Постанова

Іменем України

10 січня 2019 року

м. Київ

справа № 565/34/16-ц

провадження № 61-18594св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - публічне акціонерне товариство «Сбербанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 09 березня 2017 року у складі колегії суддів: Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

В січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до публічного акціонерного товариства «Сбербанк» (далі - ПАТ «Сбербанк») про визнання недійсною умови договору.

Позовна заява обґрунтована тим, що 23 березня 2015 року позивач уклав з банком договір про відкриття та обслуговування поточного (мультивалютного) рахунку з метою зарахування (отримання) стягнутих коштів з ПАТ КБ «Фінансова ініціатива» відповідно до судового рішення.

Після укладення вказаного договору позивач дізнався, що пункт 6.13 розділу 1 Умов банківського обслуговування фізичних осіб суперечить пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»

Позивач вважав, що умови договору, викладені в пункті 6.13 розділу 1 Умов банківського обслуговування фізичних осіб порушують його права, як споживача банківської послуги, яку мав надати йому відповідач. Вказаний пункт порівняно з іншими пунктами цих умов є несправедливим та має ознаки нечесної підприємницької практики банку. Просив визнати недійсним пункт 6.13 розділу 1 Умов банківського обслуговування фізичних осіб.

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 29 грудня 2016 року в складі судді: Малкова В. В. позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним пункт 6.13 Розділу І Умов банківського обслуговування фізичних осіб в АТ «Сбербанк Росії», затверджених наказом Голови Правління АТ «Сбербанк Росії» № 37 від 16 січня 2012 року. Стягнуто з ПАТ «Сбербанк» в дохід держави 551,20 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щоположення пункту 6.13 Умов банківського обслуговування фізичних осіб щодо розміру пені за несвоєчасне здійснення переказу коштів/БМ з рахунку, за несвоєчасне зарахування на Рахунок суми коштів/БМ, які належать клієнту - 0,001 є такими, що не відповідають вимогам пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» щодо встановлення розміру пені. Вказана умова порушує права позивача як клієнта банку і споживача фінансових послуг. Тому з метою захисту порушеного права споживача, слід визнати недійсним пункт 6.13 Розділу І Умов.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 09 березня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Сбербанк» задоволено. Рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 29 грудня 2016 року скасовано. Відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 до ПАТ «Сбербанк» про визнання недійсним пункту 6.13 Розділу І Умов банківського обслуговування фізичних осіб в АТ «Сбербанк Росії», затверджених наказом Голови Правління АТ «Сбербанк Росії» № 37 від 16 січня 2012 року. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ПАТ «Сбербанк» 606,33 грн в рахунок повернення судового збору.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 не доведено несправедливість умов пункту 6.13 Розділу І Умов банківського обслуговування фізичних осіб та що не усвідомлення та не з'ясування ним умов договору щодо розміру пені у випадку порушення зобов'язань банку відбулося внаслідок нечесної підприємницької практики відповідача. Якщо сторонами договору банківського рахунка досягнуто домовленості з усіх його умов, у тому числі щодо розміру пені за порушення зобов'язань, то такі умови повинні виконуватись сторонами з моменту досягнення домовленості, тобто з моменту підписання договору.

У квітні 2017 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржене рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому посилався на те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 6.13 Розділу І Умов банківського обслуговування фізичних осіб суперечить пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». Оскільки пеня передбачена в пункті 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» може бути тільки збільшена, а не зменшена. Звертає увагу на те, що пункт 6.13 Розділу І Умов банківського обслуговування фізичних осіб є несправедливим, адже відбулося зменшення юридичної відповідальності банку.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 27 червня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що 23 березня 2015 року між ОСОБА_4 та банком укладений договір № 26201000143132/840/Р про відкриття та обслуговування поточного (мультивалютного) рахунку в рамках договору щодо банківського обслуговування.

Апеляційний суд встановив, що Умовами банківського обслуговування фізичних осіб зокрема, передбачено: ці Умови є публічною пропозицією банка укласти договір щодо банківського обслуговування (офертою у розумінні статей 641, 644 ЦК України) на умовах, що встановлені банком (пункт 2.1.); ці Умови застосовуються у разі повного і безумовного прийняття Клієнтом публічної пропозиції банку (акцепту) шляхом укладення одного або декількох договорів, передбачених цими Умовами. Своїм підписом на договорі клієнт беззастережно підтверджує, що на момент укладення відповідного договору Клієнт ознайомився з текстом відповідних підрозділів, пунктів, підпунктів Умов, повністю зрозумів їхній зміст та погоджується з викладеним у Умовах. Клієнт та банк приймають на себе всі обов'язки та набувають всіх прав, передбачених відповідними підрозділами, пунктами, підпунктами цих Умов (пункт 2.2.); за несвоєчасне здійснення переказу коштів /БМ з рахунку, за несвоєчасне зарахування на рахунок суми коштів/БМ, які належать клієнту, банк сплачує клієнту пеню в розмірі 0,001 (нуль цілих одна тисячна) відсотка від суми несвоєчасно або помилково переказаних коштів/БМ на кожний день прострочення, але не більше 0,01 (нуль цілих одної сотої) відсотка від суми переказу (пункт 6.13).

Відповідно до пункту 32.3 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ, цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.

Тлумачення пункту 32.3 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» дозволяє зробити висновок, що сторони в договорі можуть як зменшувати, так і збільшувати розмір пені.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення договору від 23 березня 2015 року) нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

У постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15 зроблено висновок, що «для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону)».

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Встановивши, що пункт 6.13 Розділу І Умов банківського обслуговування фізичних осібне суперечить пункту 32.3 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», позивач не довів підстав, передбачених статтями 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення договору від 23 березня 2015 року), апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 09 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н.О. Антоненко

В.І. Журавель