Постанова

Іменем України

13 червня 2018 року

м. Київ

справа № 644/2494/16-ц

провадження № 61-3632св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Вахрушева Ольга Олександрівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 та представника приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої ОльгиОлександрівни - адвоката Ципліцького Дмитра Олеговича на рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Карімової Л. В., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої О. О. про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання незаконними та протиправними дій приватного нотаріуса, скасування рішення про реєстрацію права власності, державної реєстрації.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_1 належить їй на праві приватної власності, іншого житла вона не має. 15 липня 2014 року вона уклала з ОСОБА_3 договір позики грошей в сумі 79 200 грн на строк до 15 липня 2017 року. Цього ж дня між нею та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки і вона передала іпотекодержателю правовстановлюючі документи на вищевказану квартиру. Згадані договори були укладені нею під впливом тяжких життєвих обставин, що стосувалися як матеріальних, так і моральних аспектів, на вкрай невигідних для неї умовах. 08 липня 2015 року вона отримала в борг від ОСОБА_7 9 500 доларів США, про що склала відповідну розписку, проте через скрутне матеріальне становище суму боргу не повернула. 03 листопада 2015 року ОСОБА_7 подала до Орджонікіджзевського районного суду міста Харкова позов про стягнення з неї заборгованості за договором позики та заяву про забезпечення цього позову. Ухвалою суду від 12 листопада 2015 року було накладено арешт на все нерухоме майно, що їй належить, в тому числі й на спірну квартиру. 14 листопада 2015 року до Державного реєстру прав на нерухоме майно було внесено відомості про арешт квартири. 03 березня 2016 року вона отримала від ОСОБА_2 лист про те, що 18 лютого 2016 року він придбав спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Вахрушевою О. О. Реалізація цієї квартири відбувалася на підставі договорів позики та іпотеки, укладених 15 липня 2014 року між нею та ОСОБА_3 В листі також містилася вимога про добровільне звільнення спірного житлового приміщення та зняття з реєстрації. 04 березня 2016 року вона отримала інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якій містилася інформація про те, що спірна квартира перебуває під арештом, тому будь-яке відчуження цього майна є неправомірним. Приватний нотаріус не мав права оформляти договір купівлі-продажу квартири, своїми діями грубо порушив Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, та Закон України «Про іпотеку». Посилаючись на викладене, уточнивши у процесі розгляду справи позовні вимоги, просила визнати недійсним договір купівлі-продажу вищевказаної квартири від 18 лютого 2016 року.

Рішенням Орджонікіджзевського районного суду міста Харкова від 02 лютого 2017 року у складі судді Бугери О. В. позов залишено без задоволення.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що права позивача не порушені, вона була поінформована про наявність боргу, їй було надано строк для його погашення та повідомлено про намір продажу нерухомого майна і лише після цього було вирішено питання про відчуження квартири, тому укладений договір не суперечить вимогам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 12 жовтня 2017 року, з урахуванням ухвали цього суду від 26 жовтня 2017 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Орджонікіджзевського районного суду міста Харкова від 02 лютого 2017 року скасовано. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 18 лютого 2016 року та посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Вахрушевою О. О. за реєстровим номером 181. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої О. О. на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 157 грн 55 коп. в рівних частках з кожного. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої О. О. на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 2 тис. грн в рівних частках з кожного.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що наявність обтяжень у вигляді арешту спірної квартири внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що є перешкодою для вчинення нотаріусом реєстраційних дій. Місцевий суд дійшов помилкового висновку про правомірність укладення іпотекодержателем в особі ОСОБА_3 та ОСОБА_8 договору купівлі-продажу квартири і посвідчення його приватним нотаріусом за наявності обтяжень у вигляді арешту, накладеного на спірну квартиру.

У листопаді 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_9 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 жовтня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просила скасувати це рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що законодавець імперативно прописав наслідки невиконання вимог Закону України «Про іпотеку» щодо повідомлення іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про продаж предмета іпотеки. Наслідком недотримання іпотекодержателем цієї вимоги Закону є відшкодування завданих збитків, а не визнання договору купівлі-продажу недійсним. Апеляційний суд не мав права застосовувати до спірних правовідносин норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Нотаріус у відповідності до чинного законодавства посвідчив договір купівлі-продажу, а суд, визнаючи його недійсним, застосував норму права, яка вже була нечинною і взагалі не могла бути підставою для цього.

У листопаді 2017 року представник приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої О. О. - адвокат Ципліцький Д. О. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 жовтня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просив скасувати це рішення і залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що накладення арешту на предмет іпотеки в інших правовідносинах, які виникли пізніше, й стороною яких не є іпотекодержатель, не позбавляє можливості забезпечити виконання умов іпотеки, враховуючи пріоритетність іпотечно-забезпечувальних правовідносин перед іншими правовідносинами, у яких приймала участь вказана особа, тому накладення арешту не є перешкодою для задоволення вимог іпотекодержателя. Відчуження предмета іпотеки всупереч накладеному арешту в інших спірних правовідносинах можливе ще й тому, що ОСОБА_7 не є стороною договору іпотеки, відтак її вимоги до ОСОБА_1 є другорядними щодо правовідносин, виконання яких забезпечено іпотекою. Чинне законодавство не містить жодних вимог щодо обов'язкового одержання повідомлення особами, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки. Законодавець обмежився лише обов'язком іпотекодержателя надіслати такі повідомлення не менш ніж за 30 днів до вчинення договору купівлі-продажу. У цій справі іпотекодержателем було дотримано процедуру та строки повідомлення. Права та вимоги третіх осіб на предмет іпотеки, набутий у власність іпотекодержателем, які мають нижчий пріоритет, ніж вимога іпотекодержателя, втрачають чинність.

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 жовтня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просив скасувати це рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не мав права застосовувати до спірних правовідносин норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та визнавати правочин недійсним. Суд застосував норми права, які взагалі не підлягали застосуванню. Наслідком невиконання вимоги закону щодо повідомлення іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про його продаж є відшкодування завданих збитків, а не визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 та витребувано її матеріали з Орджонікідзевського районного суду міста Харкова.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року відкрито провадження у цій справі за касаційною скаргою приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої О.О., а ухвалою від 14 березня 2018 року - за касаційною скаргою ОСОБА_3

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

16 квітня 2018 року справу № 644/2494/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

На час розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційні скарги не надійшло.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 15 липня 2014 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_3 договір позики грошей в сумі 79 200 грн на строк до 15 липня 2017 року.

Того ж дня між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики ОСОБА_1 передала в іпотеку ОСОБА_3 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Підпунктом б) пункту 13 цього договору передбачено, що у випадку невиконання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушення зобов'язання за цим договором та/або договором позики у встановлений іпотекодержателем строк таку вимогу іпотекодержателя можуть задовольнити за рахунок предмета іпотеки, що є предметом цього договору. Цим застереженням відповідно до Закону сторони домовилися про те, що одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки є продаж предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець шляхом підписання цього договору надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною, яка встановлена за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем на момент укладення договору, або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії.

08 липня 2015 року ОСОБА_1 отримала у борг від ОСОБА_7 9 500 доларів США, про що було складено боргову розписку, проте грошові кошти не повернула.

03 листопада 2015 року ОСОБА_7 звернулася до Орджонікідзевського районного суду міста Харкова з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. Одночасно ОСОБА_7 подала заяву про забезпечення позову.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 12 листопада 2015 року накладено арешт на все нерухоме майно, що належить ОСОБА_1, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1.

14 листопада 2015 року на підставі вказаної ухвали до відповідних реєстрів було внесено запис про обтяження спірної квартири, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 54564154.

21 грудня 2015 року ОСОБА_3 шляхом передачі заяви через приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушеву О. О. повідомив ОСОБА_7 та Орджонікідзевський відділ Державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції про свій намір укласти договір купівлі-продажу спірної квартири. Дані обставини підтверджуються заявами ОСОБА_3 на ім'я нотаріуса від 21 грудня 2015 року №№ 02-24/568, 02-24/567, повідомленнями на ім'я ОСОБА_7 та Орджонікідзевського відділу Державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, а також доданими до них копіями конвертів, зворотніх поштових повідомлень та квитанцій про оплату поштових відправлень.

18 лютого 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 за ціною 308 тис. грн.

Згідно з частинами шостою, сьомою статті 3 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.

Відповідно до частин першої, другої статті 38 Закону України «Про іпотеку», якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Протягом тридцятиденного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки.

Апеляційним судом встановлено, що приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Вахрушевою О.О. на адресу ОСОБА_7 було направлено заяву ОСОБА_3 про прийняття останнім рішення щодо продажу предмета іпотеки, а саме квартири АДРЕСА_1, однак згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення від 22 грудня 2015 року вказана заява адресатом не була отримана.

Таким чином, всі заінтересовані особи не були повідомлені про бажання іпотекодержателя в особі ОСОБА_10 продати спірну квартиру.

Відповідно до пункту 2.1. глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, при підготовці до посвідчення правочинів про відчуження або заставу нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 було затверджено Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Порядок), який визначає процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з пунктами 8, 13 Порядку в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу, під час формування та реєстрації заяви у базі даних заяв уповноважена особа суб'єкта державної реєстрації прав, нотаріус або його помічник встановлює особу заявника, що здійснюється за документом, що посвідчує таку особу. У разі коли під час розгляду заяви державним реєстратором встановлено наявність раніше зареєстрованих інших заяв на це саме майно, ніж заява, що ним розглядається, державний реєстратор невідкладно приймає рішення про розгляд заяви після прийняття рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації за результатом розгляду заяви, яка зареєстрована в базі даних заяв раніше.

Пунктом 15 Порядку у редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу, передбачено, що у разі подання заявником додаткових документів, необхідних для державної реєстрації, до раніше поданої заяви, у тому числі розгляд якої було зупинено, уповноважена особа суб'єкта державної реєстрації прав, нотаріус або його помічник відповідно до пункту 8 цього Порядку встановлює особу заявника, перевіряє обсяг його повноважень та вносить до бази даних заяв відомості про додаткові документи, подані заявником.

Пунктом 6 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу, передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини другої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що наявність у Реєстрі запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте.

Як зазначалося вище, ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 12 листопада 2015 року вжито заходи забезпечення позову ОСОБА_7 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позикишляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 21 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25 серпня 2016 року, відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні заяви про скасування заходів забезпечення позову.

Наявність обтяжень у вигляді арешту квартири внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що є перешкодою для вчинення нотаріусом реєстраційних дій.

Крім того, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання правочину недійсним (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, а також правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Статтею 124 Конституції України в редакції, чинній на час ухвалення судового рішення про накладення арешту на спірну квартиру, визначений принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України 2004 року поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України 2004 року забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України 2004 року).

Викладене узгоджується з правовою позицію, висловленою у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16.

Проаналізувавши встановлені обставини справи та давши їм належну правову оцінку, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що під час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири та посвідчення його приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Вахрушевою О. О. за наявності обтяжень у вигляді арешту, накладеного на квартиру ухвалою суду, було порушено зазначені вище норми ЦК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Апеляційний суд повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215, 303, 304, 316 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Помилкове посилання апеляційного суду на пункт 5 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який на час нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу квартири був викладений у новій редакції, не вплинуло на правильність вирішення спору, оскільки аналогічні норми містяться у пункті 6 частини першої вищевказаної статті 24 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Тому наведена обставина не є підставою для скасування правильного по суті і законного рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги представника приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої О. О. - адвоката Ципліцького Д. О. про те, що ОСОБА_7 не є стороною договору іпотеки, тому її вимоги до ОСОБА_1 є другорядними щодо вимог, виконання яких забезпечено іпотекою, не впливають на правильність вирішення даної справи, оскільки спірні правовідносини стосуються не звернення стягнення на предмет іпотеки, а визнання недійсним договору купівлі-продажу, який був укладений з порушенням норм чинного законодавства.

Посилання у касаційній скарзі ЦипліцькогоД. О. на те, що права та вимоги третіх осіб на предмет іпотеки, набутий у власність іпотекодержателем, які мають нижчий пріоритет, ніж вимога іпотекодержателя, втрачають чинність, не заслуговують на увагу, оскільки за обставинами цієї справи іпотекодержатель ОСОБА_3 не набув права власності на предмет іпотеки, а на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу спірна квартира перебувала у власності іпотекодавця ОСОБА_1 і знаходилася під арештом, накладеним ухвалою суду в порядку забезпечення позову іншого кредитора ОСОБА_1 - ОСОБА_7

Що стосується наведених у касаційній скарзі ОСОБА_3 доводів про те, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, визначених виключно цивільним законодавством України, а Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не є актом цивільного законодавства чи змішаним актом, а є виключно публічно-правовим актом, а тому не може бути підставою для визнання цивільно-правового правочину недійсним, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про таке.

За змістом частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є не лише невідповідність його актам цивільного законодавства, а й - інтересам держави. Обов'язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства, закріплених у Конституції України. Порушення цього принципу суперечить інтересам держави. Тому відчуження майна, яке перебуває під арештом, накладеним судовим рішенням, порушує інтереси держави і є підставою для визнання відповідного правочину недійсним.

Оскаржуваним рішенням апеляційного суду не заперечується пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог відносно прав та вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно. Однак реалізація цього права іпотекодержателем має здійснюватися з дотриманням вимог Конституції України та чинного законодавства. В даному випадку іпотекодержатель може реалізувати свої права, в тому числі шляхом продажу предмета іпотеки відповідно до умов іпотечного договору, після вирішення в установленому законом порядку питання про звільнення спірного нерухомого майна з-під арешту.

Інші доводи касаційних скарг не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд неправильно застосував норми матеріального права чи порушив норми процесуального права. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права..

Оскільки доводи касаційних скарг не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3, представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 та представника приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Вахрушевої Ольги Олександрівни - адвоката ЦипліцькогоДмитра Олеговича залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 12 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний