Постанова

Іменем України

13 червня 2018 року

м. Київ

справа № 761/22001/15-ц

провадження № 61-643св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Червинська М. Є.,

судді: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), КурилоВ.П.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом та третя особа 1 за позовом Національного банку України - публічне акціонерне товариство «Укргазвидобування», відповідач 1 за первісним позовом та за позовом третьої особи з самостійними вимогами Національного банку України - Істомінов СергійВікторович,

відповідач 2 за первісним позовом та за позовом Національного банку України - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,

третя особа 1 за первісним позовом та позивач (третя особа з самостійними вимогами) - Національний банк України,

третя особа за первісним позовом та за позовом Національного банку України - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року в складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Ратнікової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Укргазвидобування (далі - ПАТ «Укргазвидобування) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Національний банк України, про визнання правочину недійсним, у якому з урахуванням уточнень, просили визнати недійсним договір поруки від 28 листопада 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «Дельта Банк».

Позовна заява мотивована тим, що у 2013 році між ПАТ «Укргазвидобування» та ПАТ «Дельта Банк» були укладені договори кредитної лінії, відповідно до яких кредитор зобов'язався надати позичальнику грошові кошти терміном повернення до 31 грудня 2014 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами 28 листопада 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № П 2022390-6. У зв'язку із невиконанням позичальником зобов'язань за кредитними договорами, які передбачені в пунктах 3.3. цих договорів, та з метою погашення заборгованості по цих кредитних договорах, 20 лютого 2015 року банком, на підставі вищезазначеного пункту 1.3 договору поруки, було здійснено списання з депозитного рахунку ОСОБА_2, який відкритий у ПАТ «Дельта Банк», грошових коштів. Позивач просить визнати договір поруки № П 2022390-6 від 28 листопада 2014 року недійсним, оскільки в основному зобов'язанні передбачений лише один вид забезпечення - застава.

02 лютого 2017 року до спільного розгляду з первісним позовом було прийнято зустрічну позовну заяву третьої особи з самостійними вимогами Національного банку України до ОСОБА_2, ПАТ «Укргазвидобування», треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, ПАТ «Укргазвидобування» про визнання правочину недійсним в якому просили визнати недійсним, укладений між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 договір поруки № П 2022390-6 від 28 листопада 2014 року; стягнути з ОСОБА_2 судові витрати.

Позовні вимоги зустрічного позову обґрунтовані тим, що відповідно до умов кредитного договору, Національний банк надав ПАТ «Дельта Банк» кредит для збереження ліквідності, а ПАТ «Дельта Банк» зобов'язалося повернути кредит в порядку та строки, передбачені умовами договору, а також сплатити проценти за його користування. Згідно кредитного договору, забезпеченням за ним виступають майнові права за укладеними ПАТ «Дельта Банк» кредитними договорами та фізичними особами. Оформлення забезпечення відбувається шляхом укладення окремого договору застави майнових прав. З метою забезпечення виконання ПАТ «Дельта Банк» своїх зобов'язань за кредитним договором, між Національним банком України та ПАТ «Дельта Банк» у 2013 році було укладено договір застави майнових прав. На підставі договору застави майнових прав, ПАТ «Дельта Банк» передало у заставу Національного банку України майнові права, за договором кредитної лінії укладеним з ПАТ «Укргазвидобування», а також усіма забезпечувальними зобов'язаннями до нього. 28 листопада 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № П2022390-6. Таким чином, договір поруки було укладено значно пізніше укладення договорів застави майнових прав з Національним банком України, чим фактично було порушено умову договорів застави майнових прав щодо встановлення заборони відносно внесення змін до договору кредитної лінії № ВКЛ -2022390 від 29 серпня 2013 року та договору кредитної лінії № ВКЛ- 2022390/1 від 30 вересня 2013 року і забезпечувальних договорів, що забезпечують їх виконання, без отримання попередньої письмової згоди заставодержателя. Тому, Національний банк України просить визнати укладений договір поруки недійсним.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що укладений договір поруки № П2022390-6 від 28 листопада 2014 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Дельта Банк» жодним чином не порушує законні права та інтереси Національного банку України, як заставодержателя за зазначеними вище договорами застави так і позивача за первісним позовом, оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язкового отримання попередньої згоди боржника в основному зобов'язанні на укладення кредитором із іншою особою договору поруки на забезпечення виконання його зобов'язань, тому позовні вимоги за первісним та зустрічним позовом не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року апеляційні скарги ПАТ «Укргазвидобування», Національного банку України та ПАТ Дельта Банк» задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним договір поруки № п2022390-6, укладеним 28 листопада 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 Вирішено питання про судові витрати.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що сторони в основному договорі встановили конкретний вид забезпечення виконання - заставу. Таким чином, оспорюваний договір поруки від 28 листопада 2014 року суперечить положенням статті 548 ЦК України.

18 грудня 2017 року представник відповідача 1 ОСОБА_2 - ОСОБА_3, подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2017 року.

ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_2, в касаційній скарзі посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. На обґрунтування касаційної скарги вказує, що договір поруки було укладено законно і сторони кредитного договору не можуть в договорі передбачити обов'язок стосовно укладення договору поруки з ОСОБА_2, який не є стороною кредитного договору. Крім того, попереджати боржника про укладення оспорюваного договору поруки було необов'язково.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження.

У відзиві на касаційну скаргу від 26 січня 2018 року ПАТ «Укргазвидобування» зазначило, що рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року є законним, а вимоги заявника необґрунтовані. Просило касаційну скаргу залишити без задоволення.

У відзиві на касаційну скаргу від 16 лютого 2018 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб зазначив, що рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року є законним, а вимоги заявника необґрунтовані. Просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

У відзиві на касаційну скаргу від 16 лютого 2018 року ПАТ «Дельта Банк» зазначило, що рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року є законним, а вимоги заявника необґрунтовані. Просило касаційну скаргу залишити без задоволення.

У відзиві на касаційну скаргу від 19 лютого 2018 року Національний банк України зазначив, що рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року є законним, а вимоги скаржника необґрунтовані. Просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справа призначена до судового розгляду.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У частині другій статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом установлено, що 29 серпня 2013 року між ПАТ «Укргазвидобування» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір кредитної лінії № ВКЛ-2022390, відповідно до якого кредитор зобов'язався надати позичальнику грошові кошти в розмірі 79 870 000 грн зі сплатою 24% річних та терміном повернення до 31 грудня 2014 року. 30 вересня 2013 року між ПАТ «Укргазвидобування» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1, відповідно до якого кредитор зобов'язався надати позичальнику грошові кошти в розмірі 150 000 000 грн зі сплатою 24% річних та терміном повернення до 31 грудня 2014 року.

Згідно пунктів 1.3 вказаних договорів, забезпеченням позичальником виконання своїх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставною (іпотекою) вимогою за цим договором виступає забезпечення, яке не суперечить вимогам кредитора та діючого законодавства України, про що укладаються відповідні договори, а саме: договір застави.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами 28 листопада 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № П 2022390-6. У зв'язку із невиконанням позичальником зобов'язань за кредитними договорами та з метою погашення заборгованості, 20 лютого 2015 року банком, з депозитного рахунку ОСОБА_2, який відкритий у ПАТ «Дельта Банк», було здійсненого списання грошових коштів в сумі, що є еквівалентом 40 388 465 грн 46 коп.

Статтями 215, 216 ЦК України визначено загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків.

За змістом статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

Відповідно до статей 553, 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Отже договір поруки укладається кредитором і поручителем в забезпечення виконання боржником основного зобов'язання. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником у зобов'язанні, забезпеченому порукою. Обов'язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством не передбачений та не випливає зі змісту правовідносин поруки.

Крім того, положеннями статті 548 ЦК України не передбачено, що забезпечувальне зобов'язання чи його види можуть визначатися виключно самим основним зобов'язанням, а учасники цивільних правовідносин позбавлені можливості укласти окремий договір, який визначатиме вид та порядок забезпечення виконання зобов'язання.

Відповідно до статей 553, 554, 626 ЦК України договір поруки є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором та поручителем; порука створює права для кредитора та обов'язки для поручителя, безпосередньо на права та обов'язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов'язань не впливає, оскільки зобов'язання для боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються. Чинним законодавством не передбачено обов'язкового отримання попередньої згоди боржника в основному зобов'язанні на укладення кредитором із іншою особою договору поруки на забезпечення виконання його зобов'язань.

Зазначений висновок міститься й в постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року № 6-51цс11.

Вищезазначені норми не передбачають й обов'язкового визначення основним зобов'язанням видів забезпечення його виконання. Зазначення поруки як виду забезпечення у тексті основного зобов'язання є факультативною умовою, недотримання якої не тягне за собою визнання правочину недійсним.

Отже, виходячи з наведеного, колегія суддів не може погодитися із висновком апеляційного суду, зробленим з посиланням на статтю 548 ЦК України, про те, що відсутність в основному зобов'язанні такого виду забезпечення його виконання як поручительство може свідчити про недійсність договору поруки.

Разом із тим, відповідно до статті 52 Закону України «Про заставу», якщо у випадку застави майнових прав боржник заставодавця до виконання заставодавцем зобов'язання, забезпеченого заставою, виконає своє зобов'язання, все, одержане при цьому заставодавцем, стає предметом застави, про заставодавець зобов'язаний негайно повідомити заставодержателя.

Таким чином, отримані ПАТ «Дельта Банк» від ОСОБА_2 грошові кошти за договором поруки стали предметом застави майнових прав від 01 листопада 2013 року та 08 листопада 2013 року, про що ПАТ «Дельта Банк» повинен був повідомити Національний банк України, як заставодержателя.

У частині другій статті 52 Закону України «Про заставу» передбачено, що, одержавши кошти від свого боржника в рахунок виконання зобов'язання грошових сум, заставодавець зобов'язаний за вимогою заставодержателя перерахувати відповідні суми в рахунок виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором застави.

Таким чином правильними є висновки місцевого суду про те, що укладення договору поруки та його виконання ОСОБА_2 жодним чином не порушує законні права та інтереси Національного банку України, як заставодержателя за зазначеними вище договорами застави.

Відсутність порушення оспорюваним договором прав та інтересів особи, яка не є його стороною, є підставою для відмови в позові про визнання його недійсним (стаття 215, 216 ЦК України).

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Посилання апеляційного суду, про те, що спірний договір було укладено з порушенням постанови Національного банку України від 30 жовтня 2014 року не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Так, відповідно до постанови Національного банку України від 30 жовтня 2014 року АТ «Дельта Банк» було введено обмеження стосовно погашення заборгованості, що виникла за будь-якими активними операціями банку, приймати тільки в грошовій формі (крім набуття права власності на об'єкти застави за погодженням з куратором банку).

Проте вищезазначене обмеження не стосується укладення договору поруки, оскільки порука є новим та додатковим забезпеченням виконання зобов'язання за кредитним договором.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року скасувати, та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2017 року.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» та Національного банку України на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 487 грн 20 коп. в рівних частинах.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення апеляційного суду втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило