Постанова

Іменем України

11 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 761/17280/16-ц

провадження № 61-11249св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Висоцької В. С. (суддя - доповідач),

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач-відповідач - ОСОБА_1

представник позивача-відповідача - ОСОБА_2,

відповідач-позивач - ОСОБА_3,

представники відповідача-позивача: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

представники відповідача: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у складі судді Волчко А. Я. та постанову апеляційного суду Київської області від 13 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Олійника В. І.,

Коцюрби О. П.,

ВСТАНОВИВ :

У травні 2016 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3, ОСОБА_6, у якому просив стягнути з відповідачів в солідарному порядку на його користь суму основного боргу за договором позики у розмірі 63 166,67 доларів США, що еквівалентно 1 600 870,82 грн, суму неустойки у розмірі 8 417 354,40 грн, 3% річних в розмірі 93 080,51 грн, інфляційні втрати у сумі 1 478 255,38 грн, а всього 11 589 560,60 грн.

Позовна заява мотивовано тим, що за умовами нотаріально посвідченого договору позики від 04 червня 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, останній отримав у позику кошти у розмірі 1 900 080 грн, що на день укладення договору еквівалентно 234 000 доларів США, та зобов'язався повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у строк до 04 червня 2014 року включно у м. Києві. Повернення боргу мало бути щомісячними платежами, згідно встановленого в договорі графіку платежів, з оплатою належних сум в гривнях за курсом комерційного банку «Дельта Банк» на день сплати чергових платежів на розрахунковий рахунок позикодавця. Пунктом 5 договору позики визначено, що в разі несвоєчасного повернення грошей за цим договором, позичальник сплачує позикодавцю неустойку в розмірі 0,5 % від позиченої суми за кожен день такого прострочення.

Виконання умов договору позики забезпечено договором іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

У встановлені договором строки позика повернута частково, зокрема, повернуто суми, що еквівалентні 4 500 доларів США на дати повернення:

03 липня 2013 року; 03 серпня 2013 року; 04 вересня 2013 року; 08 жовтня

2013 року; 13 листопада 2013 року, всього повернуто суму, що еквівалентна

22 500 доларів США.

У зв'язку з несплатою відповідачем платежів по договору позивач направив йому вимогу про усунення порушень - повернення позики зі сплатою штрафних санкцій та у зв'язку з невиконанням законних вимог, у подальшому, звернув стягнення на іпотечне майно і 21 травня 2014 року, набув право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Станом на дату набуття позивачем права власності на іпотечне майно, згідно його незалежної оцінки, вартість квартири становила 1 780 000 грн, що на дату оцінки еквівалентно 151 835,55 доларів США за курсом Національного банку України, або 148 333,33 доларів США за курсом продажу комерційного банку «Дельта Банк», який прийнято сторонами для розрахунків за договором.

Позивач указував, що даної суми недостатньо для повного розрахунку за договором позики.

Оскільки договір позики укладено під час перебування ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, тому остання є співвідповідачем за борговими зобов'язаннями, що виникли на підставі договору позики та має нести солідарну відповідальність за повернення боргу зі сплатою неустойки, 3% річних за користування коштами та інфляційні втрат.

ОСОБА_3 пред'явив зустрічний позов до ОСОБА_1, у якому просив стягнути з останнього заборгованість в розмірі 357 055,41 грн та судовий збір.

Зустрічний позов мотивовано тим, що пунктом 1 договору позики передбачено, що позичальник отримав 1 900 080 грн в позику, і зобов'язаний повернути цю ж суму до 04 червня 2014 року. Пунктом 3 цього ж договору визначено, що позика є безпроцентною. Тобто, позичальник не повинен доплачувати жодних сум при поверненні позики.

Умовами договору не передбачено, що в разі зміни курсу валют позичальник здійснює доплату на розмір такої зміни, тому еквівалент доларів США зазначений лише з інформаційною метою, і є постійним для всього періоду дії договору, а саме, дорівнює 8,12 грн\долар.

За договором позики позичальник здійснив оплати: в липні 2013 року сплачено еквівалент 4 500 доларів США - 36 540 грн, в серпні 2013 року еквівалент 9 000 доларів США - 73 080 грн, у вересні 2013 року еквівалент

4 500 доларів США - 36 540 грн, у жовтні 2013 року еквівалент 4 500 доларів США - 36 540 грн, у листопаді 2013 року еквівалент 4 500 доларів США -

36 540 грн, всього сплачено 219 240 грн.

27 травня 2014 року ОСОБА_1 було звернуто стягнення на предмет іпотеки в сумі 1 780 000 грн. Вказана сума зазначена відповідачем на підставі звіту по оцінці майна, яку суд не може приймати до уваги, оскільки дата складання звіту зазначена 04 квітня 2016 року, а дата оцінки 21 травня 2014 року. Крім того, сертифікат суб'єкта оціночної діяльності виданий оцінювачу лише 21 квітня 2015 року, тобто станом на момент звернення стягнення іпотеки взагалі не мав право здійснювати оцінку.

Станом на 21 травня 2014 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3

1 999 240 грн, при тому що був зобов'язаний сплатити 1 900 080 грн, а отже, переплатив 99 160 грн, і погашення відбулося достроково.

ОСОБА_3 зазначав, що ним на користь ОСОБА_1 фактично виплачено 2 119 320 грн. Розмір переплати становить 219 240 грн.

На підставі статті 625 ЦК України підлягають нарахуванню інфляційні втрати та 3% річних на цю суму та загальна сума боргу складає 357 055, 41 грн.

Пунктом 5.5 договору іпотеки встановлено, що залишок коштів, який залишився після задоволення вимог іпотекодержателя, повинен бути повернутий іпотекодавцю.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_3 просив зустрічний позов задовольнити.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 16 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму основної заборгованості за договором позики в розмірі 55 164,45 доларів США, що згідно курсу Національного банку України станом на 25 квітня 2016 року еквівалентна 1 397 867,16 грн, 3 % річних у сумі 93 080,51 грн, неустойку в розмірі 1 397 867,16 грн, всього стягнуто 2 888 814,83 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами боргові зобов'язання не припинилися і існує залишок основного боргу в розмірі

55 164,45 доларів США, що згідно курсу Національного банку України станом на 25 квітня 2016 року еквівалентно 1 397 867,16 грн, а відтак, позовні вимоги ОСОБА_1 у цій частині є обґрунтованими. У силу положень частини другої статті 625 ЦПК України, суд вважав за можливе стягнути з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_1 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення у розмірі 93 080,51 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення пені, то в цій частині суд першої інстанції на підставі частини третьої статті 551 ЦК України зменшив розмір пені, оскільки він перевищував заборгованість за договором позики, і є неспівмірним із розміром боргу.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_6 з тих підстав, що остання не є стороною у договорі позики, не брала на себе відповідні зобов'язання, та відповідно не є поручителем за борговими зобов'язаннями відповідача ОСОБА_3

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що судом безспірно встановлено наявну заборгованість відповідача перед позивачем, тому вимоги ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів є безпідставними.

Постановою апеляційного суду Київської області від 13 лютого 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на дату набуття позивачем права власності на іпотечне майно, згідно його незалежної оцінки, вартість квартири становила 1 780 000 грн, що на дату оцінки еквівалентно

151 835,55 доларів США за курсом Національного банку України (11,723210 грн./дол.), або 148 333,33 доларів США за курсом продажу комерційного банку «Дельта Банк», який прийнято сторонами для розрахунків за договором. Звернення в даному випадку стягнення на іпотечне майно боржника, не припинило обов'язку ОСОБА_3 перед ОСОБА_8 щодо погашення основної заборгованості. На день розгляду справи в місцевому суді, із загальної заборгованості в розмірі 234 000 доларів США, відповідачем була погашена заборгованість в розмірі 27 000 доларів США, і позивачем було звернуто стягнення на квартиру, що перебувала в іпотеці, яка оцінена в

151 835,55 доларів США. Залишок заборгованості відповідача ОСОБА_3 перед позивачем ОСОБА_1, становить 55 164,45 доларів США, що згідно курсу Національного банку України станом на 25 квітня 2016 року еквівалентно 1 397 867,16 грн.

Оскільки між сторонами боргові зобов'язання не припинилися і існує залишок основного боргу, суд першої інстанції правильно застосував положення частини другої статті 625 ЦК України та стягнув з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_1 суму боргу з урахуванням 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочки.

Суд апеляційної інстанції також погодився з висновками місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову та, крім іншого, виходив із того, що доводи відповідача про відсутність заборгованості та наявності переплати є безпідставними, так як зі змісту самого договору і з розписок про повернення коштів вбачається, що повернення коштів відбувалося в доларах США, відповідно до умов договору і у визначеному договором розмірі. Крім того, ОСОБА_3 не спростував жодним доказом належність і допустимість звіту про оцінку майна, а у судовому засіданні пояснив, що він погодився з оцінкою квартири, визначеною при переході права власності до позивача на підставі іпотечного договору і її не оскаржував.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені, апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_3 щодо незастосування судом першої інстанції строку позовної давності до вимог про стягнення неустойки та виходив із того, що, визначаючи розмір неустойки, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, суд першої інстанції застосував норми частини третьої статті 551 ЦК України щодо її зменшення, оскільки він перевищує розмір збитків і є неспівмірним із розміром боргу. Присуджений до стягнення розмір пені 1 397 867,16 грн є значно меншим, ніж розмір пені, визначений лише в межах річного строку позовної давності, що становить

9 500,40 грн х 365 днів = 3 467 646 грн, тому такі доводи та заперечення представника відповідача не враховані апеляційним судом.

У касаційній скарзі, поданій 26 лютого 2018 року, ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, у цій частині ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано доводи

ОСОБА_3 про позасудовий порядок врегулювання спору та необхідність застосування статті 36 Закону України «Про іпотеку». Так, ОСОБА_3, посилаючись на частину четверту статті 36 Закону України «Про іпотеку», стверджував, що ОСОБА_1 як іпотекодержатель, набувши права власності на предмет іпотеки, застосував позасудову процедуру врегулювання спору і відповідно, на підставі прямої норми закону після завершення процедури добровільного набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними та не підлягають судовому задоволенню.

Касаційна скарга містить посилання на те, що ОСОБА_1 фактично вже захистив свої права шляхом досудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, тому у суду касаційної інстанції є всі підстави для скасування ухвалених у цій справі рішень з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.

Станом на дату переходу права власності на предмет іпотеки від

ОСОБА_3 (іпотекодавця) до ОСОБА_1 (іпотекодержателя),

21 травня 2014 року, ОСОБА_1 своє право за договором на незалежну оцінку предмета іпотеки не реалізував і оцінку не провів. Таким чином, після припинення дії договору іпотеки від 04 червня 2013 року між

ОСОБА_1 і ОСОБА_3 шляхом поєднання в одній особі боржника і кредитора, ОСОБА_1 погодився на договірну вартість предмета іпотеки, визначену за домовленістю ОСОБА_1 і

ОСОБА_3 - суму еквівалентну 234 000 доларів США (пункт 1.3 договору іпотеки від 04 червня 2013 року).

Переоцінка квартири, переданої в іпотеку, здійснена 04 квітня 2016 року, тобто після припинення дії договору іпотеки, не ґрунтується на договорі та законі і не може породжувати для ОСОБА_3 правових наслідків, адже ЦК України не передбачає порядку поновлення припинених правовідносин.

Суд першої інстанції вказані доводи залишив поза увагою, не вказавши в мотивувальній частині оспорюваного рішення, що оцінка предмета іпотеки ОСОБА_1 була виконана вже після припинення договору іпотеки. Не виправив цих порушень і суд апеляційної інстанції.

Доводи ОСОБА_3 зводились не до спростування звіту оцінювача, а до того факту, що оцінка та наступний перегляд вартості предмета іпотеки здійснювався ОСОБА_1 після припинення договору іпотеки й по суті погодження ОСОБА_1 на договірну (консесуальну, а не оціночну) ціну відповідної квартири.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на те, що в суді першої інстанції ним було заявлено про застосування строку позовної давності до вимог ОСОБА_1 щодо стягнення неустойки (пені) за договором позики. Разом із тим, місцевий суд взагалі не вказав у своєму рішенні про розгляд судом вказаної заяви.

Суд апеляційної інстанції, не досліджуючи заяву про застосування строку давності в судовому засіданні, прийшов до висновків, які взагалі не випливають із мотивувальної частини рішення суду першої інстанції та є помилковими по суті.

За доводами касаційної скарги, нарахування пені за договором позики, укладеним між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, у будь-якому випадку мало припинитися через 6 місяців з дати прострочення виконання основного зобов'язання, тому вся сума нарахованої неустойки заявлена поза межами строку позовної давності.

27 березня 2018 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив

ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_3

Доводи відзиву зводяться до залишення касаційної скарги без задоволення, оскільки дане судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направили.

За змістом частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом установлено, що 04 червня 2013 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) укладено нотаріально посвідчений договір позики, за яким, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність грошові кошти у розмірі 1 900 080 грн, що на день укладення цього договору еквівалентно 234 000 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути позикодавцю не пізніше 04 червня 2014 року.

Пунктом 3 договору визначено, що позика є безпроцентною. Повернення позиченої суми грошей повинно проходити у м. Києві щомісячними платежами, які будуть перераховуватись на рахунок позикодавця, або готівкою - за домовленістю сторін, за курсом продажу доларів АТ «Дельта Банк» на день проведення розрахунку за цим договором в такому порядку:

04 липня 2013 грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 серпня

2013 грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 вересня 2013 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 жовтня 2013 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 листопада 2013 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 грудня 2013 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 січня 2014 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 лютого 2014 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 березня 2014 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 квітня 2014 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 травня 2014 року грошова сума еквівалентна 4 500 доларів США; 04 червня 2014 року грошова сума еквівалентна 184 500 доларів США.

У пункті 5 договору сторонами погоджено, що у разі несвоєчасного повернення грошей за цим договором позичальник сплачує позикодавцю за кожен день прострочення неустойку у розмірі 0,5 % від позиченої суми. У разі прострочення позичальником більше ніж на один місяць будь-якої із сум повернення за графіком, позикодавець має право пред'явити цей договір до стягнення (пункт 6 договору).

У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за даним договором позики, 04 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

У пункті 1.3 іпотечного договору заставна вартість предмета іпотеки є договірною і погоджується сторонами в розмірі 1 900 080 гривень, що на день укладення договору еквівалентно 234 000 доларів США за курсом продажу доларів АТ «Дельта Банк».

За пунктом 5.1. іпотечного договору, іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов основного зобов'язання та/або цього договору, а також в інших випадках, передбачених цим договором та/або основним зобов'язанням та/або законодавства України. У цьому випадку іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення.

Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель з наступного після закінчення зазначеного терміну дня набуває право розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки.

Пунктом 5.2.1. іпотечного договору визначено, що у випадку набуття іпотекодержателем права звернення стягнення на предмет іпотеки та прийняття рішення іпотекодержателем рішення про набуття предмета іпотеки у власність, іпотекодавець передає іпотекодержателю, а іпотекодержатель набуває у власність предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання за основним зобов'язанням та інших витрат, передбачених цим договором.

Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, визначеним іпотекодержателем.

Відповідачем ОСОБА_3 повернуто позивачу борг частково, у розмірі 27 000 доларів США.

У зв'язку з неналежним виконанням умов договору позики відповідачу направлено вимогу про усунення порушень - повернення позики та сплати штрафних санкцій. У вимозі ставилось питання про погашення неповернутої суми позики в сумі 1 850 625 грн, яка станом на 10 лютого 2014 року еквівалентно 211 500 доларів США за курсом продажу доларів комерційного банку «Дельта Банк» та сплатити пеню у розмірі 634 725 грн, що станом на

10 лютого 2014 року еквівалентно 72 540 доларів США.

Вимога про повернення коштів відповідачем не виконана, кошти не повернуто, а тому ОСОБА_1 звернув стягнення на іпотечне майно і 21 травня

2014 року, на підставі іпотечного договору, зареєстрував за собою право власності на квартиру за АДРЕСА_1.

За пунктом 1.3. договору іпотеки було визначено, що вартість предмету іпотеки є договірною і погоджується сторонами в розмірі 1 900 080 грн, що на день укладення цього договору еквівалентно 234 000 доларів США за курсом продажу доларів АТ «Дельта Банк».

Даний пункт договору, не позбавляє сторін здійснювати оцінку вартості даного майна. У самому договорі не було визначено, що вартість предмету іпотеки є незмінною.

У пункті 5.2.1 іпотечного договору сторони домовились, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, визначеним іпотекодержателем.

Станом на 21 травня 2014 року - дату набуття позивачем права власності на іпотечне майно, згідно його незалежної оцінки, проведеної 04 квітня 2016 року суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ «Чіріков Консалт», вартість квартири становила 1 780 000 грн, що на дату оцінки еквівалентно 151 835,55 доларів США за курсом НБУ (11,723210 грн./дол.), або 148 333,33 доларів США за курсом продажу комерційного банку «Дельта Банк», який прийнято сторонами для розрахунків за договором.

Таким чином, звернення в даному випадку стягнення на іпотечне майно боржника, не припинило обов'язку ОСОБА_3 перед ОСОБА_8 щодо погашення основного боргу.

Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Так, за змістом статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини третьої статті 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Окремим видом застави є іпотека (стаття 575 ЦК України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку», в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

За змістом цієї статті звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов'язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов'язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України.

Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному.

За змістом частини четвертої статті 591 ЦК України та частини сьомої статті 47 Закону України «Про іпотеку», якщо сума, одержана від реалізації предмета застави (іпотеки), не покриває вимоги заставодержателя (іпотекодержателя), він має право отримати суму, якої не вистачає (решту суми).

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, враховуючи вказані норми закону, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку, що звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо сума, одержана від реалізації предмета іпотеки, не покриває вимоги іпотекодержателя, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання відповідних сум.

Оскільки вартості набутого у власність позивачем предмета іпотеки не вистачило на погашення всієї заборгованості, яка виникла у зв'язку з порушенням основного зобов'язання, кредитор в силу норм ЦК України та Закону України «Про іпотеку» має право на стягнення суми, що не вистачає для погашення цієї заборгованості.

Встановивши, що із загальної заборгованості у розмірі 234 000 доларів США, відповідачем погашена сума у розмірі 27 000 доларів США, і позивачем було звернуто стягнення на квартиру, що перебувала в іпотеці, яка оцінена суб'єктом оціночної діяльності в сумі 151 835,55 доларів США, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_3 залишку боргу за договором позики у розмірі 55 164,45 доларів США, що згідно курсу НБУ, станом на 25 квітня 2016 року становить 1 397 867,16 грн.

Суд обґрунтовано застосував положення частини другоїстатті 625 ЦК України та стягнув 3 % річних від простроченої суми боргу за весь час прострочення.

На підставі положень статті 551 ЦК України суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано зменшив розмір неустойки у вигляді пені до розміру основного боргу, оскільки заявлений ОСОБА_9 до стягнення розмір пені значно перевищував суму боргу.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 щодо незастосування судами частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними, вбачаються необґрунтованими з тих підстав, що зазначені положення цієї статті не поширюється на правовідносини, що виникли у даному випадку між сторонами. Зобов'язання за договором позики не припинилося в силу його невиконання, а вартості набутого позикодавцем у власність предмета іпотеки не вистачило на погашення боргу у повному обсязі, тому кредитор за приписами статті 591 ЦК України та частини сьомої статті 47 Закону України «Про іпотеку», має право на стягнення суми, що не вистачає для погашення цієї заборгованості.

Посилання у касаційній сказі на необхідність врахування договірної вартості предмета іпотеки, визначеної у договорі, та безпідставне проведення оцінки вартості предмета іпотеки після припинення дії договору іпотеки, вбачаються необґрунтованими та спростовуються змістом укладеного між сторонами договору іпотеки, у пункті 5.2.1 якого сторонами встановлено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття, на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, визначеним іпотекодержателем.

Оцінка іпотечного майна проведена суб'єктом оціночної діяльності станом на момент набуття права власності позивачем 21 травня 2014 року та вартість квартири, визначена саме на 21 травня 2014 року. Іншої вартості цього майна відповідачем не доведено. При цьому, договором не встановлено заборони здійснювати оцінку іпотечного майна після набуття його у власність та не визначено часових обмежень у складенні суб'єктом оціночної діяльності звіту про незалежну оцінку.

Договором не обмежено право іпотекодержателя після звернення стягнення на предмет іпотеки встановити на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності вартість, за якою набуто це майно.

Щодо доводів касаційної скарги про безпідставне незастосування судами позовної давності до вимог про стягнення пені, слід зазначити наступне.

За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення.

Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

За загальним правилом, що випливає із Цивільного кодексу України, період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання, не обмежується.

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Отже аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що примусове стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

У даному випадку, строк позовної давності за основною вимогою не сплив, тому нарахування пені обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням позивача до суду. За таких умов, у разі застосування строку позовної давності до заявлених вимог про стягнення пені, про що просив представник відповідача, пеня мала б бути стягнутою за останній рік та складала б суму

3 467 646 грн (9 500,40 грн х 365 днів), що значно перевищує суму пені

1 397 867,16 грн, визначену судом першої інстанції на підставі статті 551 ЦК України.

Доводи касаційної скарги щодо пропуску строку позовної давності до вимог про стягнення пені вцілому спростовуються наведеними вище нормами та ґрунтуються на довільному трактуванні норм матеріального права, якими врегульовано поняття пені та спеціальних строків позовної давності, що до неї застосовуються.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах які безпосередньо стосуються правильності застосування апеляційним судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом на результат вирішення спору не впливають.

При вирішенні даної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, ухвалені у справі рішення відповідають критеріям законності і обґрунтованості.

Згідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 16 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 13 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська

С. П. Штелик