Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.03.2018 року у справі №761/26558/15

Постанова

Іменем України

14 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 761/26558/15-ц

провадження № 61-716 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,

Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_3,відповідач -Національний музей історії України, третя особа 1-Профспілка працівників Національного музею історії України,третя особа 2-Генеральний директор Національного музею історії України Сосновська Тетяна Вікторівна

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Національного музею історії України на рішення Шевченківського районного суду м. Києва у складі судді Рибака М. А. від 08 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва у складі суддів: Соколової В. В., Борисової О. В., Ратнікової В. М., від 03 листопада 2016 року.

Встановив:

Відповідно до підпункту 4 пункту першого розділу XIII Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У вересні 2015 року ОСОБА_3 подав до суду позовну заяву до Національного музею історії України про визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги ОСОБА_3 мотивував тим, що Наказом Генерального директора Національного музею історії України від 17 серпня 2015 року № 294 позивача звільнено з посади старшого наукового співробітника сектору голографічних виставок Національного музею історії України на підставі пункту 7 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗПП України). Проте, вказане звільнення є незаконним та безпідставним, оскільки відбулось без згоди профспілкового комітету та акти за №№ 1- 5 і Подання № 441, які стали підставою для його звільнення за появу на роботі, у начебто, нетверезому стані, підписані зацікавленими або залежними від керівництва відповідача особами. Інформація, викладена в них не відповідає дійсності та обумовлена лише упередженим ставленням нового керівництва Національного музею історії України до працівників відділу, де працював позивач. Такими діями відповідача позивачу заподіяно моральну шкоду, яку він оцінив в 8 000 грн.

Таким чином, просив суд визнати його звільнення на підставі наказу Генерального директора Національного музею історії України від 17 серпня 2015 року № 294 (за пунктом 7 статті 40 КЗпП України) незаконним; скасувати вказаний наказ; поновити його на посаді старшого наукового співробітника сектору голографічних зйомок Національного музею історії України з 17 серпня 2015 року; визнати запис від 17 серпня 2015 року № 11 у трудовій книжці НОМЕР_1 про звільнення ОСОБА_3 недійсним; зобов'язати Національний музей історії України внести відповідні відомості до трудової книжки НОМЕР_1; стягнути з Національного музею історії України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 69 234 грн 75 коп., відшкодувати моральну шкоду у розмірі 8 000 грн та понесені судові витрати.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2016 року позов задоволено частково; визнано звільнення ОСОБА_3 на підставі наказу Генерального директора Національного музею історії України від 17 серпня 2015 року № 294, незаконним; скасовано наказ Генерального директора Національного музею історії України від 17 серпня 2015 року № 294; поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого наукового співробітника сектору голографічних виставок Національного музею історії України з 17 серпня 2015 року; стягнуто з Національного музею історії України на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 69 234 грн 75 коп. (без вирахування податків, зборів та обов'язкових платежів); стягнуто з Національного музею історії України на користь ОСОБА_3 1 000 грн у відшкодування завданої моральної шкоди; в задоволенні решти позовних вимог - відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що первинною профспілковою організацією, членом якої є позивач, не надано згоди на звільнення ОСОБА_3 з роботи на підставі пункту 7 статті 40 КЗпП України, і така відмова є обґрунтованою. Оскільки, суд прийшов до висновку про незаконність звільнення позивача, тому задоволенню підлягають і похідні позовні вимоги щодо поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Щодо часткового задоволення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд виходив із того, що незаконними діями відповідача йому завдано душевних страждань. Відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання запису у трудовій книжці незаконним, суд виходив із того, що обов'язок ведення трудових книжок покладається на власника або уповноваженого ним органу, тому рішення суду про поновлення позивача на роботі і буде підставою для внесення змін до трудової книжки.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 03 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку, тому рішення суду першої інстанції відповідає вимогам чинного законодавства і підстав для його скасування немає.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Національний музей історії України просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, відповідач посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Відповідач посилається на те, що законно звільнив позивача без згоди профспілкового комітету, оскільки вказана відмова не була вмотивованою. Крім того, вказує на залишення його клопотання про призначення почеркознавчої експертизи без задоволення, оскільки експертиза мала значення для повного та всебічного вирішення справи.

Правом на подачу відзиву (заперечень) на касаційну скаргу учасники справи не скористалися.

У грудні 2016 року на адресу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від Шаповала М.М. надійшла заява про відмову від позову.

Листами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6-31041св16 ОСОБА_3 роз'яснено наслідки відмови від позову та запропоновано підтвердити або спростувати намір на таку процесуальну дію, як відмова від позову.

Однак, ОСОБА_3 не надав до суду підтвердження або спростування наміру відмови від позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

03 січня 2018 року зазначена справа передана на розгляд Верховного Суду.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до положень статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

До спірних правовідносин підлягають застосуванню наступні норми права.

Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 40 КЗпП Українипідставою для звільнення особи є поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння.

Таким чином, власник може розірвати трудовий договір у разі появи працівника на роботі у нетверезому стані. Підставою для звільнення працівника є сам факт появи на робочому місці і у робочий час у нетверезому стані. Такий факт може встановлюватися не лише спеціальним обстеженням з використанням відповідних технічних засобів, а й будь-якими іншими доказами, допустимими з точки зору процесуального права. Між тим, обов'язок доведення факту появи працівника на роботі у нетверезому стані лежить на власнику.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 6 листопада 1992 року роз'яснив судам, що звільнення на підставі пункту 7 частини 1 статті 40 КЗпП України є дисциплінарним звільненням, тому воно повинно проводитись з додержанням правил і порядку застосування дисциплінарних стягнень.

Одночасно Пленум звернув увагу судів на те, що з цих підстав можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння в будь-який час робочого дня, незалежне від того, чи були вони відсторонені від роботи, чи продовжували виконувати трудові обов'язки. Для працівника з ненормованим робочим днем час знаходження на роботі понад встановленої його загальної тривалості вважається робочим.

Нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп'яніння можуть бути підтверджені як медичним висновком, так і іншими видами доказів (стаття 27 ЦПК України), яким суд має дати відповідну оцінку (пункту 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 9 листопада 1992 pоку).

Звільнення за появу на роботі в стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння застосовується до працівника незалежно від того, чи притягався він раніше до дисциплінарної відповідальності та чи вживались до нього заходи громадського стягнення. Власник або уповноважений ним орган вправі звільнити працівника за цією підставою і при одноразовому порушенні трудової дисципліни, дотримуючись при цьому порядку і строків накладення дисциплінарних стягнень.

Частиною 1 статті 43 КЗпП України встановлено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40 пунктів 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. А відповідно до частини 2 цієї статті, у випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Відповідно до частини 7 статті 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинне бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Згідно із частиною 6 статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Висновок про правильне застосування зазначених норм матеріального права викладено, зокрема у постановах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року (справа № 6-104цс14), 22 жовтня 2014 року (справа № 6-163цс14) та 01 липня 2015 (справа № 6-703цс15).

Відповідно до цього висновку за змістом вищезазначених норм права суди, розглядаючи трудовий спір, повинні з'ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

В аспекті положень частини 7 статті 43 КЗпП України і частини 6 статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та з урахуванням вище зазначеного висновку слідує, що оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов'язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, статті 1, 213 ЦПК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», яке означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами».

Відповідно до статті 37 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси.

Враховуючи, що звільнення на підставі пункту 7 статті 40 КЗпП України є дисциплінарним стягнення, питання доцільності застосування такого виду дисциплінарного стягнення також мають бути враховані з метою додержання принципу співмірності. В даному випадку, як вказує профспілка і це підтверджується матеріалами справи, позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем більше 20 років, мав позитивні характеристики, був звільнений за появу на роботі у нетверезому стані, який достеменно не підтверджений. А отже, обрання такого виду дисциплінарного стягнення не може вважатися співмірним, виходячи з засад розумності та справедливості.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про незаконність звільнення позивача з роботи на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП України, з урахуванням відсутності згоди первинної профспілкової організації, членом якої є позивач відповідають обставинам справи та вимогам чинного законодавства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір і одночасно з ним повинно бути вирішено питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Судами попередніх інстанцій правильно установлено характер правовідносин між сторонами у справі та обґрунтовано застосовано норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а тому наявні підстави для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а скаргу без задоволення, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій. Судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на особу, яка подала касаційну скаргу. Позивачем не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 та пунктом 4 частини першої Розділу ХIII Перехідних положень ЦПК України,

Постановив:

Касаційну скаргу Національного музею історії України залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 03 листопада 2016 року залишити без змін

Судовий збір за подання касаційної скарги покласти на Національний музей історії України.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: С. Ю. Мартєв

В.В. Пророк

І.М. Фаловська

С.П. Штелик