Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.02.2023 року у справі №491/57/22
Постанова КЦС ВП від 08.02.2023 року у справі №491/57/22

Постанова

Іменем України

08 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 491/57/22

провадження № 61-12367св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Балтського районного суду Одеської області від 19 травня 2022 року у складі судді Мясківської І. М. та постанову Одеського апеляційного суду

від 20 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П.,

Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку.

ОСОБА_1 обґрунтовувала свої позовні вимоги тим, що вона є власником 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями, розташованого на АДРЕСА_1 , який вона придбала 14 травня 2012 року. Після реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 , а саме

09 червня 2012 року, останній вселився до її частини будинку як член сім`ї, та був зареєстрований у ньому 07 грудня 2012 року.

Рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 09 грудня

2021 року їх шлюб розірвано. ОСОБА_2 на час звернення до суду із цим позовом проживає у її домоволодінні, вчиняє відносно неї та її неповнолітнього сина психологічне насилля, псує майно. ОСОБА_2 зберігає у її будинку зареєстроване місце проживання, чим чинить перешкоди у реалізації права власності, вільному користуванні і розпорядженні майном, порушує право на повагу до особистого приватного та сімейного життя. Добровільно знятися з реєстраційного обліку та виселитися із будинку ОСОБА_2 відмовляється, що змушує її звернутися до суду.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням -

1/2 частиною домоволодіння на АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності

ОСОБА_1 , шляхом припинення сервітуту на право користування чужим житлом та виселити ОСОБА_2 з вказаної частини домоволодіння без надання іншого житлового приміщення;

скасувати реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою:

АДРЕСА_1 , у зв`язку із втратою права користування житлом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Балтського районного суду Одеської області від 19 травня

2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди у користуванні житловим приміщення - 1/2 частиною домоволодіння на АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , шляхом припинення сервітуту на право користування чужим житлом.

Виселено ОСОБА_2 із вказаної частини домоволодіння без надання іншого житлового приміщення.

Скасовано реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою:

АДРЕСА_1 , у зв`язку із втратою права користування житлом.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач як колишній член сім`ї позивача втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, тобто підстави, якій були підставою для встановлення сервітуту припинились, а також у контексті частини другої

статті 406 ЦК України право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі припинення сервітуту.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Балтського районного суду Одеської області від 19 травня 2022 року змінено. Виключено з рішення абзац 3 резолютивної частини рішення Балтського районного суду Одеської області від 19 травня 2022 року.

У решті рішення Балтського районного суду Одеської області від 19 травня 2022 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у цій справі припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні відносини, відповідач систематично створює конфліктні ситуації, що впливає на психологічний та моральний стан позивача та її неповнолітнього сина, чим порушує правила співжиття. Зазначене підтверджується поясненнями свідків, доказами щодо звернень як позивачки так і відповідача до правоохоронних органів щодо порушення їхніх прав.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, а тому висновки суду першої інстанції про необхідність усунути перешкоди у користуванні житловим приміщення і виселення відповідача є законними та обґрунтованими.

Вимоги позову про скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_2 у зв`язку з втратою права користування житлом, є такими, які не підлягають задоволенню, оскільки суд є правозастосовчим органом та не може підміняти інший державний орган, приймати замість нього рішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У жовтні 2022 року до Верховного Суду представник ОСОБА_2 -

ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Балтського районного суду Одеської області від 19 травня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, від 13 жовтня

2020 року у справі № 447/455/17, від 20 січня 2021 року у справі

№ 214/3899/17, від 03 лютого 2021 року у справі № 501/2010/18, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1 та 4 частини другої

статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що припинення сімейних відносин не є підставою для втрати користування житловим приміщенням. Заявник вказує, що вони з позивачкою прожили разом майже 12 років і жодного разу його не було притягнуто до адміністративної відповідальності за будь-які неправомірні дії щодо членів сім`ї. Також на розгляді у Ширяївському районного суді Одеської області перебуває справа № 491/52/22 про поділ майна подружжя, де заявник просить визнати за ним право власності на частику спірного будинку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстраційного обліку призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_3 , у якому вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 є власником 1/2 частини житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці площею 0,0285 га, що підтверджується копією договору купівлі-продажу частини житлового будинку від 14 травня 2012 року, копією витягу про Державну реєстрацію правочинів № 11317169 від 14 травня 2012 року, копією витягу про Державну реєстрацію прав

№ 34205616 від 21 травня 2012 року, копією договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14 травня 2012 року, копією витягу про Державну реєстрацію правочинів № 11317248 від 14 лютого 2012 року, копією Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 404208 (а. с. 17-18, 19, 20, 21-22, 23, 24).

Рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 09 грудня

2021 року розірвано шлюб, зареєстрований 09 червня 2012 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Ананьївського районного управління юстиції Одеської області між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (а. с. 16).

Згідно із довідкою Ананьївської міської ради Одеської області від 25 січня 2022 року № 114, в домогосподарстві, розташованому за адресою:

АДРЕСА_1 , зареєстровані:

ОСОБА_1 (власник домоволодіння), дата реєстрації 09 серпня 2006 року, ОСОБА_6 (син власника домоволодіння) дата реєстрації 26 серпня 2021 року, ОСОБА_2 (без родинних відносин) дата реєстрації 07 грудня 2012 року (а. с. 66).

Свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснила, що вона є сусідкою позивачки. 1/2 частину будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , придбала мати позивачки за домашньою угодою у 2006 році, з тих пір позивачка в ньому і проживає. Неодноразово ставала свідком образ зі сторони ОСОБА_2 відносно його дружини ОСОБА_1 .

Свідок ОСОБА_8 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснила, що вона є тіткою позивачки. Мати позивачки у 2006 році придбала

1/2 спірного житлового будинку. З тих пір позивачка проживає в цьому будинку, офіційно будинок не оформлювався. Лише у травні 2007 року договір купівлі-продажу будинку був оформлений офіційно. Після одруження ОСОБА_9 та ОСОБА_10 проживали в будинку разом. Згодом ОСОБА_10 став зловживати спиртними напоями. Дитина позивачки від першого шлюбу - син ОСОБА_11 , реагував нервово на те, що ОСОБА_10 випиває, вчиняє сварки та починає битися.

Свідок ОСОБА_12 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснив, що він є сином позивачки від першого шлюбу. За час проживання матері та ОСОБА_2 у шлюбі, останній часто випивав, після чого влаштовував сварки.

Свідок ОСОБА_13 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснив, що він проживає по сусідству із позивачкою у іншій 1/2 частині житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Сварок між позивачем та відповідачем вони з дружиною не чули, та у стані алкогольного сп`яніння ОСОБА_2 не бачив. 1/2 частину житлового будинку, в якому проживає ОСОБА_1 , купила мати позивачки років 10 тому.

Свідок ОСОБА_14 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснила, що вона є сусідкою позивачки та відповідача. Сварок в їхній сім`ї не чула та відповідача у стані алкогольного сп`яніння ніколи не бачила. ОСОБА_9 почала проживати в 1/2 частині житлового будинку років 15 тому, а років 10 як проживає ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2 , подана представником - ОСОБА_3 , задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У цій справі ОСОБА_1 подала позов про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та зняття з реєстраційного обліку.

Спірні правовідносини виникли з приводу користування квартирою іншим з подружжя - ОСОБА_2 , який вселився до спірного домоволодіння як член сім`ї власника і продовжує нею користуватися після розірвання шлюбу та припинення сімейних відносин із ОСОБА_1 , якій домоволодіння належить на праві особистої власності на підставі договору купівлі-продажу частини жилого будинку.

У позовній заяві ОСОБА_1 зазначала, що відповідач після розірвання шлюбу як колишній член сім`ї користується житлом на підставі сервітуту, який на її вимогу повинен бути припинений.

Статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Разом з тим, глава 32 ЦК України містить положення, якими регулюються питання користування чужим майном. Зокрема, до видів користування чужим майном віднесено сервітут як право обмеженого користування чужою нерухомістю, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

У цій справі встановлено, що відповідач вселився у спірне домоволодіння як член сім`ї власника житлового будинку і таким чином набув права користуванням його (чужим) майном, тобто виникло право сервітуту.

Частиною першою статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене у тому числі щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Статтею 405 ЦК України визначені права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом як окремий вид права користування чужим майном.

У цій статті зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла безумовно втрачає право на користування цим житлом лише в одному випадку - у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, і для членів сім`ї власника безумовне припинення користування житлом можливе лише на підставі частини другої статті 405 ЦК України (член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом).

Це свідчить про те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє колишніх членів сім`ї права користування займаним приміщенням, а спір щодо користування повинен вирішуватися з урахуванням балансу інтересів обох сторін та обставин, які мають істотне значення.

Всі інші підстави, передбачені для втрати членом сім`ї власника житла, який проживає разом з ним, права користування цим житлом, мають розглядатись з урахуванням загальних принципів регулювання відносин щодо припинення сервітуту, які унормовуються статтею 406 ЦК України.

Право на користування може бути припинено з підстав, передбачених статтею 406 ЦК України.

Таким чином, у цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що встановлюються до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати

від 29 червня 2022 року у справі № 524/1189/17 (провадження

№ 61-9706св21), що «у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що «спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з власником та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір`ю.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що: «у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження

№ 14-181цс18).

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02,

п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Суди першої та апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що у цій справі припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні відносини, відповідач систематично створює конфліктні ситуації, що впливає на психологічний та моральний стан позивача та її неповнолітнього сина, чим порушує правила співжиття. Зазначене підтверджується поясненнями свідків, доказами щодо звернень як позивачки так і відповідача до правоохоронних органів щодо порушення їх прав.

Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, тобто підстави, які були підставою для встановлення сервітуту припинились. Таким чином, інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідача жодного разу не було притягнуто до адміністративної відповідальності за дії щодо членів його сім`ї спростовуються матеріалами справи, а саме постановою Балтського районного суду Одеської області від 16 листопада 2021 у справі

№ 491/951/21, якою ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою

статті 173-2 КУпАП (а. с. 30).

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 214/3899/17, 03 лютого 2021 року у справі № 501/2010/18.

На предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справі № 214/3899/17 Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для виселення відповідачів із квартири, оскільки суд встановив, що відповідачка вселилася у спірну квартиру як член сім`ї власника, не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені статтею 116 ЖК України та статтею 405 ЦК України, для її виселення відсутні. Позивач не надав доказів на підтвердження систематичного порушення відповідачкою правил співжиття, що робить неможливим для позивача проживання з нею в одному будинку, а також доказів застосування до неї заходів запобігання і громадського впливу, які виявилися безрезультатними.

Залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у справі № 501/2010/18 погодився з тим, що виселення відповідача та її малолітніх дітей в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав малолітніх дітей та їх матері на житло, внаслідок яких останні можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі. Відповідач на законних підставах вселилася в квартиру, що належить позивачці, постійно там проживає понад 10 років, і наявність реєстрації відповідача за іншим місцем, де остання не проживає, не може бути обставиною, яка скасовує законне право користування житловим приміщення, у якому проживають відповідачка та її неповнолітні діти. Дочка відповідача є особою із інвалідністю, іншого житла у дітей немає, відповідач несе витрати з утримання житла, сплачує комунальні послуги.

Наведене дає підстави для висновку, що відсутні підстави стверджувати, що суд апеляційної інстанції у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет і підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Інші докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні апеляційним судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Балтського районного суду Одеської області від 19 травня 2022 року у незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Одеського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович