Постанова

Іменем України

12 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 559/1215/19-ц

провадження № 61-8348св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ,

третя особа - Орган опіки та піклування Дубенської міської ради (Служба у справах дітей),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 29 червня 2021 року у складі судді Ралець Р. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Ковальчук Н. М., Хилевича С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Учервні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , третя особа - Орган опіки та піклування Дубенської міської ради (Служба у справах дітей), про усунення перешкод у здійсненні права користування квартирою шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_7 , який є її рідним братом та батьком ОСОБА_2 . У цій квартирі її брат був зареєстрований і проживав до дня смерті. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. За життя померлий склав заповіт, згідно з яким все своє майно він заповів їй. Заповіт посвідчений 11 березня 1998 року державним нотаріусом Першої дубенської державної нотаріальної контори Ревенко І. А., реєстровий № 1003.

Вона своєчасно прийняла спадщину після смерті брата і 23 червня 2016 року державний нотаріус Першої дубенської державної нотаріальної контори Тимощук Л. Л. видала їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Спадщина, на яку видане свідоцтво, складається із квартири АДРЕСА_1 . Її право власності на цю квартиру зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 23 червня 2016 року. Таким чином, вона є єдиним власником квартири, проте у повному обсязі цим правом скористатися не може, оскільки у ній проживають відповідачі. У спірну квартиру відповідачі самоправно вселилися після смерті її брата ОСОБА_7 .

З моменту набуття нею права власності на квартиру будь-яких домовленостей про те, що відповідачі будуть проживати у цій квартирі, не було. Вони не набули також самостійного права на це житло з підстав, передбачених законом. У липні 2016 року вона письмово звернулася до ОСОБА_2 із вимогою звільнити належну їй на праві власності квартиру. Проте її вимога залишилася без задоволення. Відповідачі добровільно не висилилися із спірної квартири.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у здійсненні нею права користування належною їй на праві власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їхніх неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , без надання іншого жилого приміщення.

Заочним рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 29 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їхніх неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі проживають у належній позивачці на праві власності квартирі без її волевиявлення, що свідчить про порушення її суб`єктивного права на нерухоме майно.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідачі не мають права на користування спірним житлом, оскільки вони не є членами сім`ї власника та не ведуть з ним спільного господарства. Договір найму (оренди) між власником житла та відповідачами не укладався. Крім того, відповідачі не надали жодних належних та достовірних доказів, які б свідчили, що вони вселилися до спірної квартири з дозволу її колишнього власника та за його життя. Відповідачі, які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 , власником якого є мати ОСОБА_2 , мають право на проживання у ньому та не залишаться без житла у разі їхнього виселення із спірної квартири.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У серпні 2022 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 29 червня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 462/1553/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 686/11322/16-ц, від 20 січня 2022 року у справі № 761/43925/19.

Крім того, у касаційній скарзі міститься посилання на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) як на підставу касаційного оскарження судових рішень. Зокрема, заявниця зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (статті 19 Сімейного кодексу України) щодо виселення неповнолітньої дитини з інвалідністю, без висновку органу опіки та піклування.

Також як на підставу для оскарження судових рішень заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме вказує, що суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У вересні 2022 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що орган опіки та піклування брав участь у розгляді справи. У справі відсутні докази того, що відповідачі вселилися та проживали в квартирі зі згоди її брата і були членами його сім`ї. Місце проживання ОСОБА_3 - с. Рачин, про що зазначено у довідці КНП «Пологовий будинок» Дубенської міської ради від 13 липня 2021 року № 119.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 23 червня 2016 року № 297, як спадкоємець майна ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Право власності ОСОБА_1 на квартиру зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 23 червня 2016 року № 62073457.

ОСОБА_1 є рідною сестрою, а ОСОБА_2 - сином померлого ОСОБА_7 .

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 08 листопада 2018 року, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним.

У спірній квартирі проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та неповнолітніОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , які вселились у спірну квартиру самоправно після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З інформації, наданої Тараканівською сільською радою від 30 березня 2021 року № 995, згідно із записами у погосподарській книзі № 4 с. Рачин за 2016-2020 роки за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані: власник ОСОБА_8 (мати ОСОБА_2 ), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Тобто відповідачі мають зареєстроване місце проживання.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідачі самоправно вселилися до належної їй квартири, а отже, підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Щодо виселення відповідачів

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Верховний Суд у постанові від 31 березня 2020 року у справі № 630/588/17 (провадження № 61-40350св18) зробив висновок, що самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні. Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акта (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і таке інше не є самоуправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоправно зайняла житлове приміщення.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідачі вселилися до спірної квартири без будь-яких правових підстав, оскільки таке вселення мало місце одразу після смерті її попереднього власника ОСОБА_7 та без згоди теперішнього власника ОСОБА_1 .

Враховуючи те, що відповідачі не надали належних, достовірних та допустимих доказів, що вони разом із дітьми вселилися у спірне житлове приміщення з дотриманням встановленого порядку, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про самоправне зайняття жилого приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 462/1553/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 686/11322/16-ц, від 20 січня 2022 року у справі № 761/43925/19.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; Верховного Суд від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 686/11322/16-ц сформульовано висновки про те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про неврахування висновків, викладених у зазначених постановах, оскільки суди, вирішуючи питання про виселення сім`ї ОСОБА_9 , оцінили таке виселення на предмет пропорційності та встановили, що таке виселення не буде надмірним тягарем та не призведе до порушення прав, гарантованих статтею 8 Конвенції, оскільки відповідачі мають житло, в якому і зареєстровані, проте самоправне вселення відповідачів у спірну квартиру без достатніх правових підстав порушує права власника квартири ОСОБА_1 та становить для неї невиправданий тягар.

У постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц сформульовано висновки про те, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Водночас висновки, викладені у цих постановах, є нерелевантними до правовідносин, що виникли у справі, що переглядається, оскільки, як встановлено судами, відповідачі вселилися до спірної квартири після смерті власника ОСОБА_7 , а тому вони у розумінні вимог ЖК України не є членами сім`ї власника.

У справі № 643/18788/15-ц Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, виходила з того, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України.

У справах № 712/11527/17, № 761/43925/19 Верховний Суд переглядав справи за позовом про визначення місця проживання дитини.

На предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Таким чином, відсутні підстави стверджувати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет і підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Щодо виселення дітей

Однією з підстав для касаційного оскарження ОСОБА_3 вказала на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (статті 19 СК України) щодо виселення неповнолітньої дитини, яка є дитиною з інвалідністю, без висновку органу опіки та піклування.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, випливає, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

За результатами перегляду справи у касаційному порядку, така підстава касаційного оскарження підтвердилася, у зв`язку із чим Верховний Суд формулює такі висновки.

Відповідно до частини восьмої статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Згідно з вимогами, установленими статтею 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Механізм провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, визначає Порядок проведення органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866.

Отже, усталеним є підхід в застосуванні статті 19 СК України, який полягає у тому, що при розгляді судом спорів щодо виселення дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Висновок органу опіки та піклування є документом, який подається для прийняття відповідного рішення судом, тобто він є доказом у цивільній справі, який підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору виконує допоміжну функцію при вирішенні спорів, які стосуються прав та інтересів дітей, та спрямований передусім на отримання максимальної інформації щодо обставин, які мають значення для вирішення конкретного спору, оскільки орган опіки та піклування має повноваження встановлювати відомості, одержані у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні тощо.

У справі, що переглядається, до участі у розгляді справи залучено Орган опіки та піклування Дубенської міської ради (Служба у справах дітей), представник якого був присутній у судових засіданнях. У своїй заяві представник органу опіки та піклування просив суд вирішити спір з урахуванням інтересів дітей.

Відсутність письмового висновку органу опіки щодо розв`язання спору у цій справі Верховний Суд оцінює як порушення, яке не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки у справі, що переглядається, судами встановлено факт самовільного вселення відповідачів до спірного житлового приміщення, а тому висновок щодо розв`язання спору потребуватиме правової оцінки наслідків самовільного вселення, що належить до повноважень суду.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку, що відсутні підстави для скасування правильних по суті рішень судів незважаючи на відсутність письмового висновку органу опіки та піклування щодо розв`язання спору.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 також вказує на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме: медичний висновок № 22/53 на дитину з інвалідністю віком до 16 років, її посвідчення про отримання соціальної допомоги на дитину з інвалідністю.

Верховний Суд відхиляє такі доводи заявника, оскільки обставина інвалідності дитини не впливає на вирішення цього спору. Інвалідність одного із дітей ОСОБА_3 не узаконює протиправних дій ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які неправомірно (без належних підстав) вселилися до спірної квартири.

Безспірним є факт, що дитина з інвалідністю відноситься до соціально вразливої категорії громадян і за законом має переважне право на поліпшення житлових умов. Проте таке поліпшення житлових умов не може відбуватися за рахунок власності інших осіб.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки доказів та встановлення інших обставин ніж ті, що були встановлені судами, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, відповідно, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить стягнути з позивачки на її користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн та витрати на сплату судового збору.

Оскільки судові рішення підлягають залишенню без змін, відсутні підстави для відшкодування ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу та витрат на сплату судового збору.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 29 червня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко