Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2019 року у справі №136/219/18

Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 136/219/18

провадження № 61-7943св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Прилуцьке", процесуальним правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Прилуцьке" на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 січня 2019 року у складі судді Стадника С. І. та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 березня 2019 року у складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Стадника І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Прилуцьке" (далі - ТОВ "Прилуцьке") про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним.

Позов мотивований тим, що вона є власником земельної ділянки площею 3,0445 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Новоприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області.

У травні 2017 року вона отримала від ТОВ "Прилуцьке" матеріали реєстраційної справи з яких їй стало відомо, що 21 липня 2014 року між нею та ТОВ "Прилуцьке" укладений договір оренди земельної ділянки, терміном на 5 років.

Зазначений договір вона не підписувала, волевиявлення на передачу в оренду земельної ділянки не мала, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

На підставі викладеного, просила суд визнати недійсним договір оренди землі від 21 липня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Прилуцьке" про передачу в оренду земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,0445 га (кадастровий номер 0522284000:03:000:0041), що розташована на території Новоприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 04 січня 2019 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Прилуцьке" 21 липня 2014 року, про передачу в оренду земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,0445 га (кадастровий номер 0522284000:03:000:0041), що розташована на території Новоприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області.

Стягнуто з ТОВ "Прилуцьке" на користь ОСОБА_1 судові витрати на проведення судової експертизи в сумі 4 290,00 грн, а також судовий збір у сумі 704,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач оспорений правочин не підписувала і волевиявлення на його укладення не надавала. У матеріалах справи відсутні дані, які вказували б на те, що особа, яка підписала оспорюваний правочин від імені ОСОБА_1 була її представником або ж виконала підпис з її відома.

Отримання позивачем коштів від ТОВ "Прилуцьке" за використання належної їй земельної ділянки не може свідчити про схвалення нею вказаного договору, оскільки є лише платою за користування чужим майном, що відповідає звичаям ділового обороту, а тому встановлені обставини вказують на відсутність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення місцевого суду ТОВ "Прилуцьке" подало апеляційну скаргу.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 березня 2019 року рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 січня 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2019 року ТОВ "Прилуцьке" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким застосувати строк позовної давності та у зв'язку з цим у позові відмовити; стягнути з ОСОБА_1 на його користь судові витрати у розмірі 1 410,00 грн.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2019 року зупинено дію рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 січня 2019 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 12 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2019 року до участі в справі залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група" (далі - ТОВ "СХК "Вінницька промислова група ") як правонаступника ТОВ "Прилуцьке".

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій в порушення статті 267 ЦК України безпідставно не застосовано до позовних вимог позивача строк позовної давності. Крім того, судами неповно встановлено фактичні обставини справи, не надано належної правової оцінки іншим доказам і обставинам, крім висновку судової почеркознавчої експертизи, якими підтверджено отримання позивачем орендної плати за спірну земельну ділянку з 2014 року.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 255190 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,0445 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Новоприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області.

Між ОСОБА_1 та ТОВ "Прилуцьке" 21 липня 2014 року укладено договір оренди землі, предметом якого є зазначена земельна ділянка. На підставі цього договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ТОВ "Прилуцьке" зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0522284000:03:000:0041 строком на 5 років.

Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз № 3618/3619/18-21 від 05 жовтня 2018 року підпис в графі "Орендодавець" договору від 21 липня 2014 року щодо оренди земельної ділянки площею 3,0445 га (кадастровий номер 0522284000:03:000:0041) виконаний не самою ОСОБА_1, а іншою особою, без наслідування почерку ОСОБА_1.

Відповідачем не доведено, що виплати орендної плати позивачу здійснювались саме за договором оренди землі від 21 липня 2014 року. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що між сторонами погоджено сплату орендної плати орендарем у грошовій формі (пункт 9 договору), тоді як надані відповідачем відомості за 2014-2015 роки свідчать про видачу зерна пшениці пайовикам с. Нова Прилука (а. с. 76,78).

З видаткового касового ордера 449 вбачається, що ОСОБА_1 03 червня 2014 року видано кошти в сумі 2 000,00 грн у рахунок орендної плати за земельний пай, проте сам договір оренди землі укладено лише 21 липня 2014 року (а. с. 77).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною 2 статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Задовольняючи позов місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірний договір, укладений від імені орендодавця підписаний не ним, а іншою особою, тобто спірний договір укладений без волевиявлення позивача, а тому наявні підстави для визнання договору оренди землі недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Підстави для застосування строків позовної давності відсутні.

Проте зазначені висновки є помилковими та свідчать про неправильне застосування норм матеріального права, з огляду на наступне.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.

Частиною 3 статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини 1 статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині 1 статті 215 ЦК України, так і у статтях 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину.

Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною 1 статті 627 ЦК України і відповідно до частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638 ЦК України).

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Такого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статей 15 і 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

У справі, що розглядається, позивач звернулась з вимогою про визнання недійсним договору оренди від 21 липня 2014 року, посилаюсь на те, що цей договір вона не підписувала, умови його не погоджувала.

Із справи відомо, що згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 05 жовтня 2018 року № 3618/3619/18-21, підпис в графі "Орендодавець" договору від 21 липня 2014 року щодо оренди земельної ділянки площею 3,0445 га (кадастровий номер undefined) виконаний не самою ОСОБА_1, а іншою особою, без наслідування почерку ОСОБА_1.

За таких обставин, судами попередніх інстанцій повно та достеменно встановлено, що спірний договір позивач не підписувала та, відповідно, істотних умов його не погоджувала.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам 2 , 3 статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

За таких обставин, у позові слід відмовити з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту.

Щодо строку позовної давності

Суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73,137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)).

Оскільки суд відмовляє у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту, доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій в порушення статті 267 ЦК України безпідставно не застосовано до позовних вимог позивача строк позовної давності є неприйнятними.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

У справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів "б " та "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд ухвалює нове рішення про відмову у позові, витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 057,21 грн та касаційної скарги у розмірі 1 410,00 грн, що разом становить 2 467,21 грн необхідно стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ "СХК "Вінницька промислова група" (правонаступника ТОВ "Прилуцьке").

Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група" задовольнити частково.

Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 04 січня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 березня 2019 року скасувати.

У позові ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Прилуцьке" про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група" відшкодування витрат зі сплати судового збору у сумі 2 467,21 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук