Постанова

Іменем України

02 лютого 2022 року

місто Київ

справа № 754/12394/19

провадження № 61-4676св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року у складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у серпні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування, розпорядження належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він та ОСОБА_2 12 березня 2018 року уклали договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2.

Договір укладено з відкладальною умовою, за змістом якої перехід права власності на квартиру від продавця до покупця пов'язувався з моментом повного розрахунку, який мав бути здійснений до 30 серпня 2018 року.

Рішенням від 13 серпня 2018 року у справі № 754/1564/19 Деснянський районний суд міста Києва розірвав договір купівлі-продажу, укладений між сторонами.

Відповідач добровільно належну позивачу квартиру не звільняє та не виселяється з неї, чим порушує право власності позивача.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відзив на позовну заяву не надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням від 07 вересня 2020 року Деснянський районний суд міста Києва позов ОСОБА_1 задовольнив. Суд усунув ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 із зазначеної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_2 у встановлений строк не здійснила повний розрахунок з позивачем, не набула права власності на квартиру, не є членом його сім'ї, а тому проживає у квартирі без законних підстав.

Ухвалою від 30 листопада 2020 року Деснянський районний суд міста Києва залишив без задоволення заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року.

Постановою від 25 лютого 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що виселення відповідача зі спірної квартири відповідає принципу пропорційності, таке виселення переслідує легітимну мету, зазначену у частині другій статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), - захист права власності на спірну квартиру позивача, який тривалий час не може користуватися нею через неправомірні дії відповідача.

Посилання ОСОБА_2 на ту обставину, що квартира нею придбана за рахунок кредитних коштів та має статус іпотечного майна, апеляційний суд визнав безпідставними. За висновками суду квартира втратила статус предмета іпотеки з моменту як Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") як власник майна згідно з договором купівлі-продажу відчужив квартиру ОСОБА_1

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 22 березня 2021 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує касаційну скаргу неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження наведених судових рішень ОСОБА_2 визначила, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) зазначено, що повноваження власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права. Статтю 109 Житлового кодексу Української РСР викладено з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об'єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

У постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18) Верховний Суд сформулював висновок, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

У постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18) Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина 4 статті 109 Житлового кодексу Української РСР).

Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 3 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Заявник наголошувала, що спірна квартира придбана частково за кредитні кошти, а тому вважати квартиру придбаною за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, відповідно, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення заявник не підлягає.

На обґрунтування таких доводів ОСОБА_2 посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) та від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2, а ухвалою від 13 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 12 березня 2018 року уклали договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2.

Договір купівлі-продажу укладено з відкладальною умовою: перехід права власності на продану квартиру від продавця до покупця пов'язувався з моментом повного розрахунку, який покупець мала здійснити з продавцем до 30 серпня 2018 року.

На момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій право власності на квартиру залишалося зареєстрованим за продавцем ОСОБА_3, який не надав покупцю ОСОБА_2 заяви про повний розрахунок. Така заява продавцем покупцю не надана, оскільки покупець в обумовлений сторонами строк не здійснила розрахунок та не сплатила встановлену договором ціну повністю.

ОСОБА_2 22 липня 2019 року отримала повідомлення від позивача про відмову у прийнятті виконання за договором купівлі-продажу від 12 березня 2018 року.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 13 серпня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року та постановою Верховного Суду від 28 січня 2020 року, розірвано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 12 березня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

ОСОБА_2 добровільно належну позивачу квартиру не звільняє та не виселяється з неї.

Суд апеляційної інстанції встановив, що рішенням від 29 травня 2012 року у справі № 2603/125/12 Деснянський районний суд міста Києва стягнув з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 015
612,61 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 219,00 грн.

Під час виконання зазначеного судового рішення іпотекодержатель виявив бажання придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом зарахування своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна.

Згідно зі свідоцтвом від 05 лютого 2014 року право власності на майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_2, зареєстровано за ПАТ "Дельта Банк".

ПАТ "Дельта банк" як власник майна відповідно до договору купівлі-продажу від 20 вересня 2017 року продав цю квартиру ОСОБА_1.

Оцінка аргументів касаційної скарги

Верховний Суд врахував, що, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував вимоги про усунення перешкод у реалізації права власності та виселення ОСОБА_2 тими обставинами, що укладений між ними договір купівлі-продажу квартири розірваний, відповідач не набула права власності на квартиру, а тому підлягає виселенню з неї.

Такі обставини підтвердилися під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. Водночас, вирішуючи питання про виселення ОСОБА_2 із спірної квартири, суди мали з'ясувати питання, чи є (була) ця квартира предметом іпотеки та чи придбана вона була за рахунок кредитних чи особистих коштів відповідача, врахувавши заперечення ОСОБА_2 проти позову, викладені у заяві про перегляд заочного рішення у цій справі та в апеляційній скарзі.

За змістом частини 1 статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, є видом забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому статтями 141, 389, 400, 409, 412, 416, 419, 436 ЦПК України.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

У статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

статтями 141, 389, 400, 409, 412, 416, 419, 436 ЦПК України.

Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

За встановлених фактичних обставин справи квартира, яка була предметом іпотеки, у подальшому відчужувалась неодноразово. Зокрема, банк набув у власність спірну квартиру, у подальшому продав її ОСОБА_1, який уклав з ОСОБА_2 (яка була іпотекодавцем цієї квартири) договір купівлі-продажу з відкладальною умовою.

Останній договір купівлі-продажу був розірваний у зв'язку з невиконанням його умов покупцем ОСОБА_2. Тож позивач є власником спірної квартири на підставі договору, укладеного ним з іпотекодержателем після звернення останнім стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно, наведені обставини не спростовують факту, що квартира, яка набута у власність банком та надалі відчужена ним ОСОБА_1, була предметом іпотеки.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що з моменту набуття ПАТ "Дельта Банк" права власності на квартиру вона втратила статус предмета іпотеки, а отже, до іпотекодавця не застосовуються гарантії, закріплені у статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР.

Верховний Суд дійшов переконання, що на відносини між новим власником предмета іпотеки та іпотекодателем цього нерухомого майна поширюються законодавчі правила про іпотеку та положення відповідного іпотечного договору, зокрема й правила щодо гарантій заборони виселення громадян з такого житла без надання іншого.

У зв'язку з наведеним суди першої та апеляційної інстанцій мали дослідити питання поширення на ОСОБА_2 гарантій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР щодо заборони виселення без надання іншого житла у разі, якщо воно було придбано не за рахунок кредитних коштів.

Звернення ОСОБА_1 з позовом про виселення ОСОБА_2 ґрунтується на зверненні банком стягнення на предмет іпотеки, яким ОСОБА_2 забезпечувала виконання зобов'язань за кредитним договором, а тому подальше його відчуження банком після набуття у власність не спростовує тих обставин, що зазначена квартира була предметом іпотеки, а тому до іпотекодавця застосовуються положення статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР під час виселення у зв'язку з реалізацією предмета іпотеки.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей.

Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Належним правилом, яке встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є положення статті 109 ЖК Української РСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини 2 статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Отже, частиною 2 статті 109 ЖК Української РСР встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і частини 2 статті 109 ЖК Української РСР.

Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини 2 статті 109 ЖК Української РСР постійне житло зазначається в рішенні суду.

При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина 4 статті 109 ЖК Української РСР).

Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що квартира придбана ОСОБА_2 частково за кредитні кошти, про що свідчать матеріали справи, а отже, виселення відповідача можливе лише з одночасним наданням їй іншого житла, про яке має бути зазначено у рішенні суду про виселення.

Щодо джерел набуття предмета іпотеки попереднім власником

Під час оцінки доводів касаційної скарги щодо неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій правил частини 2 статті 109 ЖК Української РСР Верховний Суд врахував, що відповідач у судах першої та апеляційної інстанцій доводила, що квартира придбана нею частково за рахунок кредитних коштів.

Відповідно до іпотечного договору від 16 жовтня 2007 року іпотека за цим договором забезпечує вимоги іпотекодержателя за: кредитним договором від 16 жовтня 2007 року № 1781/ФКВ-07, укладеним з ОСОБА_2, за умовами якого позичальник зобов'язана іпотекодержателю до 11 жовтня 2027 року повернути кредит у розмірі 100 000,00 дол. США, проценти за користування ним у розмірі 12,80 % річних та штрафні санкції; за кредитним договором від 16 жовтня 2007 року № 1782/ФК-07 у розмірі 1 767,50 грн, сплати процентів за користування ним у розмірі 19,89 % річних та штрафних санкцій. Сторони цього договору оцінили предмет іпотеки у 505 000,00 грн.

Водночас відповідно до договору купівлі-продажу від 16 жовтня 2007 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, відповідач придбала спірну квартиру за 565
600,00 грн.

Різниця між вартістю квартири та сумою кредиту свідчить, що квартира, яка є предметом іпотеки, частково придбана за кредитні кошти. Позивачем не спростовано такі обставини.

Тож вважати зазначену спірну квартиру придбаною повністю за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, відповідно, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідач не підлягає.

Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18), постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19).

У таких висновках Верховний Суд керувався тим, що відповідно до положень частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України врегульовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За таких обставин, враховуючи існування обставин придбання ОСОБА_2 предмета іпотеки не лише за кредитні кошти, під час виселення ОСОБА_2 в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Враховуючи, що позивач не довів придбання квартири, що була предметом іпотеки, виключно за кредитні кошти, а також наявність іншого житла у відповідача для проживання чи житла, яке має бути надано особі одночасно з виселенням, висновки судів про задоволення позову є помилковими.

Верховний Суд наголошує, що засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову, за загальним правилом, покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов'язків. Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків, що квартира, з якої позивач просить виселити ОСОБА_2, втратила статус предмета іпотеки, а тому до спірних правовідносин не застосовуються гарантії, встановлені у статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР. Виселяючи відповідача з квартири без надання їй іншого житла, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що квартира, яка була предметом іпотеки, придбана не лише за кредитні кошти, а тому виселення ОСОБА_2 без одночасного надання їй іншого постійного житла, про яке має бути зазначено у рішенні суду, є неможливим.

Підсумовуючи, Верховний Суд наголошує на тому, що мотиви, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме невідповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 та постановах Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19), від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), від 16 вересня 2019 року у справі № 753/19291/14-ц (провадження № 61-16529св18), від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18), від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18), підтвердилися, оскільки за результатами перегляду справи у касаційному порядку встановлено, що під час постановлення оскаржуваних судових рішень суди першої та апеляційної інстанцій, усупереч положенням частини 4 статті 263 ЦПК України, не врахували висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права, зокрема правил статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення у справі про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.

За приписами пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини 1 -3 статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення касаційної скарги ОСОБА_2, скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витати, понесені заявником у зв'язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають їй відшкодуванню позивачем.

Вирішення питання про поновлення дії оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року зупинено дію заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Відповідно до частини 2 статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Зробивши висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд, керуючись частиною 2 статті 419, частиною 3 статті 436 ЦПК України, зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 141, 389, 400, 409, 412, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод та виселення відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені нею під час розгляду справи у суді першої інстанції у зв'язку з поданням заяви про перегляд заочного рішення, у розмірі 420,40 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені нею під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 1 152,60 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені нею під час перегляду справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 544,30 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик