Постанова

Іменем України

05 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 761/7165/15

провадження № 61-4305св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), ХоптиС.Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - держава Україна в особі Державної виконавчої служби України,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Державне казначейство України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва, у складі судді Юзькової О. Л., від 16 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва, у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., від 15 листопада 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

01 березня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до держави Україна в особі Державної виконавчої служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Державне казначейство України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 30 грудня 2010 року Ладижинським міським судом Вінницької області видано виконавчий лист № 2-476/2010 на виконання рішення Апеляційного суду Вінницької області від 12 липня 2011 року у справі про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 29 463, 82 грн. З жовтня 2011 року зазначений виконавчий лист знаходився на виконанні Ладижинського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області. Рішення в примусовому порядку не виконано, що було підставою для звернення позивача до органів Державної виконавчої служби із відповідними скаргами, а також до суду із скаргами на дії та бездіяльність Державної виконавчої служби. 25 вересня 2015 року Ладижинським міським ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області винесено постанову про повернення позивачу виконавчого листа, у зв'язку із відсутністю у боржника майна. Рішення не виконувалось шостий рік, жодних стягнень на користь позивача не здійснено, однак із боржника стягуються судовий та виконавчий збір, при цьому ОСОБА_3 наймав не одного адвоката. Вказане свідчить про протиправні дії та бездіяльність всього Ладижинського міського ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області. Позивач зазначив, що має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, стягнути за рахунок Державного бюджету України борг по судовому рішенню у сумі 29 463, 82 грн, з урахуванням індексу інфляції у сумі 40 191, 00 грн, 3 % річних у сумі 5 303, 00 грн, у порядку частини другої статті 625 ЦК України, упущену вигоду у сумі 183 211, 00 грн та моральну шкоду, з урахуванням уточнень, у сумі 50 000, 00 грн, заподіяну діями та бездіяльністю посадовців Ладижинського міського ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 червня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що чинним законодавством не передбачено покладення на Державну виконавчу службу обов'язку з виконання судового рішення замість сторони виконавчого провадження, тобто боржника. Підстави для стягнення заявлених сум відсутні.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 червня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, щоположення статті 625 ЦК України регулюють зобов'язальні правовідносини, тобто поширюються на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, та не можуть бути застосованими до спірних правовідносин. Позивач не довів завдання йому збитків із урахуванням положень статей 22, 23 ЦК України. Також є безпідставними вимоги позивача щодо стягнення на його користь із відповідача упущеної вигоди, враховуючи характер спірних правовідносин та заявлені позовні вимоги.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 листопада 2017 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не взяли до уваги, що через умисну бездіяльність або умисні дії державних виконавців були створені обставини, що ускладнюють виконання рішення, приймались заходи, що унеможливлюють виконання рішення суду. У зв'язку із протиправними діями державних виконавців не було стягнуто у примусовому порядку заборгованість із боржника, не було накладено арешти на рухоме та нерухоме майно, у результаті чого воно було реалізовано третім особам, що виключає можливість його примусової реалізації в рахунок погашення заборгованості. Виконавчий документ перебував на виконанні у Ладижинському міському ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області 6 років, однак так виконаний і не був. Виконавчі листи, які тривалий час знаходяться на виконанні, позивачу так і не повернуті, до органів державної виконавчої служи Одеської області, за місцем знаходження боржника, направленні не були. Саме умисними діями державних виконавців Ладижинського міського ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області, які спричинили неможливість виконання виконавчого листа, завдана шкода позивачу, який є стягувачем у виконавчому провадженні. Суди безпідставно не застосували норми матеріального права, на які у позовній заяві посилався позивач.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак зазначеним вимогам закону рішення суду першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Судами встановлено,що рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 12 липня 2011 року було частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2, скасовано рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 30 грудня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості з орендної плати, комунальних послугах, пені, інфляційних втрат, штрафу та моральної шкоди, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2 Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість з орендної плати з урахуванням індексу інфляції у сумі 17 332, 26 грн, пеню за несвоєчасне внесення орендної плати в сумі 5 302, 00 грн, заборгованість з оплати комунальних послуг в сумі 6 589, 56 грн, а також витрати по оплаті збору за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанції у розмірі в сумі 240, 00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

На підставі вказаного рішення суду апеляційної інстанції та з метою його примусового виконання Ладижинським міським судом Вінницької області 30 грудня 2010 року видано виконавчий лист № 2 - 476/2010.

Виконавчий лист № 2-476/2010 перебував на виконанні у Ладижинському міському ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області з 2011 року, відомості щодо його виконання відсутні.

ОСОБА_2 долучено до матеріалів справи судові рішення, ухвалені Ладижинським міським судом Вінницької області у справах № 135/1672/16?ц, № 135/113/16-ц, 135/1078/14-ц, №135/1719/14-ц, якими визнавались неправомірними дії та бездіяльність посадових осіб Ладижинського міського ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області, останніх було зобов'язано вчинити дії на відновлення порушених прав заявника.

Позивач посилається на те, що через свою бездіяльність Ладижинський міський ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області не виконав покладених на Державну виконавчу службу обов'язків щодо виконання судового рішення, а посадові особи Державної виконавчої служби є винними у спричиненні позивачу матеріальної та моральної шкоди.

Звертаючись до суду, ОСОБА_2 фактично просив стягнути із держави Україна в особі Державної виконавчої служби України суму, яку стягнуто із боржника ОСОБА_3 за рішенням суду у розмірі 29 463, 82 грн, а також інфляційні втрати, 3 % річних та упущену вигоду в порядку статті 22 ЦК України, розраховані виходячи із суми 29 463, 82 грн, а також моральну шкоду 50 000, 00 грн, заподіяну діями та бездіяльністю посадовців Ладижинського міського ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили із того, що підстави для стягнення заявлених позивачем сум відсутні, оскільки позивач не довів завдання йому збитків із урахуванням положень статей 22, 23 ЦК України. Також є безпідставними вимоги позивача щодо стягнення на його користь із відповідача упущеної вигоди, враховуючи характер спірних правовідносин та заявлені позовні вимоги.

Суди дійшли висновку, що позивачем не доведено, що внаслідок протиправних дій працівників Державної виконавчої служби йому задано моральної шкоди, а тому підстави для задоволення позовних вимог, заявлених до відповідача, - відсутні. Однак із таким висновком погодитися не можна, виходячи із наступного.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до статті 129 Конституції України однією із засад судочинства є обов'язковість судового рішення.

Право на звернення до суду, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, було б ілюзорним, якби органи Державної виконавчої служби України допускали, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Статтею 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» № 202/98-ВР (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено, що шкода, завдана державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Відповідно до статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно частини третьої статі 10 ЦПК України (2004 року) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом (частина четверта статті 10 ЦПК України).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, суди посилалися на те, що позивачем не доведено, що внаслідок протиправних дій працівників Державної виконавчої служби України йому задано моральної шкоди.

При цьому судами не надано належної оцінки тим обставинам, що Ладижинським міським судом Вінницької області у справах № 135/1672/16?ц, № 13523-/113/16-ц, 135/1078/14-ц, №135/1719/14-ц визнавались неправомірними дії та бездіяльність державних виконавців Ладижинського міського ВДВС ГТУЮ у Вінницькій області при проведенні виконавчих дій та останніх було зобов'язано вчинити дії на відновлення порушених прав заявника (а. с. 8, 23-31). Суди не надали оцінку наявності моральної шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між діями, бездіяльністю державних виконавців і цією шкодою.

При розгляді справи суди також не врахували, що відповідно до пункту 9 Прикінцевих та Перехідних положень Бюджетного кодексу України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 цього Положення).

Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок).

Згідно пункту 35 Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин, яка у цих правовідносинах бере участь через орган Державної виконавчої служби України (протиправність дій, бездіяльності посадових осіб якого доводиться позивачем) та орган Казначейської служби (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету).

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12?110гс18).

Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

ОСОБА_2 пред'явив позов до держави Україна в особі Державної виконавчої служби України, посилаючись на протиправні дії державних виконавців, дії та бездіяльність яких призвели до порушення прав позивача.

Вирішуючи даний спір по суті заявлених позовних вимог, суди не врахували, що належним відповідачем у цих правовідносинах є і Казначейська служба, яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 33 ЦПК України 2004 року суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Згідно зі статтею 119 ЦПК України 2004 року позивач формулює позовні вимоги і зобов'язаний зазначити належний склад відповідачів у позові, а суд згідно вимог пункту 2 частини шостої статті 130 ЦПК України 2004 року - уточнити склад осіб, які беруть участь у справі.

Суди на зазначене вище уваги не звернули, не визначились зі складом осіб, які беруть участь у справі.

При цьому суд враховує, що процесуальний статус відповідача і третьої особи за своїм змістом, процесуальними правами та обов'язками є різними.

Суд першої інстанції при розгляді справи не дотримався вимог статті 212 ЦПК України, у редакції, чинній на час постановлення рішення, що оскаржується, належним чином не дослідив докази, необхідні для встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Допущені судом першої інстанції порушення не були усунуті в результаті апеляційного перегляду.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки недоліки, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно визначитись зі складом осіб, що беруть участь у справі, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 листопада 2017 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта