині залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 18 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак