Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.05.2019 року у справі №761/24393/18

Постанова

Іменем України

07 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 761/24393/18

провадження № 61-7803св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., від 02 квітня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що з 17 липня 1999 року до 22 грудня 2015 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого придбали дві квартири, одна з яких розташована на території Російської Федерації, а інша - у м. Києві, житловий будинок та дві земельні ділянки.

У порядку поділу майна подружжя позивач просила суд визнати спільною власністю подружжя квартиру АДРЕСА_1, житловий будинок по АДРЕСА_2, дві земельні ділянки, що розташовані у Васильківському районі Київської області, та визнати право власності за кожним з подружжя по Ѕ частині вказаного нерухомого майна.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Фролової І. В. від 06 лютого 2019 року закрито провадження у справі у зв'язку із тим, що вимоги позовної заяви щодо поділу нерухомого майна вже були предметом розгляду у справі, яка розглядалась у Пресненському районному суді м. Москви.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 06 лютого 2019 року та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішенням Пресненського районного суду м. Москви від 18 липня 2017 року фактично не розглянуті вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, яке знаходиться за межами Російської Федерації. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 має право на доступ на правосуддя шляхом вирішення її вимог незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

До Верховного Суду 17 квітня 2019 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що за наявності рішення іноземної держави, яке ухвалене між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що набрало законної сили, апеляційний суд помилково скасував ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі. Рішення Пресненського районного суду м. Москви від 18 липня 2017 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 не потребує виконання, а тому його визнання на території України не вимагається.

Відзив на касаційну скаргу та відповідь на нього

У червні 2019 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, який мотивований незгодою з доводами касаційної скарги та законністю й обґрунтованістю оскаржуваної постанови апеляційного суду, якою поновлено її право на доступ до суду для вирішення позовних вимог щодо поділу майна подружжя, що знаходиться на території України.

У червні 2019 року ОСОБА_2 подав відповідь на відзив на касаційну скаргу, вказавши, що Пресненським районним судом м. Москви вирішено по суті спір щодо поділу нерухомого майна, що знаходиться на території України. Законодавством Російської Федерації не передбачена можливість розгляду судом лише частини позовних вимог.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 17 квітня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 17 липня 1999 року до 22 грудня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого придбали дві квартири, одна з яких розташована на території Російської Федерації, а інша - по АДРЕСА_3, житловий будинок по АДРЕСА_2, дві земельні ділянки, що розташовані у Васильківському районі Київської області.

Рішенням Пресненського районного суду м. Москви від 18 липня 2017 року, яке набрало законної сили, задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. Визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 право власності за кожним на Ѕ частину квартири АДРЕСА_5, умовний номер 2-2520104, загальною площею 132,4 кв. м.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про поділ нерухомого майна, яке знаходиться на території України, відмовлено.

Даних про визнання цього судового рішення в Україні у передбаченому законом порядку матеріали справи не містять.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Однією із найважливіших конституційних гарантій забезпечення та захисту прав та свобод особи є закріплення права на судовий захист.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із статтею 22 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі - Мінська Конвенція), яка ратифікована Україною та Російською Федерацією, у випадку порушення провадження в справі між тими ж сторонами, про той же предмет і на тих же підставам у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, що порушив справу пізніше, припиняє провадження.

Відповідно до статті 52 Мінської конвенції винесені установами юстиції кожної з договірних сторін і, що вступили в законну силу рішення, що не вимагають за своїм характером виконання, визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження за умови якщо: а) установи юстиції запитуваної договірної сторони не винесли раніше по цій справі рішення, що вступило в законну силу; б) справа відповідно до цієї Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення повинне бути визнане, не відноситься до виняткової компетенції установ юстиції цієї договірної сторони.

Положеннями статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право". Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Главою 1 та 2 розділу IX ЦПК України врегульовані питання визнання рішення іноземного суду, що підлягає та не підлягає примусовому виконанню.

Пунктом 3 частини 1 статті 255 ЦПК України передбачено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пункту 6 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Згідно із пунктом 5 частини 1 статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є рішення суду іноземної держави, визнане в Україні в установленому законом порядку, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Скасовуючи ухвалу про закриття провадження, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що зазначене судове рішення становить перешкоду ОСОБА_1 у її праві на розгляд судом заявлених нею вимог про поділ майна подружжя, яке знаходиться на території України. При цьому судом взято до уваги, що у рішенні Пресненського районного суду м. Москви від 18 липня 2017 року однією із підстав відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 зазначено те, що спірне майно знаходиться поза межами території Російської Федерації, отже, рішення може бути не виконане через невизнання його на території іноземної держави.

Таким чином, вказаним рішенням суду іноземної держави фактично не вирішено вимоги ОСОБА_1 з посиланням на відсутність компетенції для розгляду цих вимог.

Встановивши ці обставини, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що висновок суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України є неправильним та таким, що не ґрунтується на обставинах справи, у зв'язку із чим обґрунтовано скасував ухвалу про закриття провадження у справі.

Крім того, рішення суду іноземної держави щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав може породжувати юридичні наслідки у вигляді закриття провадження у справі лише за умови визнання в Україні в установленому законом порядку рішення іноземного суду.

Доводи касаційної скарги про те, що рішення іноземного суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 не потребує виконання, а тому його визнання на території України не вимагається, є безпідставними, оскільки ні Мінською Конвенцією, ні ЦПК України не передбачена можливість часткового визнання рішення іноземного суду. Натомість статтями 471, 472, 473 ЦПК України врегульовано порядок і умови визнання рішення іноземного суду, що не підлягає виконанню.

З огляду на зазначене вище, за умови недотримання спеціальної процедури визнання рішення іноземного суду в Україні, висновок суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі статті 255 ЦПК України є помилковим та таким, що суперечить положенням пункту 5 частини 1 статті 186 ЦПК України.

За таких обставин оскаржувана постанова апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара