Постанова

Іменем України

08 липня 2019 року

м. Київ

справа № 727/10734/16-ц

провадження № 61-25745св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро»,

представник позивача - Боков Іван Олександрович,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, Відділ ведення реєстру територіальної громади м. Чернівці Чернівецької міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці

від 19 липня 2017 року у складі судді Смотрицького В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 17 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Мінцея В. Ф., Владичана А. І., Височанської Н. К.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року публічне акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» (далі - ПАТ «Банк Кредит Дніпро») звернулося до суду з позовом

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення без надання іншого жилого приміщення та зняття з реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що 22 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «Кредит Дніпро» (далі -

ЗАТ КБ «Кредит Дніпро»), правонаступником якого є ПАТ «Банк Кредит Дніпро», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 39 718 євро з кінцевим терміном повернення - 21 серпня 2017 року.

18 березня 2010 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань

за кредитним договором, між банком та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира

АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 своїх зобов`язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв`язку з чим утворилась заборгованість, в наслідок чого банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 23 липня 2014 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на двокімнатну квартиру

АДРЕСА_1 .

26 березня 2015 року державним виконавцем Чернівецького міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Чернівецькій області винесено постанови про відкриття виконавчих проваджень щодо виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

02 листопада 2015 року банк надіслав відповідачу ОСОБА_2 вимогу про звільнення квартири, яка є предметом іпотеки, станом на 10 листопада 2015 року, відповідачі не звільнили квартиру.

Ураховуючи викладене, ПАТ «Банк Кредит Дніпро» просив виселити

та зняти з реєстрації місця проживання та перебування осіб, які зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1 , а саме: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 без надання іншого жилого приміщення та зняти їх з реєстрації.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 липня

2017 року у задоволенні позову ПАТ «Банк Кредит Дніпро» відмовлено.

Рішення районного суду мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_2 було придбано спірну квартиру - предмет іпотеки також і за власні кошти, тому в силу вимог статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку» позовні вимоги «Банк Кредит Дніпро» про виселення відповідачів

із спірної квартири без надання іншого житла та зняття з реєстрації,

є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду від Чернівецької області від 17 жовтня

2017 року апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» відхилено. Рішенням Шевченківського районного суду

м. Чернівці від 19 липня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відмовляючи

у задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк Кредит Дніпро», суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що до вказаних правовідносин застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норми статті 109 ЖК УРСР, оскільки особам, яких виселяють

із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки

і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується у рішенні суду.

Оскільки рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці

від 15 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, встановлено, що відповідно до договору від 16 липня 2007 року про фінансування будівництва 227-квартирного 10-поверхового 5-секційного житлового будинку з допоміжними приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1, 17 серпня 2007 року ОСОБА_2 було сплачено 113 888,00 грн, а 22 серпня 2008 року, тобто в день отримання кредиту - 265 738,18 грн, тому, вказана квартира придбана не тільки

за рахунок кредитних коштів, а, отже, вказаний висновок суду першої інстанції є обґрунтованим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Банк Кредит Дніпро», посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги банку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу

№ 727/10734/16-ц зШевченківського районного суду м. Чернівці.

Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв у межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»,

за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку

за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи фактичні обставини справи, не сприяли повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду. Зокрема, рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки було ухвалено 23 липня 2014 року,

не оскаржувалося та набрало законної сили, однак продовжує залишатися не виконаним, оскільки особи, які там проживають, перешкоджають його виконанню.

Крім того, боржником було порушено вимоги іпотечного договору

від 18 березня 2010 року та зареєстровано місце постійного проживання неповнолітньої особи - ОСОБА_5 (дочка, ІНФОРМАЦІЯ_1 ) без дозволу банку.

Зазначало, що 02 листопада 2015 року ПАТ «Банк Кредит Дніпро» було направлено вимогу іпотекодавцеві вказаного майна з проханням звільнити предмет іпотеки. 10 листопада 2015 року вказану вище вимогу було отримано адресатом, що підтверджується копією повідомлення про вручення та знаходиться в матеріалах справи. Однак, станом на момент подачі позовної заяви, вимога про виселення продовжує залишатися не виконаною, у зв`язку із чим порушуються права іпотекодержателя

та чиняться перешкоди щодо належного та швидкого виконання рішення суду, яким було задоволено позов про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відзив (заперечення) на касаційну скаргу учасниками справи не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 серпня 2007 року між ЗАТ КБ «Кредит Дніпро», правонаступником якого

є ПАТ «Банк Кредит Дніпро», та ОСОБА_2 було укладено

кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит

у розмірі 39 718 євро США з кінцевим терміном повернення - 21 серпня 2017 року.

18 березня 2010 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань

за вказаним кредитним договором, між банком та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 узятих на себе зобов`язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв`язку із чим виникла заборгованість,

у рахунок погашення якої рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 23 липня 2014 року звернуто стягнення на предмет іпотеки,

а саме: квартира

АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці

від 15 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, встановлено,

що відповідно до договору від 16 липня 2007 року про фінансування будівництва 227-квартирного 10-поверхового 5-секційного житлового будинку з допоміжними приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1, 17 серпня 2007 року ОСОБА_2 було сплачено 113 888,00 грн, а 22 серпня 2008 року, тобто в день отримання кредиту - 265 738,18 грн (а.с. 129-130).

02 листопада 2015 року банк ПАТ «Банк Кредит Дніпро» направило ОСОБА_2 вимогу щодо погашення заборгованості за кредитним договором із застереженням про звільнення квартири, яка є предметом іпотеки, у зв`язку із зверненням стягнення на неї (а.с. 39-41).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Касаційна скарга ПАТ «Банк Кредит Дніпро» підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під

час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

У постанові від 31 жовтня 17 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правова позиція Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, викладена у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законною і обґрунтованою, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними

в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

Як встановлено судом, ОСОБА_2 за кредитним договором

від 22 серпня 2007 року отримав кредит у розмірі 39 718 євро на фінансування будівництва квартири, що є предметом іпотеки.

Водночас рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці

від 15 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, встановлено,

що відповідно до договору від 16 липня 2007 року про фінансування будівництва 227-квартирного 10-поверхового 5-секційного житлового будинку з допоміжними приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1, 17 серпня 2007 року ОСОБА_2 було сплачено 113 888,00 грн, а 22 серпня 2008 року, тобто в день отримання кредиту - 265 738,18 грн (а.с. 129-130).

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Отже, квартира, яка передана відповідачем банку в іпотеку, придбана

не лише за рахунок кредитних коштів, а й з власні кошти відповідача.

З урахуванням вказаного, суд першої інстанції, з яким погодився

й апеляційний суд, встановивши, що предмет іпотеки - придбано іпотекодавцем не лише за рахунок кредитних коштів, а й за власні, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ПАТ «Банк Кредит Дніпро», оскільки відповідачів неможливо виселити з указаної квартири без надання іншого житлового приміщення, тому правильно вважав, що відсутні підстави для задоволення позову банку.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судамиправильно застосовано

до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК Української РСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише

з наданням іншого житлового приміщення, та дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами.

Одночасно Верховний Суд погоджується з доводами заявника, що реєстрація неповнолітнього у квартирі, що була предметом іпотеки, без згоди іпотекодержателя є порушенням пункту 2.11 договору іпотеки. Проте такі порушення не впливають на правомірність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають,

а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. При вирішенні вказаної справи судом правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 липня 2017 року

та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 17 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: І. А. Воробйова

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк