Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.06.2020 року у справі №490/9940/18

Постанова

Іменем України

29 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 490/9940/18

провадження № 61-8436св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради, Дитяча музична школа № 1 Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 10 лютого 2020 року у складі судді Чулуп О. С. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2020 року у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Лівінського І. В., Шаманської Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради, Дитячої музичної школи № 1 Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради (далі - Дитяча музична школа № 1) про внесення змін до трудової книжки, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, посилаючись на те, що з 01 вересня 2004 року він працював на посаді викладача в Дитячій музичній школі № 1.08 серпня 2016 року він уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України. В цей же день згідно з наказом командира Військової частини А2062 його було прийнято в добровільному порядку на військову службу за контрактом, призначено на посаду головного старшини оркестру та зараховано до списків особового складу військової частини.

Після отримання вказаного наказу він повідомив роботодавця про укладення ним контракту на проходження військової служби, на що йому було запропоновано написати заяву про звільнення. Через юридичну необізнаність і нероз'яснення відповідачем гарантій збереження місця роботи та середнього заробітку 17 серпня 2016 року він написав заяву про звільнення за власним бажанням. Наказом директора Дитячої музичної школи № 1 від 17 серпня 2016 року № 24-к його звільнили з роботи за власним бажанням на підставі частини 1 статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважає своє звільнення незаконним, оскільки на нього розповсюджуються гарантії, встановлені статтею 119 КЗпП України, а саме: на час військової служби зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: поновити строк звернення до суду; зобов'язати Дитячу музичну школу № 1 внести зміни до наказу від 17 серпня 2016 року № 45 та до запису в трудовій книжці, виклавши їх в такій редакції: "Увільнити ОСОБА_1 від виконання обов'язків викладача на період дії контракту про проходження військової служби у Збройних силах України"; поновити його на роботі з 14 вересня 2018 року; стягнути середній заробіток за весь час перебування на військовій службі, починаючи з 17 серпня 2016 року.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 10 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач добровільно написав заяву про звільнення та не відкликав її, а тому роботодавець правомірно припинив з ним трудові відносини з підстав, передбачених частиною 1 статті 38 КЗпП України.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 10 лютого 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення. В задоволенні позову відмовлено з підстав пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 був прийнятий на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду та кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, у зв'язку з чим на нього поширюються гарантії, визначені статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та частиною 3 статті 119 КЗпП України, а саме: зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток. Заява позивача про звільнення відповідно до частини 1 статті 38 КЗпП України не має правового значення, оскільки на час дії особливого періоду законодавцем встановлено обмеження щодо припинення трудових відносин з працівниками, які проходять військову службу. Отже, звільнення позивача із займаної посади було проведено з порушенням вимог законодавства. Проте ОСОБА_1 пропустив встановлений статтею 233 КЗпП України місячний строк звернення до суду за вирішенням трудового спору та не навів достатніх і обґрунтованих причин поважності пропуску цього строку, що є окремою підставою для відмови в задоволенні позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У травні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 10 лютого 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд дійшов помилково висновку щодо пропуску ним строку звернення до суду, оскільки відповідно до частини 1 статті 263 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) перебіг позовної давності зупиняється, зокрема, якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан. Крім того, без відповідної заяви відповідачів суд не мав права застосовувати позовну давність.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Центрального районного суду міста Миколаєва.

15 червня 2020 року справа № 490/9940/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини 1 , пункту 1 абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України. Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Судами встановлено, що з 01 вересня 2004 року ОСОБА_1 працював на посаді викладача в Дитячій музичній школі № 1.

08 серпня 2016 року ОСОБА_1 уклав з Міністерством Оборони України контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію.

Наказом командира військової частини А 2062 від 08 серпня 2016 року № 169 позивач був прийнятий на військову службу за контрактом та призначений на посаду головного старшини оркестру військової частини, з 09 серпня 2016 року.

У зв'язку з укладенням контракту про проходження військової служби, 17 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до директора Дитячої музичної школи № 1 із заявою, в якій просив звільнити його з роботи за власним бажанням з 17 серпня 2016 року.

Наказом від 17 серпня 2016 року № 45-к ОСОБА_1 було звільнено з посади викладача Дитячої музичної школи № 1 за власним бажанням з 17 серпня 2016 року на підставі статті 38 КЗпП України.

Відповідно до частин 1 -3 статті 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову службу)", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Статтею 1 Закону України "Про оборону України" визначено, що особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України", яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII, який набрав чинності 18 березня 2014 року, був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 "Про часткову мобілізацію".

Таким чином, з 18 березня 2014 року в Україні почав діяти особливий період.

Указом Президента України від 14 січня 2015 року "Про часткову мобілізацію", затвердженим Законом України від 15 січня 2015 року № 113-VII, який набрав чинності 20 січня 2015 року, оголошено проведення часткової мобілізації та доручено Кабінету Міністрів України перевести національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду.

Рішень про демобілізацію всіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення всіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав, особливий період не закінчився.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (в редакції, чинній на час укладення позивачем контракту) для громадян, які приймаються на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану та призначаються на посади, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію. Для військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, які під час дії особливого періоду вислужили не менше 11 місяців, осіб, звільнених з військової служби під час дії особливого періоду, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану (настання воєнного часу) або оголошення рішення про демобілізацію, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється шість місяців. Строк проходження військової служби для таких військовослужбовців може бути продовжено за новими контрактами на строк шість місяців.

Частиною 2 статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною 3 та 4 статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

З положень зазначених норм законів випливає, що гарантії, передбачені частиною 3 статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і особам, які були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Зазначені висновки щодо застосування вказаних норм матеріального права викладені, зокрема в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 577/203/17-ц (провадження № 61-30215св18), від 20 червня 2018 року у справі № 631/1919/16-ц (провадження № 61-15415св18), від 10 липня 2019 року у справі № 263/13585/18 (провадження № 61-10045св19).

Згідно з частиною 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статті 234 КЗпП України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не передбачається переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині 1 статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 зазначено, що відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статті 234 КЗпП України, суд може поновити ці строки. Строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Апеляційним судом встановлено, що з наказом про звільнення ОСОБА_1 був ознайомлений в день його видачі, тобто 17 серпня 2016 року і цього ж дня отримав трудову книжку, а з позовом звернувся до суду - 26 листопада 2018 року. При цьому позивач не дотримався встановленого законом строку звернення до суду за вирішенням трудового спору і з дня звільнення з військової служби, а саме з 14 вересня 2018 року.

В обґрунтування поважності причин пропуску місячного строку на звернення до суду, ОСОБА_1 зазначив, що перебуваючи на військовій службі в місті Миколаєві, він майже щодня ходив до військової частини повз будівлю музичної школи, де мав зустріч з директором, який пообіцяв знову взяти його на роботу після звільнення з військової служби. Сподіваючись, що за ним зберігається попереднє місце роботи, він не вбачав необхідності звертатися до суду за захистом своїх прав.

Одразу після звільнення 14 вересня 2018 року з лав Збройних Сил України він звернувся до директора музичної шкоди, який запевнив, що вирішить питання з його працевлаштування. Він не оспорював своє звільнення, оскільки не хотів псувати стосунки з керівником та трудовим колективом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, встановивши, що звільнення ОСОБА_1 із займаної посади було проведено з порушенням вимог статті 119 КЗпП України, проте ним пропущений встановлений статтею 233 КЗпП України місячний строк звернення до суду за вирішенням трудового спору та не наведено достатніх і обґрунтованих причин поважності пропуску цього строку, суд апеляційної інстанції правильно скасував рішення місцевого суду та відмовив у задоволенні позову.

Апеляційний суд перевірив і обговорив причини пропуску строку, встановленого частиною 1 статті 233 КЗпП України, та навів у рішенні мотиви, чому він вважає неможливим поновити порушений строк.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що з моменту закінчення встановленого спеціальним законом строку звернення до суду до дня подання ОСОБА_1 позову пройшло більше двох років.

Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.

Сподівання на вирішення спору в позасудовий спосіб не є непереборними обставинами, які перешкоджали ОСОБА_1 одночасно звернутися в суд з позовом про поновлення на роботі.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що без відповідної заяви відповідачів суд апеляційної інстанції не мав права застосовувати позовну давність, є неспроможними, оскільки встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин частину 1 статті 263 ЦК України, за змістом якої перебіг позовної давності зупиняється, зокрема, якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Статтею 9 ЦК України встановлено, що положення Статтею 9 ЦК України застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц вказано, що строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України. Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права. Так, частина 1 статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників. Разом з тим виняток ця стаття встановлює для спорів про звільнення. Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі. Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк. Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. Встановлені статтею 233 КЗпП України строки не перериваються і не зупиняються.

Отже, стаття 263 ЦК України, якою врегульовано питання зупинення перебігу позовної давності, до трудових правовідносин не застосовується.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Вимога заявника про скасування рішення суду першої інстанції не підлягає задоволенню, так як це рішення правильно скасоване апеляційним судом.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов