Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.02.2023 року у справі №204/205/21
Постанова КЦС ВП від 08.02.2023 року у справі №204/205/21

Постанова

Іменем України

08 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 204/205/21

провадження № 61-4618св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ліфлянчика Станіслава Ігоровича на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2021 року, ухвалене у складі судді Мащук В. Ю., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 квітня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача та визнання додаткових угод недійсними.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 02 лютого 2016 року Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська відкрито провадження у справі № 204/286/16-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до нього про стягнення кредитної заборгованості.

При ознайомлені з матеріалами вказаної справи йому стало відомо, що позов пред`явлено на підставі кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, нібито укладеного між ним та банком, згідно з яким він нібито отримав кредит у розмірі 12 058 497,12 грн.

Вказував на те, що вказаний договір він не підписував та грошей від відповідача не отримував, а тому звернувся до банку, який визнав свою помилку та відізвав позов.

Однак відповідач знову почав пред`являти до нього вимоги з повернення вказаного кредиту, процентів, пені та іншого, у зв`язку з чим він звернувся до суду з позовом про визнання кредитного договору недійсним.

Під час розгляду справи № 204/6839/17 за його позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним договору, судом призначено у справі судову почеркознавчу експертизу.

Відповідно до висновку експерта № 3097-19 за результатами проведеної судової почеркознавчої експертизи у цивільній справі № 204/6839/19 (провадження № 2/204/43/19) від 08 серпня 2019 року, чотири підписи від імені ОСОБА_1 в графі «Заемщик» на першій, третій, п`ятій та шостій сторінках кредитного договору від 22 грудня 2008 року № 2Л004Г, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , виконані самим ОСОБА_1 . Підписи від імені ОСОБА_1 в загальній графі «Заемщик» додаткової угоди від 19 грудня 2011 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, в загальній графі «Заемщик» додаткової угоди від 30 грудня 2011 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, в загальній графі «Заемщик» двох примірників додаткової угоди від 18 лютого 2009 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису.

Зазначав, що кредитний договір не передбачає права на внесення змін до нього банком в односторонньому порядку, він не надавав ніяких згод, ані на укладення кредитного договору, ані на укладення додаткових угод, що вносять зміни до нього.

Крім того, кредитний договір та додаткова угода до нього не підписані сторонами. На місці підпису уповноваженої особи відповідача стоїть фотокопія підпису керівника кредитного центру відділення «Дніпропетровське регіональне відділення» ОСОБА_2 та фотокопія печатки банку. В угодах зазначено, що вона діяла на підставі довіреності, однак, копія цієї довіреності не була залучена до кредитного договору.

Отже, з боку відповідача договір та додаткову угоду підписано особою, що немала достатньо на це прав.

Крім того, відсутня згода його дружини на укладення оспорюваних угод.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати недійсними додаткову угоду від 18 лютого 2009 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, додаткову угоду від 19 грудня 2011 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, додаткову угоду від 30 грудня 2011 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 квітня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що оспорювані договори були укладені без волевиявлення ОСОБА_1 та дійшов висновку про недійсність спірних правочинів, що свідчить про порушення прав позивача. Однак оскільки позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом, про застосування якого заявив відповідач, це є підставою для відмови у позові.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У травні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ліфлянчик С. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що позовна заява подана в межах строку позовної давності, оскільки про існування оспорюваних додаткових угод та підроблення його підпису він дізнався після проведення почеркознавчої експертизи, а тому про порушення його прав та законних інтересів він дізнався не у 2016 році, а після проведення почеркознавчої експертизи. За таких обставин, строк позовної давності розпочався з серпня 2019 року.

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 липня 2019 року у справі № 136/277/18 (провадження № 61-7199св19), від 10 червня 2019 року у справі № 136/273/18 (провадження № 61-1879св19), від 26 червня 2019 року у справі № 136/561/18 (провадження № 61-9439св19).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2022 року представник АТ КБ «ПриватБанк» подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У червні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 грудня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2Л004Г, відповідно до якого ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії, з встановленим лімітом договору 12 058 497,12 грн на споживчі послуги, зі строком повернення 22 грудня 2011 року.

Відповідно до підпункту 1.1 пункту 1 кредитного договору банк при наявності вільних грошових коштів зобов`язувався надати позичальнику кредит у формі відповідно до пункту А.1, з лімітом і на цілі, зазначені в пункті А.2 не пізніше 5 днів з моменту, зазначеному у пункті 2.1.2, в обмін на зобов`язання позичальника повернути кредит, відсотки, винагороду в обумовлені законом строки.

Підпунктом 2.1.2 пункту 2 кредитного договору передбачено, що банк зобов`язався надати кредит через касу шляхом видачі готівки.

Відповідно до заяви на видачу готівки № 1, 24 грудня 2008 року ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 12 058 497,12 грн.

18 лютого 2009 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, змінено пункт А8 розділу А викладено в такій редакції: Датою сплати відсотків є дата, зазначена в пункті А.3. При несплаті відсотків у вказаний строк вони вважається простроченими, крім випадків розірвання договору відповідно до пункту 2.3.2.

19 грудня 2011 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, відповідно до якого внесено зміни до пунктів А.2.1, А.3., А.5, А.8 кредитного договору. Внесено додаток 1 до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, відповідно до якого зменшення наявного ліміту проводиться відповідно до графіка зменшення ліміту, вказаному в таблиці: 23 листопада 2013 року встановлено ліміт - 12 057 497,12 грн; 23 грудня 2013 року кредитний ліміт - 0,00 грн.

30 грудня 2011 року укладено додаткову угоду до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, пункт А.2. договору викладено в такій редакції: «А.2. Ліміт даного кредитного договору: 11 741 962,00 грн, на споживчі цілі. Додаток 1 до кредитного договору викладено в такій редакції: 23 листопада 2013 року встановлено кредитний ліміт - 11 741 000,00 грн; 23 грудня 2013 року кредитний ліміт - 0,00 грн.

10 жовтня 2012 року ПАТ КБ «ПриватБанк» на адресу ОСОБА_1 направлено лист - вимогу про усунення порушень умов кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року.

17 січня 2013 року ПАТ КБ «ПриватБанк» на адресу ОСОБА_1 направлено лист-вимогу про усунення порушень умов кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року.

20 січня 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» на адресу ОСОБА_1 направлено лист-вимогу про наявність заборгованості, відповідно до якого станом на 20 січня 2014 року заборгованість за кредитним договором становить 21 047 434,95 грн.

13 лютого 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

18 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з заявою про залишення без розгляду позовної заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, на підставі пункту 6 частини першої статті 207 ЦПК України (в редакції, що діяла на момент подання заяви), оскільки 18 квітня 2016 року між сторонами був укладений Договір про передачу спору на вирішення третейського суду.

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2016 року у справі 204/286/16-ц позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишено без розгляду.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору від 22 грудня 2008 року.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2019 року у справі № 204/6837/17, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 18 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року залишено без змін(справа № 204/6837/17, провадження № 61-5337св20).

Відповідно до висновку експерта № 3097-19 за результатами проведення почеркознавчої експертизи у цивільній справі № 204/6837/17 від 08 серпня 2019 року, чотири підписи від імені ОСОБА_1 в графі «Заемщик» на першій, третій, п`ятій та шостій сторінках кредитного договору № 2Л004Г, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , виконані самим ОСОБА_1 .

Підписи від імені ОСОБА_1 в наступних документах: в загальній графі «Заемщик» додаткової угоди від 19 грудня 2011 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року; в загальній графі «Заемщик» додаткової угоди від 30 грудня 2011 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року; в загальній графі «Заемщик» двох примірників додаткової угоди від 18 лютого 2009 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року, виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо підставності позовних вимог

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Установивши, що позивач не підписував оспорювані додаткові угоди до кредитного договору, що підтверджується висновком експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 08 серпня 2019 року, оспорювані правочини укладені без волевиявлення ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо строку позовної давності

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно з частиною третьою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

У відзиві на позову заяву відповідач просив застосувати до вимог позивача наслідки спливу позовної давності.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20)).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 дізнався про порушення банком його прав у 2016 році під час ознайомлення з матеріалами справи № 204/286/16-ц, однак до суду з позовом про визнання недійсними додаткових угод від 18 лютого 2009 року, від 19 грудня 2011 року, від 30 грудня 2011 року до кредитного договору № 2Л004Г від 22 грудня 2008 року звернувся у січні 2021 року, тобто поза межами строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем.

При цьому клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності позивач не подавав.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у позові ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 липня 2019 року у справі № 136/277/18 (провадження № 61-7199св19), від 10 червня 2019 року у справі № 136/273/18 (провадження № 61-1879св19), від 26 червня 2019 року у справі № 136/561/18 (провадження № 61-9439св19), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Доводи касаційної скарги про те, що суди помилково застосували позовну давність до вимог позивача, оскільки такий строк має обраховуватись з дати проведення почеркознавчої експертизи від 08 серпня 2019 року, зводяться до власного тлумачення норм матеріального права, непогодження із встановленими судами обставинами справи та ухваленими рішеннями, переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та не дають підстав для встановлення неправильного застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, викладених у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ліфлянчика Станіслава Ігоровича залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник