Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.02.2023 року у справі №161/13240/21
Постанова КЦС ВП від 13.02.2023 року у справі №161/13240/21

Постанова

Іменем України

13лютого 2023 року

м. Київ

справа № 161/13240/21

провадження № 61-5017св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 10 листопада 2021 року в складі судді Сіліч Ю. Л. та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2022 року в складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 30 травня 2008 року до 22 грудня 2020 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, під час якого за спільні кошти, у тому числі кредитні, подружжя придбало автомобіль марки «Renault Duster», 2013 року випуску (далі - спірний автомобіль), який зареєстрували за ОСОБА_2 .

Під час шлюбу (16 травня 2020 року) відповідач відчужив вищевказаний автомобіль без її згоди за 189 000 грн та відмовився у добровільному порядку компенсувати їй 1/2 частину його вартості.

Враховуючи зазначене, позивач просила суд визнати автомобіль марки «Renault Duster», 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , тип автомобіля універсал, сірого кольору, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і стягнути з останнього на її користь вартість 1/2 частини спірного автомобіля у розмірі 94 500 грн.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 10 листопада 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано автомобіль марки «Renault Duster», 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , тип автомобіля універсал, сірого кольору, у період з 17 липня 2013 року до 16 травня 2020 року, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість 1/2 частини спірного автомобіля у розмірі 94 500 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 10 листопада 2021 року залишено без змін.

Установивши, що ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі з позивачем відчужив спірний автомобіль без згоди своєї дружини ОСОБА_1 , а витрат коштів від продажу спірного майна в інтересах сім`ї не довів, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що порушені права позивача підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивача вартості 1/2 частини спірного автомобіля у розмірі 94 500 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

07 червня 2022 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 10 листопада 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2022 року.

Підставою касаційного оскарження рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 10 листопада 2021 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2022 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 13 листопада 2019 року у справі № 553/148/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 489/3465/16-ц, від 21 березня 2019 року у справі № 587/1104/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 709/1133/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що у період шлюбу, а саме після відчуження відповідачем спірного автомобіля, позивач не зверталась до свого чоловіка про відшкодування коштів, отриманих від реалізації автомобіля. У матеріалах справи містяться докази, що підтверджують факт витрат відповідачем коштів, отриманих від реалізації автомобіля, в інтересах сім`ї. Водночас позивач не надала доказів на підтвердження того, що кошти, отримані від продажу спільного сумісного майна під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, відповідач використав не в інтересах сім`ї.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У серпні 2022 року позивач подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. На обґрунтування своїх доводів позивач вказала, що факт використання коштів, отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім`ї, повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого подружжя. Відсутність письмової згоди позивача на здійснення відчуження спільного сумісного майна та доказів про передачу позивачу половини вартості автомобіля, звернення із позовом про поділ майна подружжя свідчить про те, що гроші, вилучені від продажу автомобіля, не були використані в інтересах сім`ї.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 20 січня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 30 травня 2008 року до 22 грудня 2020 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого подружжя придбало автомобіль марки «Renault Duster», 2013 року випуску, який зареєстрували за ОСОБА_2

16 травня 2020 року відповідач відчужив вищевказаний автомобіль без згоди позивача за 189 000 грн.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення міститься у статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю мін ними (частина перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Ключовим для вирішення питання про компенсацію одним із подружжя іншому компенсації вартості відчуженого спільного сумісного майна є не лише наявність на це письмової згоди іншого з подружжя, а використання виручених від продажу грошових коштів не в інтересах сім`ї чи на її потреби.

Відповідно до приписів частин першої та третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У справі, що переглядається, суди установили, що у під час розгляду справи № 161/4892/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів судами першої та апеляційної інстанцій було враховано, що відповідач оплачує навчання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у приватній школі «Приватний заклад загальної середньої освіти «АЙ ТІ СТЕП СКУЛ ЛУЦЬК», вартість якого становить близько 10 700 грн на місяць, здійснює оплату за харчування сина у вищевказаному навчальному закладі в розмірі 1 600 грн щомісячно, самостійно сплачує житлово-комунальні послуги на утримання квартири, яка перебуває у користуванні позивача, а також надає матеріальну підтримку для дітей та дружини.

При вирішенні цієї справи суди попередніх інстанції врахували позицію ОСОБА_2 , висловлену ним у справі № 161/4892/21, про особисті витрати на утримання дитини та матеріальної підтримки дружини ОСОБА_1 , підставно поставивши під сумнів доводи відповідача про спрямування коштів на потреби сім`ї саме від продажу спірного автомобіля.

Установивши, що ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі з позивачем відчужив спірний автомобіль без згоди своєї дружини ОСОБА_1 , а витрат коштів від продажу спірного майна в інтересах сім`ї не довів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного та обґрунтованого висновку, що порушені права позивача підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивача вартості 1/2 частини спірного автомобіля у розмірі 94 500 грн.

Помилковими є аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій при розгляді цієї справи не врахували, що обов`язок доказування спрямованості витрат відповідача, отриманих від реалізації спірного автомобіля, на потреби сім`ї, покладається виключно на позивача, яка на переконання відповідача таких обставин не довела, оскільки факт використання коштів, отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім`ї, повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого подружжя.

Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц (провадження № 61-19420св18) та від 10 червня 2022 року у справі № 544/856/20 (провадження № 61-21406св21).

Колегія суддів вважає також безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 13 листопада 2019 року у справі № 553/148/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 489/3465/16-ц, від 21 березня 2019 року у справі № 587/1104/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 709/1133/16-ц, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведеній справі відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою, зокрема із доказами щодо спрямованості витрат відповідача, отриманих від реалізації спірного автомобіля, проте переоцінка цих доказів з огляду на вимоги статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 10 листопада 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2022 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара