Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 31.07.2018 року у справі №754/15348/17

Постанова

Іменем України

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 754/15348/17

провадження № 61-39122св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України у місті Києві,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2018 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Волошиної В. М., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України у місті Києві (далі - Лівобережне об'єднане УПФУ у м. Києві) про відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог посилався на неналежний рівень пенсійного забезпечення як основного джерела для існування та на дискримінаційну політику уряду щодо певних категорій пенсіонерів. Просив зобов'язати державу Україна в особі Державної казначейської служби України відшкодувати йому за рахунок Державного бюджету України моральну шкоду, завдану державою Україна порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України та законодавства України у розмірі 2 233 740 грн.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 04 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав будь-яких належних доказів, які б свідчили про наявність неправомірних чи незаконних рішень, дій чи бездіяльності з боку органів державної влади стосовно нього, а тому суд відмовив у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2018 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 04 травня 2018 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не довів факту порушення його прав з боку відповідачів. Оскільки позивач є пенсіонером за віком, то він відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі-Закон № 1058-IV) є непрацездатною особою, а розмір його пенсії перевищує розмір прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік".

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо визначення його як непрацездатної особи, оскільки не зважаючи на пенсійний вік, він є працездатною особою. Зазначає, що його пенсія нижча від прожиткового мінімуму, визначеного статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" для працездатних осіб. Дії відповідачів, щодо нарахування йому пенсії у такому розмірі, посягають на його життя та здоров'я та завдають йому моральної шкоди.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law27~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law28~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law29~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у серпні 2018 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law30~.

Відповідно до частини 1 статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності ~law31~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_2 перебуває на обліку в Лівобережному об'єднаному УПФУ у м. Києві та отримує пенсію за віком, розмір якої у 2016 році становив від 1
208,94 грн до 1 381,94 грн щомісячно (а. с. 14).

Вважаючи, що указаний розмір пенсії не спроможний забезпечити належний рівень життя позивача та є нижчим від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Поряд з цим, у статті 92 Конституції України зазначено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення (пункт 6).

Правовідносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, врегульовані нормами ~law32~, частиною першої статті 26 якого встановлено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.

Відповідно до ~law33~ мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено частиною першою цієї статті, пенсія за віком встановлюється в розмірі, пропорційному наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2016 рік" прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для осіб, які втратили працездатність, встановлено: з 01 січня 2016 року - 1 074 грн, з 01 травня - 1

130 грн, з 01 грудня - 1 247 грн.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_3 є пенсіонером за віком та відповідно до ~law35~ є непрацездатною особою. Пенсія, яку отримує позивач, не є меншою від встановленого прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, а тому права позивача в указаному аспекті не порушені.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що частина 3 статті 46 Конституції України визначає гарантію, за якою "пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом". Вказане положення повторюється у ~law36~.

Їхнє застосування у комплексному підході до аналізу системи соціального забезпечення в Україні визначає необхідність сукупного забезпечення державою рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму, як через систему пенсійних, так й інших соціальних виплат (пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування), а отже, як за рахунок солідарно-накопичувальної системи, так і коштів Державного бюджету України, в рамках виконання конституційних зобов'язань перед особою.

Таким чином, законодавством розмежовано поняття "пенсійні виплати" від інших соціальних виплат (допомоги, доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат) виходячи з того, за рахунок яких коштів вони виплачуються (або з коштів Пенсійного фонду з Накопичувального пенсійного фонду, який формується за рахунок пенсійних внесків, сплачених учасниками накопичувальної системи пенсійного страхування, або за рахунок Державного бюджету України). Відповідно від цього залежить, який орган є відповідальним за виплату.

Держава взяла на себе зобов'язання створити альтернативні компенсаторні механізми забезпечення достатнього рівня життя за рахунок системи ґарантування права на соціальний захист на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом, шляхом виплати додаткових соціальних допомог, надання безоплатно соціальних послуг, безоплатного або з істотною знижкою отримання права на медичне забезпечення та придбання лікарських засобів, компенсації соціальних витрат тощо, а тому оцінка не може ґрунтуватися лише на підході порівняння абсолютного значення розміру конкретної пенсійної виплати, оскільки в межах реалізації соціальних прав особа користується й іншими видами допомоги від держави.

Саме на виконання своїх зобов'язань у сфері соціального захисту на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму державою унормовано здійснення соціальних виплат на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року № 265 "Деякі питання пенсійного забезпечення громадян", Закону України від 18 травня 2004 року № 1727-IV "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю", Закону України від 01 червня 2000 року № 1768-III "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" тощо.

У своїй сукупності вказані норми матеріального права не суперечать одна одній та частині 3 статті 46 Конституції України та свідчать про можливість звернутися до відповідного органу соціального захисту населення для отримання державної соціальної допомоги, яка б забезпечила рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законами про Державний бюджет України на відповідний рік.

Така практика застосування Верховним Судом ~law39~ та частини 3 статті 46 Конституції України у подібних правовідносинах є сталою, зокрема, викладена у постановах від 08 травня 2018 року у справі № 607/8511/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 148/625/17, від 20 грудня 2018 року у справі № 576/802/17, від 20 березня 2019 року у справі № 127/16981/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 165/2676/16-а, від 17 травня 2019 року у справі № 709/2410/16-а, від 19 серпня 2019 року у справі № 576/1112/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 401/1543/17, від 26 лютого 2020 року у справі № 452/2894/16-а, від 18 березня 2020 року у справі № 576/26/17.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п'ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої така шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати у порушенні права власності, у порушені нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми при настанні інших негативних наслідків.

Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, крім випадків, коли сума компенсації встановлена законом (справа "Stankovv. Bulgaria", заява № 68490/01, рішення від 12 липня 2007 року).

Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам, врахувавши наведені вище норми права, суди дійшли правильного висновку про те, що позивач не довів, якими саме діями або бездіяльністю відповідачі порушили його права, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди, понесених моральних страждань, не довів наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача.

Посилання на рішення Європейського суду з прав людини від 05 лютого 2015 року (у справі "Бочан проти України", заява № 22251/08) та від 17 жовтня 2017 року (у справі "Case of Navalnyy v. Russia", заява № 101/15) не може бути взяте до уваги, оскільки обставини справ не є тотожними із справою, яка переглядається у касаційному порядку.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, які надали належну оцінку всім обставинам справи, а зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та необхідності переоцінки доказів, що відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", заява № 4904/04, рішення від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

Г. В. Коломієць

О. В. Ступак