Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 757/59768/19-ц

провадження № 61-14669св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Конкорд Факторинг",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Конкорд Факторинг" (далі - ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг") звернулося до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 березня 2016 року у справі № 755/13507/15-ц з ОСОБА_3 як поручителя за кредитними договорами, стягнено солідарно на користь публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "АКТИВ-БАНК" (далі - ПАТ "КБ "АКТИВ-БАНК" заборгованість: 145 109,04 євро, 533
451,00 грн, 4 685 669,80 доларів США та 121 269,70 євро. 01 вересня 2016 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання цього рішення суду.

28 лютого 2019 року між ПАТ "КБ "АКТИВ-БАНК" та ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг" укладено договір про відступлення прав вимоги. Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 квітня 2019 року у справі № 755/13507/15-ц у виконавчому провадженні № 52076928 замінено стягувача на позивача, а 30 травня 2019 року державним виконавцем винесено постанову про заміну сторони (стягувача) виконавчого провадження № 52076928 на ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг".

У ході виконання рішення стало відомо, що у боржника ОСОБА_3 на підставі рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року у справі № 757/6633/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа - ПАТ "КБ "АКТИВ-БАНК", про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, яке набрало законної сили 08 серпня 2016 року, виникло право власності на автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2.

Згідно із листом головного сервісного центру МВС України від 09 квітня 2019 року № 31/2911, з 27 квітня 2011 року вказаний автомобіль зареєстрований на праві власності за ОСОБА_1, проте, у порушення вимог закону після рішення суду право власності на автомобіль не було перереєстровано за ОСОБА_3, що унеможливило накладення арешту на автомобіль.

Право власності на автомобіль виникло у ОСОБА_3 у день набрання законної сили рішенням суду у справі № 757/6633/15-ц.

Постановою державного виконавця про арешт майна боржника від 11 червня 2019 року у виконавчому провадженні № 52076928 накладено арешт на автомобіль BMW Х6.

Однак, звернення стягнення на автомобіль у межах виконавчого провадження № 52076928 є неможливим в зв'язку з відчуженням ОСОБА_1 спірного автомобіля ОСОБА_2 05 червня 2019 року.

Позивач вказує, що дії ОСОБА_1 спрямовані на перешкоджання виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_3 кредитної заборгованості, у зв'язку з чим позивач позбавлений можливості задовольнити свої вимоги до ОСОБА_3 за рахунок звернення стягнення на вищезазначений автомобіль.

Враховуючи наведене, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05 червня 2019 року № 8048/2019/1501646 автомобіля BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2020 року відмовлено у задоволенні позову ТОВ "Фінансова компанія "Конкорд Факторинг" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що враховуючи пункт 7 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388 (далі - Порядок), факт наявності рішення суду, як підстава набуття права власності, без реального зняття з реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу у вищезазначеному порядку не породжує правових наслідків у вигляді переходу права власності від однієї особи до іншої.

Оскільки право власності на автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 не було оформлено (зареєстровано) за ОСОБА_4 у встановленому законом порядку, тому він не був власником спірного автомобіля станом на день його відчуження 05 червня 2019 року згідно оспорюваного правочину. У звязку із цим відсутні підстави для визнання оспорюваного договору недійсним.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг" задоволено.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ТОВ "Фінансова компанія "Конкорд Факторинг" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, задоволено.

Визнано недійсним договір від 05 червня 2019 року № 8048/2019/1501646 купівлі-продажу автомобіля BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції, що днем набуття права власності на транспортний засіб є день державної реєстрації такого права, є помилковими, оскільки чинне законодавство не визначає набуття права власності на рухоме майно (автомобіль) день проведення державної реєстрації такого права.

Невчинення ОСОБА_3 дій, спрямованих на виконання визначеного чинним законодавством зобов'язання протягом десятиденного строку, після набрання законної сили рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року, зареєструвати (перереєструвати) транспортний засіб не може бути визнано підставою для висновку про ненабуття ОСОБА_3 права власності на відповідний автомобіль. У зв'язку із цим суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_3 набув право власності на автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 за рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року в справі № 757/6633/15-ц з дня набрання ним чинності.

На час ухвалення рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року, ОСОБА_3 мав невиконані кредитні зобов'язання, встановлені заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 березня 2016 року у справі № 755/13507/15-ц,

ОСОБА_1, уклавши 05 червня 2019 року від власного імені договір купівлі-продажу автомобіля з ОСОБА_2, здійснила розпорядження майном, право власності на яке за рішенням суду від 28 липня 2016 року було визнано за іншою особою (ОСОБА_3).

При цьому ОСОБА_1 була обізнана із вищевказаним рішенням суду від 28 липня 2016 року у справі № 757/6633/15-ц, оскільки це була справа за її позовом, який було задоволено та її представник брав участь у розгляді справи, а представник відповідача ОСОБА_3 позов визнав і проти його задоволення не заперечував.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, що набрало законної сили.

ОСОБА_1, яка після розірвання шлюбу, поділу майна подружжя і визнання права власності на автомобіль за колишнім чоловіком (ОСОБА_3), уклавши 05 червня 2019 року спірний правочин про відчуження належного боржнику автомобіля, діяла недобросовісно стосовно кредитора ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг", оскільки укладений договір купівлі-продажу порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника (ОСОБА_3).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 05 червня 2019 року № 8048/2019/1501646 порушує публічний порядок, оскільки умисно укладений ОСОБА_1 всупереч рішенню Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року за яким право власності на автомобіль було визнано за іншою особою (ОСОБА_3), з метою уникнення виконання боргових зобовязань ОСОБА_3 перед кредитором (позивачем), а тому відповідно до статей 203, 215 ЦК України він підлягає визнанню недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

05 жовтня 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5, надіслала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 березня 2020 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно кваліфікував спірний правочин як такий, що порушує публічний порядок відповідно до статті 228 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що: "статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо". Аналогічні висновки щодо змісту та тлумачення такого правочину також визначені у низці постанов Верховного Суду.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 04 червня 2019 року в справі 916/3156/17, а саме, що визнання нікчемного правочину недійсним в судовому порядку є неналежним способом захисту порушених прав і такий позов не підлягає задоволенню. Оскільки апеляційним судом установлено, що спірний правочин порушує публічний порядок, тобто укладений з порушенням статті 228 ЦК України, то він є нікчемним, а тому визнання його недійсним у судовому порядку не передбачено, що є підставою для відмови у задоволенні такого позову. Також апеляційним судом не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року в справі № 683/2694/16-ц, від 03 червня 2020 року в справі № 530/1614/15-ц, а саме, що без реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу не виникає права власності на нього у нового власника. Оскільки за наявності рішення суду про визнання за ОСОБА_3 права власності на автомобіль ним не було здійснено його перереєстрацію на своє імя, він не набув права власності на це майно станом на день укладення спірного правочину 05 червня 2019 року. А тому продавець за спірним договором - відповідач ОСОБА_1 як власник автомобіля мала право на його відчуження шляхом продажу та відповідний договір купівлі-продажу є законним.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

01 березня 2021 року представник ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг" - Пашинін О. А. надіслав до суду письмові пояснення, вказуючи на законність оскаржуваного рішення та просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

05 вересня 2013 року між ПАТ "КБ "АКТИВ-БАНК" та товариство з обмеженою відповідальністю "ЗАМ Україна" (далі - ТОВ "ЗАМ Україна") був укладений договір про здійснення кредитних операцій № 0905/01 за яким банк мав надати позичальнику кредитні кошти в розмірі 140 000,00 євро та 500 000,00 грн. Від імені ТОВ "ЗАМ Україна" кредитний договір підписаний директором ТОВ "ЗАМ Україна" - ОСОБА_3

05 вересня 2013 року між ПАТ "КБ "АКТИВ-БАНК" та товариством з обмеженою відповідльністю "ПАК-ЕКСПО" (далі - ТОВ "ПАК-ЕКСПО") був укладений договір про здійснення кредитних операцій № 0905/02 за яким банк мав надати позичальнику кредитні кошти в розмірі 4 520 695,38 доларів США та 180 000,00 євро. Від імені ТОВ "ПАК-ЕКСПО" кредитний договір підписаний директором ТОВ "ПАК-ЕКСПО" - ОСОБА_3.

На забезпечення виконання кредитних зобов'язань ТОВ "ЗАМ Україна" і ТОВ "ПАК-ЕКСПО" між банком та ОСОБА_3 05 вересня 2013 року були укладені договори поруки № 0905/01/S-3 та № 0905/01/S-4 за якими ОСОБА_3 зобов'язувався солідарно відповідати за кредитними зобов'язаннями ТОВ "ЗАМ Україна" та ТОВ "ПАК-ЕКСПО" за укладеними кредитними договорами від 05 вересня 2013 року № 0905/01 та № 0905/02.

Заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 березня 2016 року у справі № 755/13507/15-ц із ОСОБА_3 як із солідарного боржника - поручителя за кредитними договорами від 05 вересня 2013 року № 0905/01 та № 0905/02 стягнено на користь ПАТ "КБ "АКТИВ-БАНК" заборгованість:, 145 109,04 євро, 533 451,00 грн, 4 685 669,80 доларів США та 121 269,70 євро.

Постановою старшого державного виконавця Кошкера І. А. від 01 вересня 2016 року відкрито виконавче провадження № 52076928 з виконання заочного рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 березня 2016 року та того ж дня винесено постанову про арешт майна боржника ОСОБА_3 та оголошення заборони на його відчуження.

28 лютого 2019 року між ПАТ "КБ "АКТИВ-БАНК" та ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг" укладено договір про відступлення прав вимоги, у тому числі щодо вимог до ОСОБА_3.

Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 квітня 2019 року у справі № 755/13507/15-ц у виконавчому провадженні № 52076928 замінено стягувача на ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг", а 30 травня 2019 року державним виконавцем Валявським О. А. винесено постанову про заміну сторони виконавчого провадження № 52076928.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року у справі № 757/6633/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа - ПАТ "КБ "АКТИВ-БАНК", про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, яке набрало законної сили 08 серпня 2016 року, розірвано шлюб між сторонами та здійснено поділ спільного майна подружжя.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_3 право власності: на машиномісця № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4 в підземному паркінгу на АДРЕСА_2; на автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2.

Постановою старшого державного виконавця Валявського О. А. від 11 червня 2019 року накладено арешт на машиномісця № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4 в підземному паркінгу по АДРЕСА_2, а також на автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2.

У листі головного сервісного центру МВС України від 22 серпня 2019 року № 31/705аз зазначено, що автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 з 27 квітня 2011 року зареєстрований на праві власності за ОСОБА_1.

05 червня 2019 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу № 8048/2019/1501646 продала автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 ОСОБА_2

05 червня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу № 8048/2019/1501646 від 05 червня 2019 року автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 було перереєстровано за покупцем ОСОБА_2.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Як випливає із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини 1 статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною 1 статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Згідно із частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частиною 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Судами попередніх інстанцій встановлено та не заперечувалося сторонами, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року у справі № 757/6633/15-ц визнано за ОСОБА_3 право власності на автомобіль BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2.

Після набрання законної сили цим рішенням суду, ОСОБА_3 не вчиняв дії щодо реєстрації (перереєстрації) за ним зазначеного автомобіля в уповноважених органах МВС України.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (частина 5 статті 11 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до статті 34 Закону України "Про дорожній рух" державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов'язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків.

Згідно з пунктом 7 Порядку власники транспортних засобів та особи, що експлуатують такі засоби на законних підставах, або їх представники зобов'язані зареєструвати (перереєструвати) транспортні засоби протягом десяти діб після придбання (одержання) або митного оформлення, або тимчасового ввезення на територію України, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Строк державної реєстрації продовжується у разі подання документів, які підтверджують відсутність можливості своєчасного її проведення власниками транспортних засобів (хвороба, відрядження або інші поважні причини).

Експлуатація транспортних засобів, що не зареєстровані (не перереєстровані) в уповноважених органах МВС та без номерних знаків, що відповідають державним стандартам, а також ідентифікаційні номери складових частин яких не відповідають записам у реєстраційних документах або знищені чи підроблені, забороняється.

Пунктом 8 Порядку визначено, що документом, що підтверджує правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є оформлена в установленому порядку, в тому числі, копія рішення суду, засвідчена в установленому порядку, із зазначенням юридичних чи фізичних осіб, які визнаються власниками транспортних засобів, марки, моделі, року випуску таких засобів, а також ідентифікаційних номерів їх складових частин.

Тобто, правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності, є в тому числі, рішення суду про визнання особи власником відповідного транспортного засобу.

Видане за результатами проведення реєстраційних дій свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу лише підтверджує проведення реєстраційної процедури та внесення до Єдиного державного реєстру МВС відомостей про транспортний засіб і його власника, проте як самостійний документ право власності у особи не породжує.

Наслідком порушення пункту 7 Порядку, є покладення на таких осіб відповідальності, встановленої законом (пункт 5), а не позбавлення права власності на придбаний особою транспортний засіб.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 13 лютого 2018 року у справі № 910/11266/17, від 04 вересня 2019 року у справі № 761/24050/17, від 16 грудня 2020 року в справі № 278/3640/18.

Таким чином, є правильним висновок апеляційного суду, що невчинення ОСОБА_3 дій щодо реєстрації (перереєстрації) на нього ім'я автомобіля BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 у визначений Порядком строк та після набрання законної сили рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року в справі 757/6633/15-ц не свідчить про ненабуття ОСОБА_3 права власності на вищевказаний автомобіль.

Згідно з частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України.

Апеляційним судом встановлено та не спростовано матеріалами справи, що на день ухвалення вищевказаного рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року справі № 757/6633/15-ц, ОСОБА_3 мав невиконані боргові зобов'язання встановлені заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 березня 2016 року у справі № 755/13507/15-ц, зокрема, в сумі 145 109,04 євро, 533 451,00 грн, 4 685 669,80 доларів США та 121 269,70
євро.

На день укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірного договору купівлі-продажу належного ОСОБА_3 автомобіля (05 червня 2019 року) було відкрито виконавче провадження № 52076928 з примусового виконання вищезазначеного рішення суду в справі № 755/13507/15-ц, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ТОВ "ФК "Конкорд Фінанс" відповідних сум грошових коштів.

Відповідач ОСОБА_1, уклавши 05 червня 2019 року від власного імені договір купівлі-продажу № 8048/2019/1501646 автомобіля BMW Х6, номер кузова НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 з ОСОБА_2, здійснила розпорядження майном (продаж автомобіля), яке їй не належало, оскільки право власності на це майно було визнано за іншою особою (ОСОБА_3) на підставі рішення суду від 28 липня 2016 року в справі № 757/6633/15-ц.

При цьому, ОСОБА_1 на день укладення відповідного правочину не могла вважатись особою, яка не була обізнана із вищевказаним рішенням суду справі № 757/6633/15-ц, оскільки за змістом вказаного рішення судом розглянуто справу і задоволено позов саме ОСОБА_1, її представник брав участь у розгляді справи, а представник відповідача ОСОБА_3 позов визнав і проти його задоволення не заперечував.

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 статті 16 ЦК України).

Згідно частини 1 та 2 статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина 2 статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина 3 статті 13 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину ( ЦК України).

Статтею 228 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Згідно із частиною 2 статті16, частиною 1 статті215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частиною 2 статті16, частиною 1 статті215 ЦК України, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину частиною 2 статті16, частиною 1 статті215 ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р (II)/2021 у справі № 3-95/2020 (193/20) визнано, що частина 3 статті 13, частина 3 статті 16 ЦК України не суперечать частині 2 статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зроблено висновок, що "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.".

Відповідно до частини 2 статті 416 ЦПК України та частини 1 статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов'язковим для застосування судами.

У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 вказано, що "приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)".

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року в справі № 693/624/19 та від 08 вересня 2021 року в справі № 379/1542/19.

Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19 звернув увагу на те, що для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків цієї особи (недопущення їх у майбутньому), пов'язаних із вчиненням такого правочину. Тому у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до статті 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення (частина 1 статті 319, частини 1 статті 658 ЦК України).

Апеляційним судом обгрунтовано встановлено, що спірний договір купівлі-продажу від 05 червня 2019 року № 8048/2019/1501646 є таким, що порушує публічний порядок оскільки умисно укладений ОСОБА_1 всупереч рішенню Печерського районного суду міста Києва від 28 липня 2016 року за яким право власності на автомобіль було визнано за особою, яка не є стороною цього договору (ОСОБА_3); вчиняючи спірний правочин ОСОБА_1 діяла недобросовісно, зловживаючи правом та з метою ухилення від виконання боржником його зобов'язань. З наведених підстав оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу автомобіля підлягав визнанню недійсним.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування (постанова Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 204/3503/19).

Здійснюючи правосуддя, ЄСПЛ керується, у тому числі, принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, Київський апеляційний суд, зважаючи на встановлені ним належним чином фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, а також враховуючи принципи диспозитивності, змагальності та пропорційності, дійшов правильного висновку про задоволення позову ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг" у зв'язку із його обгрунтованістю.

Доводи касаційної скарги щодо того, що спірний договір купівлі-продажу не можна вважати таким, що порушує публічний порядок в даному випадку також не заслуговують на увагу та спростовуються встановленими апеляційним судом обствинами у цій справі, а саме, наявністю неспростованого стороною відповідача факту умисного вчинення спірного правочину відповідачем ОСОБА_1 всупереч існуючого рішення суду.

Аргумети касаційної скарги щодо неврахування висновку постанови Великої Палати від 04 червня 2019 року в справі 916/3156/17 у справі щодо неналежного способу захисту в частини неможливості визнання нікчемного правочину, тобто правочину, який порушує публічний порядок (стаття 228 ЦК України), недійсним, не заслуговують на увагу, враховуючи таке.

Частиною 3 статті 228 ЦК України передбачено можливість визнання недійсним правочину, який порушує публічний порядок, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Зважаючи на зміст цієї норми та фактичні обставини у справі, апеляційним судом належним чином встановлено можливість визнанння недійсним спірного правочину, який порушує публічний порядок, оскільки він вчинений всупереч існуючого рішення суду та з метою ухилення боржником від виконання зобов'язань. Такий же висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, яким констатовано можливість зазначення статті 228 ЦК України як підстави для визнання недійсним правочину, вчиненого з метою невиконання боргових зобов'язань. При цьому застосування апеляційним судом при розгляді справи статтей 203, 215 ЦК України як загальних норм, на підставі яких може бути визнаний недійсним правочин та на які посилався позивач у своєму позові, не заборонено законом та не свідчить про суперечливість або неправильність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування постанов Верховного Суду: від 30 жовтня 2019 року в справі № 683/2694/16-ц, від 03 червня 2020 року в справі № 530/1614/15-ц року, а саме, що право власності на транспортний засіб переходить до особи після реєстрації (перереєстрації) автомобіля є необгрунтованими, оскільки у наведених рішеннях судами встановлені інші фактичні обставини у справі, зокрема, спірні автомобілі були набуті особами на підставі документів (договір купівлі-продажу у простій письмовій формі та довіреність), які не передбачені пунктом 8 Порядку як такі, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, а тому в таких спірних правовідносинах для підтвердження статусу власника автомобіля необхідна обов'язкова реєстрація в уповноважених органах МВС України.

Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

При цьому, колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz
Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення про задоволення позову ТОВ "ФК "Конкорд Факторинг".

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук